Справа: № 826/9190/15 Головуючий у 1-й інстанції: Нагорянський С.І. Суддя-доповідач: Кучма А.Ю.
Іменем України
19 листопада 2015 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Кучми А.Ю.
суддів: Аліменка В.О., Безименної Н.В.,
за участю секретаря: Козлової І.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Громадянки Сомалі ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.08.2015 у справі за адміністративним позовом Громадянки Сомалі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
Громадянка Сомалі ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 217-15 від 25.03.2015 про відмову у визнанні Громадянки Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання повторно розглянути заяву громадянки Сомалі ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.08.2015 у задоволенні вищевказаного адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального права, та ухвалити нову, якою задовольнити позовні вимоги повністю.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду - без змін.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване позивачем рішення Державної міграційної служби України № 217-15 від 25.03.2015 «Про відмову у визнанні Громадянки Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» є правомірним та відсутні законні підстави для його скасування.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що Громадянка Сомалі ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю - завія, за віросповіданням - мусульманка.
За словами позивача, у 2007 році вона виїхала з Сомалі до Кенії, де мешкала до 2014 року. З Кенії 19.09.2014 виїхала літаком до Російської Федерації, звідки автомобілем нелегально перетнула державний кордон України.
21.10.2014 позивач звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві із заявою-анкетою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На співбесіді 21.10.2014 позивач повідомила, що виїхала до Кенії через війну, де мешкала протягом 7 років.
Рішенням Державної міграційної служби України № 217-15 від 25.03.2015 Громадянці Сомалі ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 77).
Крім того, на підставі вищевказаного рішення Державної міграційної служби України, 06.04.2015 Головним управлінням Державної міграційної служби України в місті Києві прийнято повідомлення № 87 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 79).
Вищевказані рішення та повідомлення мотивовані тим, що стосовно позивача відсутні умови, передбачені п. п. 1 та 13 частиною першою ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини 1 статті 13 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
При цьому, відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Згідно роз'яснень, викладених у пункті 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» № 1 від 25.09.2009 (із змінами та доповненнями), згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Частиною сьомою статті 7 Закону № 3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що 10.02.2015 Головним управлінням Державної міграційної служби України у м. Києві складено висновок про відмову у визнанні Громадянки Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно даного висновку, у своїй заяві до Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.10.2014, заявниця зазначила, що у 2007 році вона виїхала з країни громадянської приналежності - Сомалі через війну в Кенію до тітки. У своїй заяві від 21.10.2014 шукачка притулку повідомила, що виїхала до тітки в Кенію з метою працевлаштування, проте пропрацювавши певний час у тітки не отримувала жодної заробітної плати і при цьому піддавалась побиттю, та не могла повернутись в Сомалі, оскільки там в неї не залишилося нікого з родини. Під час першої співбесіди стало відомо, що заявниця протягом 7 років мешкала в Кенії, спочатку п'ять з половиною років у тітки, не отримуючи заробітної плати, а потім втекла до сусідки та працювала у неї, після чого люди, в яких вона працювала виплатили їй гроші, за допомогою яких вона покинула Кенію.
Відповідно до висновку Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві, заявниця не їздила на Батьківщину з 2007 року, причиною чому є на переконання третьої особи те, що позивач не бажає та не може туди повернутись, оскільки в неї нікого там не залишилось і через побоювання, що наразі в Сомалі триває війна та діє угрупування «Аль-Шабаб». Крім того, якщо б побоювання заявниці щодо повернення в країну громадянської приналежності мали дійсно суттєвий характер, то проживаючи протягом тривалого часу в Кенії, вона мала можливість звернутись там за статусом біженця. Також, на переконання третьої особи, виїзд позивача з країни свого останнього постійного місця проживання є способом пошуку кращої долі в більш розвинутих країнах ЄС, оскільки однією з причин виїзду з Сомалі було працевлаштування в Кенії.
Згідно висновку Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві, інформація щодо загрози життю заявниці в країні останнього постійного перебування відсутня, оскільки заявниця особисто заявила, що виїжджала з Кенії не через небезпеку її життю, а по причині виїзду її роботодавців за кордон та їхньої допомоги їй виїхати в Європу.
В матеріалах справи відсутні докази приналежності заявниці до політичних, релігійних чи будь-яких інших громадських організацій. Також, відсутні будь-які докази, що підтверджували б обставину, на яку наголошував представник апелянта у судовому засіданні (19.11.2015), зокрема перебування позивача 5,5 років в Кенії в трудовому рабстві.
Вказані обставини ставлять під сумнів реальність побоювань переслідування та намір позивача отримати в Україні статус біженця.
За наслідками аналізу відповідності заяви позивача вимогам пункту 13 частини 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя особа дійшла висновку, що заявниця не отримувала вироків суду про застосування до неї смертної кари, арешту та інших обмежень; інформація щодо можливого застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання - не була доведена. Крім того, про побоювання переслідування за іншими конвенційними ознаками заявниця не надала, а тому її заява не дала підстав вважати, що заявниця зазнала переслідувань за конвенційними ознаками.
З огляду на вищенаведені обставини, у зв'язку з недоведеністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, або, Головним управлінням Державної міграційної служби України у м. Києві рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту Громадянці Сомалі ОСОБА_1.
За результатами вивчення особової справи позивача та наданих матеріалів щодо політичного клімату країни походження, співбесід по уточненню викладених в заяві-анкеті фактів, а також на підставі висновку Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві, Державна міграційна служба України дійшла висновку про те, що позивач не надала достовірних та обґрунтованих фактів щодо особистого переслідування та погроз в країні походження; тобто, позивач не довела загрозу своєму життю в країні свого походження.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з позицією відповідача та третьої особи, про недоведеність того факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також позивачем не було надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Тому, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що звернення позивача із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту викликано необхідністю легалізуватися в Україні, а не наявністю обґрунтованих побоювань щодо можливих переслідувань в країні походження.
Крім того, до подання заяви про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач перебувала на території Російської Федерації, однак до міграційної служби Російської Федерації позивач не зверталась.
Як встановлено відповідачем та підтверджується матеріалами справи, позивач не звертався до уповноважених органів міграційної служби Російської Федерації з клопотанням про отримання притулку, надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Варто зазначити, що Російська Федерація приєдналася та ратифікувала Конвенцію про статус біженців та Протокол щодо статусу біженців. Натомість, позивач даною можливістю знехтував і вирішив переїхати до України.
Абзац 6 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що статус біженця, або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.
Частиною 22 статті 1 Закону визначено, третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, цілком очевидно, що у разі, якщо побоювання позивача дійсно мали суттєвий характер, то він неодмінно звернувся б за захистом, ще перебуваючи на території Кенії, де вона не була ізольована від цієї можливості, оскільки могла вільно пересуватись по її території.
Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Аналізуючи вищенаведені законодавчі норми та обставини колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що спірне рішення прийняте Державною міграційною службою України за наявності законних на те підстав та в межах наданих повноважень.
З урахуванням вище викладеного та приписів ст. 159 КАС України, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 159, 160, 167, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу Громадянки Сомалі ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.08.2015 - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.
Повний текст ухвали виготовлено: 24.11.2015.
Головуючий-суддя: А.Ю. Кучма
Судді: В.О. Аліменко
Н.В. Безименна
.
Головуючий суддя Кучма А.Ю.
Судді: Аліменко В.О.
Безименна Н.В.