25 листопада 2015 року м. Київ К/800/56964/14
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Лосєва А.М.,
Бившевої Л.І.,
Шипуліної Т.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження
касаційну скаргу Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області
на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2014 року
та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2014 року
у справі № 806/1893/14
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укреколайн»
до Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень- рішень,-
Товариство з обмеженою відповідальністю "Укреколайн" (надалі - позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області (надалі - відповідач, податковий орган) про скасування податкових повідомлень-рішень від 13 листопада 2013 року № 0007882200, № 0007892200, № 007902200.
Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2014 року, адміністративний позов задоволено.
Вважаючи, що рішення судів попередніх інстанцій прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2014 року і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити позивачу у задоволені позовних вимог.
Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі відсутності клопотань усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю.
У зв'язку із неподанням клопотань особами, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю, колегія суддів розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено планову виїзну документальну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 квітня 2012 року по 31 грудня 2012 року. За результатами вказаної перевірки складено акт № 786/22-00/35825128 від 31 жовтня 2013 року.
Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог: пп. 138.1.1 п. 138.1, п. 138.2, п. 138.4, пп. 138.8.5 п. 138.8 ст. 138, ст. 185, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого донараховано податок на прибуток в розмірі 123093,00 грн., у тому числі за 4 квартал 2012 року в розмірі 123093,00 грн. та зменшено від'ємне значення об'єкта оподаткування податком на прибуток за 2012 рік на суму 784208,00 грн.; ст. 185, п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого донараховано податок на додану вартість за травень 2012 року в сумі 128654,00 грн.
У зв'язку із виявленими порушеннями, на підставі акта перевірки позивачем винесено податкові повідомлення-рішення від 13 листопада 2013 року: № 0007882200, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток підприємств в розмірі 153867,00 грн., у тому числі 123093,00 грн. - за основним платежем, 30774,00 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями; № 0007892200, яким зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток на 784208,00 грн.; № 007902200, яким збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 160818,00 грн., в тому числі 128654,00 грн. - за основним платежем, 32164,00 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.
Підставою для вказаних висновків податкового органу стала відсутність, на думку останнього, реального виконання господарських операцій позивача з контрагентами.
Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.
Відповідно до частини 1 статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями (частина 2 статті 3 Господарського кодексу України).
В розумінні підпункту 14.1.27 пункту 14.1. статті 14 ПК України, у редакції на час виникнення спірних правовідносин, витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).
Одночасно, згідно підпункту 14.1.36 названої статті господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
Відповідно до пункту 138.1 статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
Витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 статті 138, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку (підпункт 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 ПК України).
Згідно абзацу 1 пункту 138.2 статті 138 названого Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.
У той же час, підпунктом 139.1.9 пункту 139.1. статті 139 ПК України визначено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.
Відповідно до підпункту "а" пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Пункт 198.2 названої статті встановлює, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.
Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який діяв у весь період діяльності позивача, що підлягав перевірки, встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.
Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 21 січня 2011 року у справі № 21-37а10. Зокрема, Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України було зазначено, що податкова накладна, яка видається платником податку, що поставляє послуги, на вимогу їх отримувача, є підставою для нарахування податкового кредиту останнього лише за умови здійснення самої господарської операції.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що в перевіряємому періоді позивачем укладено договори про завантаження вагонів керамічною плиткою з ТОВ "Полфрост-України" та ТОВ "Диск Транс". Вартість послуг за договорами узгоджувалась між сторонами у відповідних протоколах. Оплата наданих позивачем послуг підтверджується актами звіряння розрахунків.
В касаційній скарзі податковий орган зазначає, що позивачем необґрунтовано віднесено до складу собівартості придбаних (виготовлених) та реалізованих товарів (робіт, послуг) витрати за вищезгаданим правочинами, оскільки такі витрати не пов'язані з веденням господарської діяльності позивача. Такі доводи відповідач обґрунтовує тим, що надані позивачем послуги реалізовувались ним за цінами, нижчими за собівартість їх надання.
Вказані доводи колегією суддів до уваги не беруться, оскільки факт реалізації послуг за цінами, нижчими їх собівартості спростовується оборотно-сальдовими відомостями по рахунках позивача та матеріальними звітами, які належним чином досліджено судами попередніх інстанцій.
Крім того, збитковість господарської діяльності не може бути підставою для визначення такої діяльності як негосподарської. Неотримання підприємством доходу від окремої господарської операції не свідчить про те, що така операція не пов'язана з його господарською діяльністю, оскільки при здійсненні господарських операцій існує звичайний комерційний ризик не отримати дохід від конкретної операції або отримати дохід у майбутніх періодах. Зазначена позиція збігається з висновками Верховного Суду України, викладеними, зокрема, в його постанові від 28 лютого 2011 року 21-13а11.
Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем та ТОВ "Інфостіл 2008" укладено договір поставки № 31/01-КП від 31 січня 2012 року. На підтвердження виконання умов зазначеного договору позивачем надано: видаткові накладні, податкові накладні, товарно-транспортні накладні.
Придбані у контрагента товари частково реалізовано позивачем ТОВ "Паритет Н", ТОВ "Будівельна компанія "Техбудпромсервіс", ТОВ "Труд", що підтверджується видатковими накладними, податковими накладними, а частково використано у своїй господарській діяльності, що підтверджується: актами списання товарно-матеріальних цінностей, актами приймання-здачі відремонтованих, реконструйованих та модернізованих об'єктів.
В обґрунтування касаційної скарги податковий орган посилається на відсутність у контрагента позивача складських приміщень, виробничих та трудових ресурсів для виконання зобов'язань за укладеним договором.
Колегія суддів вказані доводи податкового органу до уваги не бере, оскільки відсутність власних трудових чи виробничих ресурсів не позбавляє суб'єкта господарювання можливості залучати до виконання відповідних зобов'язань третіх осіб.
Інших доводів касаційна скарга не містить, а її зміст ґрунтується та домислах та припущеннях про безтоварність здійснених господарських операцій.
Водночас, фактичне виконання господарських зобов'язань підтверджується первинними документами, які належним чином досліджено судом першої та апеляційної інстанцій, укладені правочини відповідають економічному змісту та діловій меті, отримані блага використані позивачем у власній господарській діяльності, а здійснені господарські операції спричинили зміни в структурі його активів.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про недоведеність факту порушення позивачем податкового законодавства та про неправомірність оскаржених податкових повідомлень-рішень.
Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 222, 223, 224, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Касаційну скаргу Новоград-Волинської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області залишити без задоволення.
2. Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 05 серпня 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 20 жовтня 2014 року у справі № 806/1893/14 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя(підпис)А.М. Лосєв
Судді:(підпис)Л.І. Бившева
(підпис) Т.М. Шипуліна