Справа № 815/5428/15
16 жовтня 2015 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., суддів: Бжассо Н.В., Самойлюк Г.П., розглянувши у приміщенні суду в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №423-15 від 30.07.2015 року щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-
З позовом до суду звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №423-15 від 30.07.2015 року щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В судовому засіданні 06.10.2015 року позивач та представник позивача не прибули, представник позивача подав клопотання про розгляд справи за його відсутності та підтримав заявлені позовні вимоги (а.с.134). Представник відповідача був сповіщений належним чином про день, час та місце слухання справи (а.с.21), але в судове засідання не прибув без поважних причин, а тому, на підставі положень ч.4 ст.122, ч.6 ст.128 КАС України, суд ухвалив рішення розглянути цю справу в порядку письмового провадження 16.10.2015 року за наявними в справі письмовими доказами та запереченнями.
Дослідивши наявні в справі письмові докази суд доходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог з наступних підстав:
Відповідач на підставі ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є центральним органом державної виконавчої влади та згідно ст.ст.11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про надання особам статусу біженця, а тому його рішення з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.1 ч.2 ст.17, ст.104 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Позивач є громадянином Афганістану. Він 15.10.2010 року покинув країну походження позивач покинув країну свого походження та офіційно на підставі паспорту громадянина Афганістану через територію Російської Федерації потрапив до України 28.01.2011 року нелегально пішки перетнув державний кордон. Після нелегального перебування в Україні позивач 07.04.2014 року звернувся із заявою №288 (а.с.28-30) про надання йому захисту до Головного управління ДМС в Одеській області.
Рішенням Державної міграційної служби України від 30.07.2015 року №423-15 (а.с.25) позивачеві було відмовлено у наданні статусу біженця на підставі абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки відсутні умови, передбачені пунктами 1,13 частини 1 ст.1 цього ж Закону.
Суд погоджується з підставами відмови позивачу в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що містяться в оскаржуваному позивачем рішенні від 30.07.2015 року №423-15 з наступних підстав:
Відповідно до ст.ст.1,25 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, ст.26 Конституції України біженцям гарантується захист державою України, забезпечення гарантування відповідних прав нарівні з громадянами України, інших держав та соціальний захист.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 рокупід цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Під час звернення з заявою до УДМС України в Херсонській області позивач в якості причини виїзду з країни громадянського походження зазначив переслідування з боку радикального угрупування «Талібан». Позивач розповів, що до його будинку представники радикального угрупування «Талібан» підкинули листівку з проханням допомогти. Після отримання листівки він одразу вирішив виїхати з Афганістану.
Під час повторного звернення до ГУ ДМС України в Одеській області позивач зазначив зовсім інші підстави, а саме факт його зґвалтування впливовою людиною населеного пункту Гульбахар.
Позивач не зміг назвати жодної дати будь-якої важливої події (згвалтування, переїзд до іншого міста, тощо). Він також не може назвати особу гвалтівника. З одного боку позивач стверджує, що дана особа була командиром населеного пункту Гульбахар, з іншого боку повідомляє, що це була просто відома особа, яка має відношення до представників радикального угрупування «Талібан».
Під час проведення протоколу співбесіди від 29.04.2014 року позивач зазначив, що був зґвалтований у віці 16 років. Враховуючи дату народження позивача ІНФОРМАЦІЯ_1, зазначені події відбувались в 2008 році.
Позивач стверджує, що після згвалтування він виїхав до м. Кабул, а згодом до м.Мазарі-Шаріф. Однак дані твердження повністю спростовуються інформацією отриманою під час проведення протоколу анкетування від 11.04.2014 року, згідно з якою в період з 2008 по 2010 роки позивач навчався у ліцеї «Алі Гульбахар» в населеному пункті Гульбахар. Таким чином, підтверджується, що ОСОБА_1 не змінював місце постійного проживання та надає про себе неправдиві відомості.
Під час першого звернення позивач зазначив, що народився 01.01.1992 року. Під час другого звернення зазначена інша дата - ІНФОРМАЦІЯ_1.
Під час проведення протоколу анкетування від 11.04.2014 року ОСОБА_1 повідомив, що перетнув державний кордон України 28.01.2011 року, в той же час заява про надання захисту була подана до Управління ДМС України в Херсонській області була подана 26.01.2011 року.
Після проведених інтерв'ю та анкетування у позивача не виявлено жодних ознак переслідування. Основною причиною неможливості повернення до Афганістану є власне небажання.
З Афганістану позивач виїхав 15.10.2010 року до Таджикистану (м. Душанбе) де перебували протягом 2 місяців, однак за захистом не звернувся. Потім потягом дістався до Російської Федерації (м.Москва).
На території Російської Федерації позивачі знаходились на протязі 2 місяців, тобто згідно з п.22 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» він знаходився в третій безпечній країні та не звернувся за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту за місцем знаходження.
Не можливо вважати проїзд через територію РФ транзитним, так як згідно зі ст.29 Закону РФ «Про порядок виїзду із Російської Федерації і в'їзду в Російську Федерацію» транзитний проїзд через територію РФ здійснюється, як правило, без права на зупинку.
Досліджено, що Російська Федерація підпадає під таке визначення третьої безпечної країни, оскільки: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання); дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту (Постановою Верховної Ради Російської Федерації від 13.11.1992 № 3870-1 "Про приєднання Російської Федерації до Конвенції про статус біженців та Протоколу щодо статусу біженців" Конвенцію про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року було приєднано до законодавства Російської Федерації); має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок (до чинного законодавства Російської Федерації належить Федеральний Закон Російської Федерації "Про біженців" від 19.02.1993 № 4528-1) яким, окрім іншого, визначено порядок забезпечення особі ефективного захисту проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним.
Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 6 Закону статус біженця або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статус біженця перебувала в третій безпечній країні.
Наявність необхідних ознак для визначення Російської Федерації третьою безпечною країною відповідно до ч.22 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" підтверджується практикою прийняття судових рішень.
З матеріалів особової справи стає очевидним, що позивач навіть не спробував звернутися за захистом в Російській Федерації.
Надані шукачем притулку відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації. Тобто згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).
Аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме в нього відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні, згідно визначення п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, в регіоні постійно його проживання наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти. Проживання родини позивача це підтверджує.
Аналізом інформації з міжнародних правозахисник організацій можливо також дійти висновку, що соціально-політична ситуація в Афганістані, а саме в м. Кабул (останнє місце проживання позивача) є задовільною.
Ситуація безпеки у м.Кабул оформлена посиланням: Назва статті: Ситуація безпеки у м.Кабул, доповідь Європейської мережі інформації по країнах походження, ЕСОІ: http://www.есоі.nеt/news/188769::afganistan/101.general-security-situation-in-afganistan-and-events-in-kabul.htm, Сайт: http://www.ecoi.net/ Дата: Останнє оновлення 04.05.2015; Автор: Узагальнена інформація з багатьох джерел, повний список за посиланням в назві статті.
За інформацією міжнародної координаційної ради поліції, Афганська національна поліція (АNP) забезпечує добрий рівень безпеки в Кабулі та інших великих містах: Герат, Мазарі-Шаріф, Файзабад;
За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ), в Кабулі були випадки нападів терористів-смертників, що мали вплив на життя людей. У той же час, Кабул є більш безпечним містом, а ніж інші міста в Афганістані, провінція також знаходиться під контролем.
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, під час розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачами інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині їх особисто або членів їхньої сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками та визнала заяви позивачів такими, що не є ґрунтовними, тобто в іноземця відсутні умови зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Суд встановивши під час офіційного з'ясування обставин справи відповідність оскаржуваного акту закону, на підставі положень ч.1 ст.162 КАС України, зобов'язаний винести постанову про відмову у задоволенні позовних вимог про його скасування та зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання позивачу статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судові витрати розподілити у відповідності до ст.94 КАС України.
Керуючись ст.ст. 94,158-163 КАС України, суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №423-15 від 30.07.2015 року щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання повного тексту постанови.
Головуючий суддя Єфіменко К.С.
Судді Бжассо Н.В.
Самойлюк Г.П.