Справа: №826/8797/15 Головуючий у 1-й інстанції: Іщук І.О.
Суддя-доповідач: Ісаєнко Ю.А.
Іменем України
26 жовтня 2015 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Ісаєнко Ю.А.;
суддів: Губської Л.В., Федотова І.В.,
за участю секретаря: Чорної Н.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної виконавчої служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 вересня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, про визнання протиправною бездіяльності, визнання неправомірним та скасування наказу від 14.04.2015 №218/к, поновлення на посаді, зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва із адміністративним позовом до Міністерства юстиції України, Державної виконавчої служби України, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність щодо недотримання вимог статей 40, 492, 184 КЗпП України в частині ненадання йому пропозиції стосовно працевлаштування на займану посаду в відділі примусового виконання рішень департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відповідно до його процесії чи спеціальності під час вивільнення з посади головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України та з урахуванням вакантних посад станом на 14.04.2015 (день попередження про вивільнення);
- визнати неправомірним та скасувати наказ Державної виконавчої служби України від 14.04.2015 №219/к щодо його звільнення;
- поновити позивача на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 14.04.2015;
- зобов'язати Міністерство юстиції України провести перерахунок та виплату йому середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та моральної шкоди у розмірі 10000 грн.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 вересня 2015 року позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано наказ Голови з ліквідації Державної виконавчої служби України від 14 квітня 2015 року №219/к про звільнення ОСОБА_2 та поновлено останнього на посаді головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України з 15 квітня 2015 року; в решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із вказаною постановою, відповідач - Державна виконавча служба України, подав апеляційну скаргу з підстав невідповідності висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм матеріального права, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 вересня 2015 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
В судовому засіданні представник відповідача - Міністерства юстиції України, підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити.
Інші сторони в судове засідання не з'явилися, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, постанову суду першої інстанції - без змін, з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, позивач з 23.04.2013 був держаним службовцем та обіймав посаду головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України.
Наказом Голови комісії з ліквідації Державної виконавчої службу України від 14.04.2015 №219/к ОСОБА_2 було звільнено з посади 14.04.2015 у зв'язку ліквідацією Державної виконавчої служби України, відповідно пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Позивач, вважаючи бездіяльність щодо ненадання пропозиції стосовно працевлаштування та зазначений наказ відповідача протиправними, звернувся до суду з даним позовом.
Скасовуючи наказ Голови комісії з ліквідації Державної виконавчої службу України від 14.04.2015 №219/к та поновлюючи позивача на посаді, суд першої інстанції, з яким погоджується колегія суддів, виходив з наступного.
Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-XII (далі - Закон №3723-XII) регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.
Частиною першої статті 30 зазначеного Закону №3723-XII, крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, передбачені спеціальні підстави припинення державної служби.
Як встановлено судом першої інстанції, позивача звільнено з публічної служби відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України, тобто за загальними правилами.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 №17 «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» вирішено ліквідувати Державну виконавчу службу України. Пунктом 2 зазначеної постанови визначено, що Міністерство юстиції України є правонаступником Державної виконавчої служби, що ліквідується у частині реалізації державної політики, зокрема у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).
Відповідно до частини першої, другої статті 492 Кодексу законів про працю України Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.
З матеріалів справи вбачається, що 12.02.2015 позивача було попереджено про наступне вивільнення, про що свідчить його особистий підпис.
Частиною другою статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Також, однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України можливо, якщо роботодавцем вжито всіх заходів щодо обов'язкового переводу працівника на іншу посаду шляхом запропонування працівнику, що звільняється, всіх вакансій, на які може претендувати особа з урахуванням її фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності, а також у випадках, коли неможливо перевести працівника з його згоди на іншу роботу, або коли працівник відмовився від такого переведення.
Тому, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що Державною виконавчою службою України як суб'єктом владних повноважень не надано доказів виконання зобов'язання щодо працевлаштування позивача, зокрема, запропонування вакантної посади, від якої позивач відмовився з поважних причин, чи неможливості його переведення.
Також, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Державної виконавчої служби України «Про надання соціальної відпустки ОСОБА_2.» від 26.09.2014 №598/к позивачу була надана відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 29.09.2014 по 22.02.2016 року.
Відповідно до частини третьої статті 184 Кодексу законів про працю України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина 6 статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки» передбачений такий вид відпустки як соціальна відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Положеннями статті 18 вказаного Закону передбачено, що після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину та одним із прийомних батьків.
Отже, судом першої інстанції вірно зазначено, що вказані вище гарантії розповсюджується на позивача, що також було визнано Державною виконавчою службою України шляхом надання соціальної відпустки ОСОБА_2
Крім того, з аналізу статті 184 Кодексу законів про працю України вбачається, що заборона звільнення працівників, які мають дітей віком до трьох років має лише один виняток - звільнення з обов'язковим працевлаштуванням можливе у випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації. Разом з тим, під поняттям повної ліквідації підприємств, установ і організацій, яке міститься в частині третьої статті 184 Кодексу законів про працю України, слід розуміти ліквідацію, тобто припинення всіх прав і обов'язків юридичної особи без визначення правонаступника.
Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 17.10.2011 у справі №2а-237а11.
Як встановлено судом першої інстанції, повноваження Державної виконавчої служби України виконує Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, про що свідчить відповідне Положення, що затверджено наказом Міністра юстиції України від 16.04.2015 1134/к. Так, відповідно до пункту 2.1 та 2.2 вказаного Положення Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України забезпечує формування і реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); забезпечує своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень у порядку, встановленому законодавством.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивача неправомірно звільнено з посади, а оскаржуваний наказ від 14.04.2015 №219/к винесено не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією і законодавством України про працю.
Тому, суд першої інстанції обґрунтовано визнав протиправним та скасував наказ Державної виконавчої служби України від 14.04.2015 №219/к.
Згідно частини першої та другої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно поновив позивача на посаді, з якої його було звільнено, з наступного дня за днем його звільнення - з 15.04.2015.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив позов частково.
В інший частині постанова суду першої інстанції сторонами не оскаржується, тому колегія суддів відповідно до частини першої статті 195 КАС України переглядає постанову в межах апеляційної скарги.
Відповідно до частини першої статті 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що постанова суду першої інстанції ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права, з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни постанови суду першої інстанції відсутні.
Керуючись ст.ст. 160, 198, 200, 205, 206 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу Державної виконавчої служби України залишити без задоволення, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 вересня 2015 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
(Ухвалу у повному обсязі складено 02.11.2015 року)
Головуючий суддя: Ю.А. Ісаєнко
Суддя: Л.В. Губська
Суддя: І.В. Федотов
Головуючий суддя Ісаєнко Ю.А.
Судді: Федотов І.В.
Губська Л.В.