І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И [1]
21 жовтня 2015 року м. Київ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:
головуючого судді: Прокопчук Н.О.
суддів: Музичко С.Г.,Саліхова В.В.
при секретарі: П'ятничук В.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2
на рішення Подільського районного суду м. Києва від 20 квітня 2015 року
в цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання інвестиційного договору недійсним, -
У червні 2014 року позивачка звернулася до суду з даним позовом до відповідачів.
Посилаючись на те, що 12.08.2011 року між відповідачами був укладений Інвестиційний договір про взаємодію між собою та участь у будівництві Комплексу на земельній ділянці площею 0.0618 га в АДРЕСА_1, за яким її чоловік ОСОБА_4 вніс в об'єкт інвестиції право власності на вказану земельну ділянку придбану під час шлюбу без її на таке письмової згоди, просила визнати цей договір недійсним.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 20 квітня 2015 року позов задоволено. Визнано недійсним інвестиційний договір від 12.08.2011 року укладений між ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7
В апеляційній скарзі представника ОСОБА_2 за довіреністю - ОСОБА_1 ставиться питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового про відмову у задоволенні позову. Апелянт посилається на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права, неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи. Зазначає, що судом не з'ясовано та не встановлено джерела коштів на придбання земельної ділянки та участі позивачки у формуванні спільної власності, не було ураховано, що попередній договір купівлі-продажу земельної ділянки та інвестиційний договір укладалися одночасно, у одного нотаріуса та у присутності позивачки і заперечень нею не висловлювалося, що ОСОБА_4 здійснював підприємницьку діяльність, а інвестиційний договір укладений з метою отримання прибутку про що зазначено у преамбулі самого договору. Вказує, що земельна ділянка яка стала інвестиційним внеском, як майно фізичної особи - підприємця не може бути об'єктом спільної власності подружжя і що на час укладення інвестиційного договору 12.08.2011 року вона не перебувала у власності ОСОБА_4 який набув право власності на неї лише 29.09.2011 року. Крім того, на час розгляду справи 1\2 частина земельної ділянки вже перебувала у власності позивачки за договором дарування від 02.09.2013 року й тому ніяких порушень прав позивачки не відбулося і позовні вимоги є недоведеними.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_9 апеляційну скаргу підтримали з підстав наведених в ній.
Представник ОСОБА_4 адвокат Король Д.В. просив апеляційну скаргу відхилити.
Представник позивачки ОСОБА_11 подала письмові заперечення на апеляційну скаргу.
ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 в судові засідання не з'явилися. Зважаючи на положення ч. 5 ст. 74, ч. 2 ст. 305 ЦПК України колегія суддів вважає їх повідомлення належним, а неявку такою що не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в цій частині, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Звертаючись із даним позовом ОСОБА_3 зазначала, що укладений між відповідачами інвестиційний договір є недійсним, оскільки придбана під час шлюбу земельна ділянка є спільною сумісною власністю подружжя і згоди на внесення її в якості інвестиційного внеску своєму чоловікові ОСОБА_4 вона не надавала.
Задовольняючи позов суд виходив з того, що земельна ділянка передана ОСОБА_4 в якості інвестиційного внеску за укладеним ним інвестиційним договором належала йому та позивачці на праві спільної сумісної власності, проте згоди на таке від неї він не отримав, цей договір виходить за межі дрібного побутового, тому він має бути визнаний недійсним.
З такими висновками суду колегія суддів погодитися у повній мірі не може, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та при недоведеності тих обставин які суд вважав встановленими, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення з ухваленням нового рішення.
Як убачається з матеріалів справи та установлено судом 12.08.2011 році між відповідачами був укладений Інвестиційний договір, відповідно до пункту 1.1. якого сторони домовились про взаємодію між собою та участь у будівництві комплексу, шляхом інвестування в об'єкт інвестиції власних коштів, інтелектуальних навичок, виробничого досвіду з отриманням у спільну часткову власність відповідних часток у комплексі на умовах та в порядку, передбаченим договором (Том 1 а.с.7-12).
Сторони погодили, що термін «Комплекс» визначається як будівля готельного комплексу в АДРЕСА_1 та земельна ділянка 0,0618 га, кадастровий номер НОМЕР_1, на якій буде розміщено будівлю з технічними характеристиками: загальна площа будівлі - 1 700 кв.м., поверховість будівлі - 5 поверхів, термін завершення будівництва комплексу - до 31.08.2012 року.
Згідно з п.3.1.1, 3.3.1, 3.5.1, 3.7.1 Інвестиційного договору відповідачі, як інвестори, домовились інвестувати в об'єкт інвестицій кожний по 80 000 гривень до 31.07.2012 року. Крім того, відповідач ОСОБА_4 також зобов'язався внести в якості інвестиції - право власності на земельну ділянку 0,0618 га, кадастровий номер НОМЕР_1 (п.3.3.).
Разом із цим земельна ділянка 0,0618 га, кадастровий номер НОМЕР_1 в АДРЕСА_1 на час укладання вказаного договору належала ОСОБА_7 на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, виданого ГУ земельних ресурсів виконавчого органу Київради (КМДА) 19.11.2009 року на підставі договору купілі-продажу земельної ділянки від 23.05.2008 року ¹ 4291(ВКК ¹ 646886). Акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 03-7-03045 і призначалася для садівництва.
Отже, за укладеним сторонами інвестиційним договором сторони домовилися збудувати готельний (майновий) комплекс на земельній ділянці, яка призначалася для садівництва і не належала, на час підписання та укладання інвестиційного договору ОСОБА_4
При цьому у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження як зміни правового статусу земельної ділянки, так і відповідні дозволи на будівництво й проектно-кошторисна документація, погоджена в установленому законом порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
За змістом ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
29.09.2011 року, більше ніж через місяць після укладання відповідачами Інвестиційного договору, між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, за згодою дружини останнього, був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки 0,0618 га в АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, що підтверджується фотокопією договору (Том 1 а.с. 89-92).
Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Відповідно до п.1.5 вказаного договору право власності на земельну ділянку виникає у Покупця з моменту державної реєстрації цього права.
У матеріалах справи відсутні докази на підтвердження державної реєстрації права власності ОСОБА_4 на земельну ділянку придбану ним через півтора місяця після укладення оспореного позивачкою договору.
Таким чином, виходячи з того, що ОСОБА_4 не був власником земельної ділянки на час укладання інвестиційного договору не було і необхідності погодження передачі земельної ділянки в якості інвестиційного внеску з позивачкою, як з його дружиною відповідно до положень ст. 65 СК України й тому не можна вважати, що її права були порушені.
На інші обставини позивачка не посилалася та таких не доводила.
Інвестиційний договір укладений між відповідачами 12.08.2011 року в простій письмовій формі за його змістом по суті є договором на будівництво майнового комплексу.
Ч. 1-3 ст. 191 ЦК України визначено складові майнового комплексу й те, що він є нерухомістю.
Договори що стосуються нерухомості в силу ч. 1 ст. 182 ЦК України підлягають нотаріальному посвідченню та реєстрації.
Згідно з ч. 1 ст. 220 Цивільного кодексу України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України у справі № 6-40 цс 13 і виходячи з положень ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для застосування судами України.
За викладених обставин заявлені позивачкою вимоги є необґрунтованими та недоведеними і підстави для їх задоволення відсутні, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Оскільки апеляційна скарга містить ще клопотання щодо витребування доказів у задоволенні якого відмовлено, вона задовольняється частково.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 309, 313-314,316, 317ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 20 квітня 2015 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту: У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання інвестиційного договору недійсним-відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий:
Судді:
Справа № 758/6601/14-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/8266/2015
Головуючий у суді першої інстанції: Богінкевич С.М.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Прокопчук Н.О.