28 вересня 2015 року Справа № 876/15133/13
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Пліша М.А.,
суддів Большакової О.О., Ільчишин Н.В.,
за участю секретаря судового засідання Кудєрової О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради на постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 листопада 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради про зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись в суд першої інстанції з адміністративним позовом до управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради в якому просили стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 компенсацію за надання соціальних послуг у сумі 18142 грн. за період з серпня 2009 року по серпень 2011 року, на користь ОСОБА_2 компенсацію за надання соціальних послуг у сумі 35399 грн. за період з 28 липня 2009 року по 24 травня 2013 року та зобов'язати управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради виплачувати ОСОБА_2 таку компенсацію в сумі не нижчій від прожиткового мінімуму.
Постановою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 листопада 2013 року позовні вимоги задоволено частково, зобов'язано Ужгородське міське управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради здійснити перерахунок та виплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію за надання соціальних послуг за період з серпня 2009 року по серпень 2011 року ОСОБА_2 компенсацію за надання соціальних послуг за період з 28 липня 2009 року по 24 травня 2013 року з врахуванням вимог до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» у відповідності до прожиткового мінімуму встановленого на зазначений період, а також з врахуванням виплачених сум. У задоволенні решти позовних вимог про виплату ОСОБА_2А компенсації в розмірі прожиткового мінімуму в подальшому - відмовити.
Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради оскаржило його в апеляційному порядку, вважає, що постанова винесена з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В апеляційній скарзі зазначає, що згідно позовної заяви встановлено, що позивачі звернулися в суд із адміністративним позовом в червні 2013 року за захистом своїх прав, які, на думку ОСОБА_1, були порушені управлінням з серпня 2009 року по серпень 2011 року та ОСОБА_2 з 28 липня 2009 року по 24 травня 2013 року.
Частиною 1 ст. 99 КАС України встановлено, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду. Відповідно до ч. 2 ст. 99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, ОСОБА_1 було пропущено строк подачі адміністративного позову щодо визнання протиправними дій управління за період з серпня 2009 року по серпень 2011 року оскільки позов був поданий в червні 2013 року та ОСОБА_2 було пропущено строк подачі адміністративного позову в частинні визнання протиправними дій управління за період з 28 липня 2009 року по 27 грудня 2012 року, оскільки позов був поданий 27 червня 2013 року.
Адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду (ч. 1 ст. 100 КАС України).
Враховуючи те, що позивачам виплачувались компенсації за надання соціальних послуг кожний місяць, то моментом коли вони дізналася про так зване порушення своїх прав є дата виплати їм щомісячної компенсації.
Оскільки, позивачі не надали належні докази, які б підтверджували пропущення процесуального строку з поважних причин, то відсутні підстави для поновлення позивачам пропущеного строку і заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Суд першої інстанції поновив строк звернення, хоча в позовній заяві не було доказів того, що строк звернення пропущений з поважних причин та позивачі в судовому засіданні не заявляли вимог стосовно поновлення строку звернення, тим самим порушивши норми процесуального права.
Крім того, апелянт зазначає, що призначення та виплата компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, врегульована Постановою КМУ від 29.04.2004 року №558, якою затверджено Порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги.
Відповідно до п.1 вказаного Порядку непрацюючим фізичним особам, які постійно надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-інвалідам, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги, призначається щомісячна компенсаційна виплата. Відповідно до п.2 цього ж Порядку компенсація призначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 15 відсотків - фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам І групи. Компенсація фізичним особам пенсійного віку, які надають соціальні послуги, призначається у зазначених розмірах виходячи з прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Вищезазначені положення Постанови КМУ від 29.04.2004 року №558 не визнавалися неконституційними рішенням Конституційного Суду України, а отже є чинними на момент призначення та виплати компенсацій Позивачам.
Також, згаданий вище Порядок своїми положеннями не суперечить іншим положенням чинного законодавства України, а отже управління правомірно нараховує та виплачує компенсацію фізичним особам, які надають соціальні послуги.
Крім того, ОСОБА_1 з 24.07.2012 року була припинена виплата компенсації за надання соціальних послуг у зв'язку з смертю батька (особі якій надавалися соціальні послуги) та відповідно вона була знята з обліку одержувачів даного виду компенсації та були закриті її особові рахунки, що стосується ОСОБА_2, то вона отримує компенсаційні виплати за надання соціальних послуг інваліду І групи у розмірі 15% від прожиткового мінімуму відповідно до Постанови КМУ від 29.04.2004 року №558.
Позивачі посилаються у своїй позовній заяві на положення Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» та положення ст. 46 Конституції України.
Стаття 46 Конституції України встановлює право громадян на соціальний захист у випадках, передбачених законом. У відповідності з вимогами ст. 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. До числа основних державних соціальних гарантій включаються: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
З огляду на викладене, враховуючи те, що порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, встановлений постановою Кабінету Міністрів України, а не закріплений на законодавчому рівні, вказана компенсаційна виплата не може бути віднесена до основних державних соціальних гарантій.
Таким чином, апелянт вважає необгрунтованим твердження позивачів про те, що розмір такої виплати відповідно до вимог ст.46 Конституції України та Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Крім того, в Законі України «Про соціальні послуги», який набув чинності з 01.01.2004 року, зазначено, що фізичним особам, які надають соціальні послуги, призначаються і виплачується компенсаційні виплати в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, тобто Постановою КМУ від 29.04.2004 року № 558, та відповідно до статті 89 Бюджетного кодексу України, починаючи з 2011 року до розрахункових обсягів міжбюджетних трансферів з державного бюджету місцевим бюджетам включено видатки на виплату компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги відповідно до зазначеної постанови від 29.04.2004 року.
Отже, суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права посилаючись на ЗУ «про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» в якому не закріплено виплату компенсацій фізичним особам за надання соціальних послуг.
Із матеріалів позовної заяви вбачається, що заборгованість нарахували самі позивачі, а не фахівець (бухгалтер), що є неприпустимим. Управління заперечує проти розрахунку позивачами, якими нарахована заборгованість, оскільки управління немає заборгованості перед позивачами в цілому. При цьому, не наведено в позовній заяві та в додатках до позовної заяви обґрунтування того, звідки була нарахована конкретна сума позову.
Відповідно до Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, затвердженого Постановою КМУ від 29.04.2004 року №558, обов'язок нарахування та виплати компенсації фізичним особам покладено на органи праці та соціального захисту населення, тому позивачі не можуть визначати розмір такої компенсації, а лише зобов'язати нарахувати та виплатити її.
Враховуючи вище викладене, просить скасувати постанову Ужгородського міськрайонного суду від 11.11.2013 року та винести ухвалу, якою позовні вимоги щодо виплати компенсації фізичним особам за надання соціальних послуг позивачам ОСОБА_1 за період з серпня 2009 року по серпень 2011 року та ОСОБА_2 за період з 28 липня 2009 року по 27 грудня 2012 року - залишити без розгляду і винести ухвалу якою позовної вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
У відповідності до вимог ч.1 ст. 41 КАС України у разі неявки у судове засідання осіб, які беруть учать у справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Заслухавши суддю доповідача, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних міркувань.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1, в період з серпня 2009 року по серпень 2011 року перебувала на обліку в Ужгородському міському управлінні праці та соціального захисту населення як одержувач компенсації за надання соціальних послуг інвалідові І групи, та, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2004 року №558 «Про ствердження Порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги» отримувала компенсацію в розмірі 15 % від прожиткового мінімуму для працездатних осіб. ОСОБА_2, перебуває на обліку в Ужгородському міському управлінні праці та соціального захисту населення як одержувач компенсації за надання соціальних послуг за інвалідом І групи з 28 липня 2009 року по теперішній час та, відповідно до названої вище Постанови, отримує компенсацію в розмірі 15 % від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тобто суму в розмірі 246.02 грн. З червня 2012 року також отримує державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям, яка становить 73,97 грн. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на час надання соціальних послуг інвалідові І групи ніде не працювали.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того , що відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 року №558 «Про затвердження порядку призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги» компенсація за надання соціальних послуг виплачується тільки не працюючим фізичним особам, тобто сума в розмірі 15% від прожиткового мінімуму повинна бути і являється єдиним засобом для існування особи, що надає соціальні послуги. Відповідно до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», прожитковий мінімум є вартісною величиною достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, а також мінімального набору продуктів харчування, непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.
З огляду на це, суд вважав, що єдиним засобом для існування особи, що надає соціальні послуги, в даному випадку позивачів, є сума в розмірі 15% від прожиткового мінімуму.
Оскільки відповідно до ст.. 48 Конституції України кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, згідно ст. 46 Конституції України пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом і згідно ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод то суд першої інстанції вважав, що у даній спірій ситуації має місце порушення з боку відповідача прав та охоронюваних законом інтересів позивачів, які ніде не працюють, оскільки сума в розмірі 15% від мінімальної заробітної плати не є достатньою для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я, а також мінімального набору продуктів харчування, непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості, а також не відповідає прожитковому мінімуму.
Крім того суд першої інстанції вважав за необхідне з урахуванням положень ст.. 11 КАС України вийти за межі позовних вимог, бо позовні вимоги викладені не вірно, а судом були встановлені порушення прав та інтересів позивача.
Однак суд апеляційної інстанції з такими доводами суду першої інстанції не погоджується з наступних міркувань.
У відповідності до вимог ч.8 ст. 7 Законі України «Про соціальні послуги» фізичним особам, які надають соціальні послуги, призначаються і виплачуються компенсаційні виплати в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Відповідно Постановою КМУ від 29.04.2004 року №558, затверджено Порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги.
Відповідно до п.1 вказаного Порядку непрацюючим фізичним особам, які постійно надають соціальні послуги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-інвалідам, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують постійної сторонньої допомоги, призначається щомісячна компенсаційна виплата. Відповідно до п.2 цього ж Порядку компенсація призначається виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 15 відсотків - фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам І групи. Компенсація фізичним особам пенсійного віку, які надають соціальні послуги, призначається у зазначених розмірах виходячи з прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.
Вказані вище положення Постанови КМУ від 29.04.2004 року №558 ніким не скасовувались не змінювались та не визнавалися неконституційними Конституційним Судом України, а відтак, є чинними на момент призначення та виплати компенсацій позивачам.
Також, згаданий вище Порядок своїми положеннями не суперечить іншим положенням чинного законодавства України, а отже, управління правомірно нараховує та виплачує компенсацію фізичним особам, які надають соціальні послуги.
Крім того, ОСОБА_1 з 24.07.2012 року була припинена виплата компенсації за надання соціальних послуг у зв'язку з смертю батька (особі якій надавалися соціальні послуги) та відповідно вона була знята з обліку одержувачів даного виду компенсації та були закриті її особові рахунки, що стосується ОСОБА_2 то вона отримує компенсаційні виплати за надання соціальних послуг інваліду І групи у розмірі 15% від прожиткового мінімуму відповідно до Постанови КМУ від 29.04.2004 року №558.
Колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що спірна компенсаційна виплата не може бути віднесена до основних державних соціальних гарантій, оскільки згідно ст. 46 Конституції України встановлено право громадян на соціальний захист у випадках, передбачених законом, у відповідності з вимогами ст. 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. До числа основних державних соціальних гарантій включаються: мінімальний розмір заробітної плати, мінімальний розмір пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат. Основні державні соціальні гарантії, які є основним джерелом існування, не можуть бути нижчими від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Крім того, порядок призначення і виплати компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги, встановлений постановою Кабінету Міністрів України, а не закріплений на законодавчому рівні.
Однак, суд апеляційної інстанції не погоджується з твердженнями апелянта про застосування положень ст. 99, 100 КАС України, бо ухвалою суду від 02.10.2013 року поновлено позивачам строк на звернення до суду, і така ухвала в апеляційному порядку не оскаржується.
Крім того, суд апеляційної інстанції, щодо позовних вимог ОСОБА_2 про виплату їй компенсації в розмірі прожиткового мінімуму в подальшому, погоджується з доводами суду першої інстанції про безпідставність такої вимоги, оскільки предметом судового захисту можуть бути невизнані, порушені або оспорювані права, свободи чи інтереси особи, а наявність факту порушення у майбутньому встановити неможливо.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що постанову суду першої інстанції слід скасувати, бо така прийнята з порушенням норм матеріального права, а у задоволенні позовних вимог відмовити.
Керуючись ч. 3 ст. 160, ч. 4 ст. 196, п. 3 ч. 1 ст. 198, ст. 202, ст.205, ст.207, ст. 254 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Ужгородської міської ради - задовольнити частково, постанову Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 листопада 2013 року у справі № 308/16721/13-ц - скасувати.
Прийняти нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя М.А. Пліш
Судді О.О. Большакова
ОСОБА_3
Повний текст постанови виготовлений 02.10.2015 року