Київської області
01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 239-72-81
"30" липня 2015 р. Справа № 905/227/15
Господарський суд Київської області у складі судді Лопатіна А.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія крамміськбуд”, Донецька область, м. Краматорськ
до Товариства з обмеженою відповідальністю “ОСОБА_1 ОСОБА_2”, м. Ірпінь
про визнання договору недійсним
за участю представників: згідно з протоколом судового засідання.
Обставини справи:
Товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія крамміськбуд” (надалі позивач) заявлено позов до Товариства з обмеженою відповідальністю “ОСОБА_1 ОСОБА_2” (надалі відповідач) про визнання договору недійсним.
В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що оспорюваний договір є недійсним, оскільки він не спрямований на реальне виникнення обумовлених ним правових наслідків та вчинений під впливом обману.
Ухвалою господарського суду Київської області від 18.06.2015 р. порушено провадження у справі та її розгляд призначено на 08.07.2015 р.
08.07.2015 р. через канцелярію господарського суду Київської області представник позивача подав клопотання про розгляд справи без участі представника позивача.
Ухвалою господарського суду Київської області від 08.07.2015 р. розгляд справи відкладено на 30.07.2015 р.
У судове засідання 30.07.2015 р. не з'явились як представник позивача, так і представник відповідача
Крім того, відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання ухвалами суду від 18.06.2015 р., 08.06.2015 р. в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Згідно до п.п. 3.9.1, 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК. За змістом цієї норми, зокрема, у разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Згідно з ст. 18 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” від 15.05.2003 р. № 755-IV, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
З матеріалів справи вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 08205, Київська область, місто Ірпінь, вулиця Островського, буд. 12 А, що свідчить про те, що останній був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи, оскільки копії винесених судом ухвал були направлені на вказану адресу.
Враховуючи те, що нез'явлення відповідача не перешкоджає розгляду справи по суті, а матеріали справи є достатніми для вирішення спору в даному судовому засіданні, суд вважає за можливе розглянути позов у відсутності відповідача, за наявними у справі матеріалами згідно з вимогами статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши матеріали справи, суд
встановив:
03 грудня 2014 року між Товариством з обмеженою відповідальністю “Будівельна компанія Крамміськбуд” (позивач, генпідрядник) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ОСОБА_1 ОСОБА_2” (відповідач, субпідрядник) укладено договір субпідряду № 14/0312-1, відповідно до п. 1.1. якого субпідрядник зобов'язується на свій ризик виконати визначену даним договором роботу за завданням генпідрядника, а генпідрядник зобов'язується прийняти та оплатити її.
Згідно з п. 1.2. договору, предметом субпідряду є БВЦ (ЦМО). Ремонтні роботи після аварії.
Ціна договору складає (без врахування ПДВ 20%) 203118,00 грн., крім того ПДВ 20% 40623,60 грн., разом (з врахуванням ПДВ 20%) 243741,60 грн., згідно наступних кошторисів: кошторис 30_ДЦ_ДЦ “БВЦ (ЦМО). Ремонтні роботи після аварії.” на суму (без врахування ПДВ 20%) 203118,00 грн., крім того ПДВ 20% 40623,60 грн., разом (з врахуванням ПДВ 20%) 243741,60 грн. (п. 1.4. договору).
У п. 4.4. закріплено, що генпідрядник здійснює оплату за виконані роботи протягом календарних днів за фактично виконані роботи після підписання форм КБ-2В, КБ-3 і отримання рахунку на оплату
Пунктом 12.2. договору передбачено, що останній вступає в силу з моменту його підписання і діє до 31.12.2015 року.
Зазначений договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений відтисками печаток юридичних осіб.
Як зазначає позивач, відповідно до умов договору субпідряду, ТОВ “ОСОБА_1 ОСОБА_2” виконало роботи за своїм договором в повному обсязі, що підтверджується актом №1 приймання виконаних будівельних робіт за січень 2015 року на суму 229095,60 грн.
За змістом частин першої та другої ст. 202 Цивільного кодексу України, договір є дво- чи багатостороннім правочином.
Правочин має відповідати загальним вимогам, які є необхідними для чинності правочину.
Так, в силу частини третьої ст. 203 ЦК України, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а частиною п'ятою цієї норми визначено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недотримання зазначених вимог, за змістом ст. 215 ЦК України, є підставою недійсності правочину.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними”, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вважаючи відповідний договір недійсним, позивач посилається на те, що він не спрямований на настання обумовлених ним наслідків. При цьому, позивач вказує, що до нього дійшла інформація щодо сумнівності реального здійснення господарської діяльності відповідачем, тому він не має наміру продовжувати відносини з відповідачем, оскільки це може вплинути на репутацію позивача та його права. Також позивач вказує на те, що договір не відповідає намірам позивача.
У судовому засіданні встановлено, що для укладення договору субпідряду та на його виконання відповідачами було вчинено ряд юридично значимих дій, зокрема, ТОВ "ОСОБА_1 ОСОБА_2" виконало певні роботи, а ТОВ "БК Крамміськбуд" прийняло виконані роботи за актом №1 приймання виконаних будівельних робіт за січень 2015 року, тобто, сторони оспорюваного договору вчинили дії, спрямовані на реалізацію тих наслідків, настання яких обумовлено цим договором.
Відповідно до постанови пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Наявність умислу у сторін угоди означає, що вони усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася, та сторони прагнули або свідомо допускали ненастання правових наслідків, обумовлених договором.
Отже, для визнання зобов'язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявність наступних умов:
- вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору;
- такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору;
- метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором.
Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося фіктивно.
Як встановлено судом, в матеріалах даної справи жодна з ознак фіктивності оспорюваного договору субпідряду не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи, отже, вказані матеріали даної справи не підтверджують наявність умов, передбачених ст. 234 Цивільного кодексу України, в силу яких спірний договір має бути визнаний недійсним.
Не доведені позивачем і посилання на порушення відповідачем податкового законодавства, оскільки позивачем не надано відповідного обґрунтування та доказів такого порушення, а постановою Київського окружного адміністративного суду від 12.05.2015 р. у справі №810/1204/15 за позовом ТОВ «Буд-Гарант Груп» до ДПІ у Дарницькому районі ГУ Міндоходів у м. Києві про визнання дій протиправними визнано протиправними дії ДПІ у Дарницькому районі ГУ Міндоходів у м. Києві щодо неприйняття як податкової звітності податкової декларації, з ПДВ за грудень 2014 року та додатків №1 та №5 до неї та зобов'язано ДПІ у Дарницькому районі ГУ Міндоходів у м. Києві внести показники вказаної податкової звітності.
Щодо вчинення правочину під впливом обману, про що зазначає позивач, господарський суд дійшов до наступних висновків.
Відповідно частини першої ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману" (постанова пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").
Разом з тим, позивач не надав суду доказів введення його в оману та обґрунтування в чому воно полягало.
Так, відповідно до статті 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Позивачем належними і допустимими доказами в розумінні приписів ст.ст. 32-34 ГПК України не доведено у даному випадку обставин на підтвердження сумнівності реального здійснення господарської діяльності відповідачем.
Також, позивачем не зазначено, яке суб'єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес порушено у зв'язку з укладенням відповідного договору, який він оспорює.
Враховуючи вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ТОВ “Будівельна компанія крамміськбуд” щодо визнання недійсним договору субпідряду від 03.12.2014 р. №14/0312-1 з підстав зазначених у позовній заяві, є необґрунтованими, не доведеними належними та допустимими доказами та такими, що задоволенню не підлягають.
Відповідно до частини п'ятої статті 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, при відмові в задоволенні позову, покладаються на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 32-34, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
1. У задоволенні позову відмовити.
Повне рішення складено 31.07.2015 року.
Суддя А.В. Лопатін