"27" березня 2007 р.
Справа № 1/522/06
Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:
Судді-доповідача: Мирошниченко М. А.,
Суддів: Бєляновського В. В., Шевченко В. В.,
при секретарі - Волощук О. О.,
за участю представників:
позивача -Савченко В.М. та Урусова С.А. ,
відповідача -Кравченко Ю.В. та Чернова О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса апеляційну скаргу ТОВ «Фалкон - ОК», м. Миколаїв
на постанову господарського суду Миколаївської області від 26.12.2006 р.
у справі № 1/522/06
за позовом ТОВ «Фалкон - ОК», м. Миколаїв
до Миколаївської облдержадміністрації, м. Миколаїв
про визнання протиправним та скасування розпорядження,
26.10.2006 р. (вх. №10673) ТОВ «Фалкон - ОК» у господарському суді Миколаївської області пред'явлено позов до Миколаївської облдержадміністрації про визнання противоправним та скасування розпорядження Миколаївської облдержадміністрації від 08.01.2004 р. № 1-р (а.с. 3-6). Свої вимоги воно мотивувало наступним.
Розпорядженням Миколаївської облдержадміністрації від 08.01.2004 р. №1-р "Про регулювання плати за послуги, що надаються ринками з продажу продо вольчих та непродовольчих товарів", на підставі ст. 2 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", відповідно Постанові КМ України від 25.12.2002 року № 1978 "Про внесення зміни у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 року № 1548", було введено регулювання плати за послуги, що нада ються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, які не нале жать до комунальної власності, "шляхом встановлення граничного рівня рентабе льності до економічно обґрунтованих витрат у розмірі 30%". Підприємс тво позивача є ринком. Перевірки підприємства відповідачем здійснюються із застосуванням названого розпорядження. Проте, розпорядження від 08.01.2004 року № 1-р прийнято відповідачем з перевищенням наданих йому прав в сфері регулю вання цін, ціноутворення тощо, а тому є нечинним та таким, що підлягає скасу ванню. Так, ст. 6 Закону України "Про ціни і ціноутворення" від 03.12.1990 року № 507-ХІІ встановлює, що в народному господарстві застосовуються вільні ціни і та рифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Стаття 7 названого закону говорить, що вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тари фів. Статтею 8 названого закону встановлено: "Державне регулювання цін і та рифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фі ксованих цін і тарифів". Стаття 4 цього ж закону (Закону № 507) визначає повноваження Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення. До таких повноважень, зокрема, відно ситься визначення переліку товарів, послуг, продукції, державні фіксовані та ре гульовані ціни і тарифи, на які затверджуються відповідними органами державного управління; визначення повноважень органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів). Відповідно з приписами ст. 4 вищеназваного закону, Кабінетом Міністрів України 25.12.1996 року прийнято Постанову № 1548 "Про встановлення повно важень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулю вання цін (тарифів)". Постановою КМ України від 25.12.2002 року № 1978 "Про внесення зміни у додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 року № 1548" було доповнено п.12 постанови КМ України від 25.12.1996 року № 1548, який визначає повноваження обласних державних адміністрацій, абзацом такого змісту: "граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками з про дажу продовольчих та непродовольчих товарів". Тобто до повноважень обласних державних адміністрацій було віднесено регулювання (встановлення) граничних розмірів плати за послуги, що нада ються ринками. Частина 5 ст. 191 ГК України, як і Закон № 507, встановлює декілька видів державного регулювання цін. Це, зокре ма, фіксовані ціни, граничний рівень цін, граничні рівні торговельних надбавок, граничні рівні рентабельності тощо. Правовий аналіз тексту постанови КМ України від 25.12.1996 року № 1548 дає підстави стверджувати, що КМ України також чітко визначив повноваження облдержадміністрацій щодо обрання способів (методів) державного регулювання цін. Так, з 14-ти позицій, регулювання цін з яких віднесено до повноважень облдер жадміністрацій, шляхом встановлення граничного рівня рентабельності, встановлюється два види виробництва товарів; шляхом встановлення граничних торгівельних надбавок - чотири види торгівлі; шляхом встановлення граничних рівнів цін - чотири види послуг, торгівлі тощо. Аналогічно різними способами (методами) регулюються й ті ціни, регулювання яких віднесено до повноважень Міністерств, фондів, департаментів тощо. Щодо послуг, виробництва, торгівлі застосовуються різні методи державного регулювання цін. Облдержадміністрація по винна діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Консти туцією та законами України - ст. 19 Конституції України. Частина 2 ст. 8 Консти туції України встановлює пряму дію норм Конституції, чого вже достатньо для ви знання спірного розпорядження противоправним та для його скасування. Поняття "граничні розміри плати" та поняття "рентабельність" є різні понят тя, мають різне нормативне визначення та економічне тлумачення. Навіть словосполучення в розпорядженні облдержадміністрації "... до еко номічно обґрунтованих витрат ..." не може бути однозначно визначено. Кожний суб'єкт підприємництва може нести різні витрати, пов'язані зі своєю діяльністю. Проте, контролюючий орган може не погодитися з окремими видами витрат з огляду на своє суб'єктивне розуміння економічного обґрунтування таких витрат. Встановлення граничного рів ня цін не викликає непорозумінь, не залежить від витрат, не мі стить рентабельності тощо. З огляду на викладене, на думку позивача, розпорядження Миколаївської облдержадміністрації від 08.01.2004 року № 1-р не відповідає Постанові КМ України від 25.12.1996 р. №1548, Закону № 507 та прийнято з порушенням положень ст. 19 та 119 Конституції У країни.
Надалі судом до справи залучене заперечення відповідача на позов (а.с. 12-13), в якому він просив відкласти розгляд справи до отримання відповіді з КМУ на запит облдержадміністрації, що стосується предмету позову, та відмовити у задоволенні позову, оскільки абз.1 п.1 Постанови Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 року №1548, затверджуючи повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо регулювання (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торговельних (постачальницько-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування зміни цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг, згідно з додатком, розкриває термін «регулювання цін і тарифів» саме як «встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торгівельних (постачальницько-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування зміни цін». Керуючись положеннями абз.1 п.1 наведеної вище постанови КМУ та положеннями п.12 додатку до цієї ж постанови, облдержадміністрацією врегульовані граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками, шляхом встановлення граничного рівню рентабельності до економічно обґрунтованих витрат у розмірі до 30%. Такі дії облдержадміністрації не суперечать також змісту ч.5 ст. 191 ГК України. Таким чином, голова облдержадміністрації діяв в межах повноважень, наданих йому КМУ. Також, відповідач звернув увагу суду на те, що оспорюваний нормативно-правовий акт пройшов державну реєстрацію в Миколаївському обласному управлінні юстиції (зареєстрований 14 січня 2004 року за №1/1363). В процесі державної реєстрації, відповідно до вимог Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затвердженого постановою КМУ від 28.12.92 р. № 731, зазначений нормативно-правовий акт пройшов правову експертизу на відповідність вимогам чинного законодавства, що також підтверджує його законність. Облдержадміністрацією направлено запит до КМУ, як до органу, що видав постанову від 25 грудня 1996 року №1548, щодо правомірності застосування облдержадміністрацією регулювання плати за послуги, що надаються ринками, шляхом встановлення граничного нормативу рентабельності до економічно обґрунтованих витрат у розмірі до 30 %.
Надалі до справи залучено доповнення відповідача до його заперечення на позов (а.с. 29-30), в якому він просив у задоволенні позову ТОВ «Фалкон-ОК» відмовити та доповнив свої заперечення наступним. Відповідно до ч.2 ст. 99 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. На підставі ст. 21 Закону України «Про інформацію», ч.3 ст. 6 Закону України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», спірне розпорядження було доведене облдержадміністрацією до публічного відома. Зазначений факт підтверджується змістом листа Української мережі ділової інформації «ЛІГА-Бізнесінформ» від 15.12.06р. №1185 про розміщення розпорядження Миколаївської облдержадміністрації від 08.01.04р. №1-р «Про регулювання плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів» 03.02.04р. в комп'ютерній правовій системі ЛІГА:ЗАКОН. В ході судового засідання представник позивача повідомив, що ТОВ «Фалкон-ОК» дізналося про спірне розпорядження лише в ході перевірки підприємства Державною інспекцією з контролю за цінами. Проте, оскільки відповідач був створений в установленому законом порядку ще до виходу спірного розпорядження, то він мав можливість ознайомитись як із законодавчими актами, що регламентують здійснення підприємницької діяльності, так і з підзаконними актами, що регулюють діяльність в цій сфері, в тому числі із спірним розпорядженням. Можливість ознайомитись з текстом спірного розпорядження він мав: з 03.02.04 р. - в комп'ютерній правовій системі ЛІГА:ЗАКОН; з 01.04 р. - на сайті облдержадміністрації; з 02.06 р. - в комп'ютерній правовій системі «НАУ». Таким чином, відповідачем пропущений, встановлений ч.2 ст. 99 КАС України, строк для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи. Згідно з ч.1 ст. 100 КАС України, пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін. Враховуючи надані законом права, облдержадміністрація наполягала на відмові у задоволенні адміністративного позову, заявленого ТОВ «Фалкон-ОК», у зв'язку з пропущенням строку для звернення до адміністративного суду.
Постановою господарського суду Миколаївської області від 26.12.2006 р. (підписаною суддею Васильєвою Л.І. 09.01.2007 р.) у позові відмовлено (а.с. 95-97). Таке рішення суд обґрунтував тим, що ст. 4 ЗУ «Про ціни і ціноутворення» надано право КМУ визначати повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами). На виконання цієї норми, КМУ 25.12.1996 р. прийнята Постанова № 1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)", з наступними змінами та доповненнями, де п.12 Додатку до вказаної постанови надано право обласним державним адміністраціям встановлювати граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів. При цьому, законодавець не обмежив право відповідача встановлювати граничний розмір плати за послуги чітко визначеною ціною чи тарифом. В п.1 оспорюваного акту відповідач встановив, що регулювання плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, які не належать до комунальної власності, здійснюється шляхом встановлення граничного рівня рентабельності до економічно обґрунтованих витрат у розмірі 30%. Отже, на думку місцевого суду, обмежуючи плату за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, встановленням граничного рівня рентабельності до економічно обґрунтованих витрат у розмірі 30%, відповідач діяв у межах повноважень, наданих йому Постановою КМУ від 25.12.1996 р. № 1548. Оспорюваний позивачем акт є нормативно-правовим актом. Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів регулюються ст. 171 КАС України. Відповідно припису п.11 вказаної статті, предметом спору при оскарженні нормативно-правового акту є визнання його незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним. Позивач звернувся з позовом про визнання протиправним та скасування оскаржуваного акту. Зі змісту п.1 ч.2 ст. 162 КАС України витікає, що визнання протиправним та скасування акту стосується актів індивідуальної дії, яким не є оспорюване розпорядження. Правові наслідки при задоволенні позовів про оскарження актів індивідуальної дії і нормативно-правових актів є різними. Отже, при зверненні з позовом позивач обрав неналежний спосіб захисту. У відповідності з п.2 ч.3 Прикінцевих та перехідних положень КАС України, п.п."б" п.1 ст. 3 Декрету КМУ «Про мито», сума судового збору, яку позивач повинен був сплатити при зверненні з адміністративним позовом, складає 3,40 грн.. Фактично платіжним дорученням від 26.10.2006 р. № 195 ним сплачено 85 грн.. Надмірно сплачений судовий збір, що підлягає поверненню з Державного бюджету України, на думку суду, складає 81,60 грн.. Стаття 87 КАС України не передбачає сплату витрат на ІТЗ судового процесу. Отже, судом також повернено позивачу з ДП "Судовий інформаційний центр" 118 грн., перерахованих платіжним дорученням від 26.10.2006 р. № 196.
Не погоджуючись із вищезазначеною судовою постановою, позивач звернувся до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить її скасувати та прийняти нове рішення про визнання не чинним розпорядження Миколаївської облдержадміністрації від 08.01.2004 року № 1-р, з тих же підстав, що були викладені позивачем в його позові, а також, враховуючи те, що, на думку суду, "граничний рівень рентабельності" та "гранич на ціна" є тотожними поняттями, проте, такий висновок суперечить чинному законодавству. По-перше, класичне визначення рентабельності - це відношення ціни до со бівартості. Нормативне визначення терміну "рентабельність" чинне зако нодавство не містить. По-друге, рентабельність завжди визначається в відсотках і може змінюва тися в залежності від різних чинників, тобто є відносною величиною. На відміну від рентабельності, граничний рівень цін завжди встановлюється в твердій валюті та є незмінною - абсолютною величиною. В складі граничного рівня ціни може бути рентабельність, а може й не бути, рівень рентабельності мо же бути будь-яким. Вже таке свідчить про різні економічні складові цих способів регулювання цін та про те, що це різні поняття - не тотожні. Законодавець обмежив відповідача: зо бов'язав його встановити чітко визначену ціну - абсолютну величину. Сам текст Постанови КМ України від 25.12.1996 р. № 1548 визначає повноваження обласних державних адміністрацій щодо регулювання цін (тарифів) як "встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торгівельних ... надбавок, нормативів рентабель ності, запровадження обов'язкового декларування зміни ...". Таким чином, чітко вбачається п'ять способів (видів) регулювання цін (тарифів): встановлення фіксованих цін; встановлення граничних рівнів цін; встановлення торгівельних надбавок; встановлення нормативів рентабельності; запровадження декларування зміни ціни (тарифу). Перелік вичерпний. Способи різні, кожен має свій економічний зміст, шляхи запровадження, застосування, калькулювання та обліку. Таке кореспондується й з ч.5 ст. 191 ГК України, що встановлює декілька видів державного регулювання цін. Це, зокрема, фіксовані ціни, граничний рівень цін, граничні рівні торговельних надбавок, граничні рівні рентабельності тощо. Враховуючи Постанову КМУ від 25.12.2002 р. № 1978 "Про внесення зміни у додаток до постанови КМУ від 25.12.1996 р. № 1548" до повноважень обласних державних адміністрації було віднесено регулювання (встановлення) "граничних розмірів плати за послуги, що надаються ринками", але не встановлення рівнів рентабельності. З урахуванням того, що КАС України міс тить такі види визнання актів недійсними (по суті) як "визнання протиправним рішення ... і про скасування"; "визнання нечинним рішення"; "про поворот вико нання цього рішення" та ще має особливості: "... визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної си ли повністю або в окремій його частині", то позивач виходив з того, що незаконний акт і є незаконним, а як його назвати: протиправним, нечинним, незаконним, чи таким, що не відповідає актам вищої юридичної сили, то це процесуальний мо мент, який не може стати на заваді захисту законних інтересів позивача. Тобто така процесуальна помилка не може бути підставою для відмови в позові. Такий висновок витікає зі ст.ст. 2,7,9,11,162 КАС України. Позивач вважа є, що суд, відповідно до ст. 16 КАС України, повинен був забезпечити надання йому правової допомоги, щоб не "відкинути" позов, а прийняти законне рішення. Таким чином, на думку позивача, судом першої інстанції при прийнятті рішення про відмову в задоволенні позову порушено приписи, положення, вимоги ст.ст. 8,19 та 119 Конституції України, ст.ст. 2,6 - 11,16,159,162 КАС України, ч.5 ст. 191 ГК України, ст.ст. 3,4,6 - 8 Закону України "Про ціни та ціноутворення", п.12 Поста нови КМУ від 25.12.2002 р. № 1978 "Про внесення зміни у додаток до Постанови КМУ від 25.12.1996 р. № 1548". Також, позивач звернув увагу на те, що усе вищевикладене підтверджено й рішеннями ВГСУ по аналогічним справам, наприклад, в справах № 32/640 (постанова ВГСУ від 14.09.2004 р.), № 29/498 (постанова ВГСУ від 25.05.2004 р.) та інших.
28.02.2007 р. (вх. №496 Д-1) відповідач надав суду заперечення на апеляційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а постанову -без змін, з тих же підстав, що були викладені ним у запереченні на позов, доповненні до цього заперечення, а також, оскільки необхідність застосування саме такого способу регулювання розміру плати за послуги, що надаються ринками, обґрунтовується тим, що різні ринки області мають різні умови роботи, різні витрати з утримання об'єкту (зазначені умови різняться в залежності від місця розташування ринку, розвиненості інфраструктури населеного пункту, наприклад, у м. Миколаєві та у селах та селищах області, у різних районах м. Миколаєва, тощо), тому, враховуючи пропозиції Державної інспекції з контролю за цінами та Миколаївської облспоживспілки (як суб'єкта підприємницької діяльності з найбільш розвинутою мережею споживчих ринків в області), був обраний такий шлях регулювання розміру плати за послуги, що надаються ринками, який забезпечував би рівність економічних умов та стимулів для розвитку всіх форм власності, можливість рівного розвитку всіх ринків області, незалежно від їх місця розташування, обсягу наданих послуг та витрат на утримання ринкової інфраструктури. Оскаржуване позивачем розпорядження є нормативно-правовим актом, і для таких актів законодавцем визначена особлива процедура оскарження (ст. 171 КАС України). Відповідно до ч.8 цієї статті, суд може визнати нормативно-правий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині. Вихід за межі заявлених позовних вимог для даної категорії справ передбачений тільки у випадках, визначених ч.9 вказаної вище статті - якщо у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі, та які впливають на прийняття постанови у справі.
Розгляд справи було призначено на 27.03.2007 р., про що учасники процесу були належним чином повідомлені.
За клопотанням сторін, фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Представники скаржника (позивача) в усних поясненнях наданих апеляційному суду підтримали апеляційну скаргу і просили її задовольнити на викладених у ній підставах.
Представники відповідача просили суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити постанову без змін.
У судовому засіданні, відповідно ч.3 ст. 160 КАС України, оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.
Заслухавши усні пояснення учасників процесу, ознайомившись з доводами апеляційної скарги та запереченнями на неї, дослідивши обставини і матеріали справи, в тому числі наявні у них докази, відповідність викладеним в постанові висновкам цим обставинам і доказам, а також перевіривши додержання та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.
Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд навів у судовому рішенні такі підстави.
По-перше, відповідач, прийнявши розпорядження № 1-р від 08.01.2004р. (далі - Розпорядження №1-р) про внесення регулювання плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, які не належать до комунальної власності, шляхом встановлення граничного рівня рентабельності до економічно обґрунтованих витрат у розмірі до 30%, діяв відповідно до повноважень наданих йому Законом України «Про ціни та ціноутворення» та Постановою КМ України від 25.12.1996р. № 1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)", з наступними змінами та доповненнями (далі - Постанова КМУ №1548).
По-друге, позивач, оспорюючи Розпорядження №1-р., яке є нормативно-правовим актом, обрав неналежний спосіб захисту, оскільки просив суд визнати цей акт протиправним та скасувати його, що можливо відносно правових актів індивідуальної дії, тоді як, відповідно до норм ст. 171 КАС України (яка є спеціальною нормою і регулює оспорювання нормативно-правових актів), предметом спору при оскарженні нормативно-правового акту є визнання його незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, і про визнання його нечинним.
Проте, з такими висновками погодитись не можна, виходячи з такого.
Законом України «Про ціни та ціноутворення» обласним державним адміністраціям, поряд з другими державними органами, надано повноваження щодо реалізації політики держави в питаннях ціноутворенні. Однак, цим Законом передбачено, що зазначені повноваження здійснюються в межах встановлених Кабінетом Міністрів України. Постановою КМ України № 1548 (з наступними змінами та доповненнями) встановлено повноваження органів виконавчої влади, в тому числі обласних державних адміністрацій та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів).
Встановивши Розпорядженням №1-р граничний рівень рентабельності, відповідач вважає, що він діяв у відповідності з п.1 цієї постанови та п.12 додатку до неї.
Однак, з такою позицією не можна погодитись, з огляду на наступне.
Дійсно, у п.1 постанови КМ України № 1548 зазначено, що затверджуються повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської місцевих державних адміністрацій щодо регулювання (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торгівельних (постачальницько-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування зміни) цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг, згідно з додатком.
Аналіз зазначеної статті свідчить, що у ній перелічені всі органи виконавчої влади, яким надаються повноваження та загальний перелік повноважень для всіх цих органів.
Конкретизація певних повноважень для кожного з цих органів окремо визначена у додатку, на який робиться посилання у вищезазначеному пункті постанови.
Дійсно, п.12 зазначеної постанови обласним державним адміністраціям надано право встановлювати «граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів». Проте, як вірно зазначає скаржник, повноваження встановлювати граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, не можна ототожнювати з повноваженнями встановлювати граничний рівень рентабельності на такі послуги.
Так, рентабельність характеризується величиною прибутку і рівнем рентабельності. Рівень рентабельності обчислюється як відношення отриманого прибутку до вартості капіталу підприємства, до обороту від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), до собівартості реалізованої продукції тощо.
Стаття 191 ГК України визначає, що державне регулювання цін здійснюється шляхом встановлення фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни цін.
З викладеного вбачається, що встановлення граничних розмірів плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, і встановлення граничного рівня рентабельності на такі послуги є самостійними та різними за суттю економічними інструментами держави при здійсненні цінової політики.
Цей висновок підтверджується змістом вищезазначеного додатку до Постанови КМУ №1548. Так, у п.12 додатку визначено, що обласні державні адміністрації, крім права на встановлення граничних розмірів плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, наділені правом встановлювати граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування. Пунктом 6-1 додатку визначено, що МОН, Держкомінформ, інші центральні органи виконавчої влади, що розміщують державне замовлення на випуск друкованої продукції, встановлюють норматив рентабельності виробництва (у разі випуску друкованої продукції за рахунок бюджетних коштів) у розмірі 15 відсотків та на їх доставку до споживачів у розмірі 5 відсотків.
З викладеного вбачається, що обласні державні адміністрації, в тому числі і відповідач, наділені правом встановлювати граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, а їх право на встановлення граничних рівнів рентабельності стосується лише дитячого харчування.
За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що відповідач, встановивши Розпорядженням №1-р до плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, граничний рівень рентабельності до економічно обґрунтованих витрат у розмірі до 30%, перевищив свої повноваження та порушив норми Постанови КМУ №1548 та ст.ст. 6 і 19 Конституції України.
Встановивши Розпорядженням №1-р, всупереч чинного законодавства, зазначений рівень рентабельності на плату за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів, відповідач порушив права та захищені законом інтереси позивача, оскільки встановлення зазначеного рівня рентабельності потягло за собою негативні наслідки для позивача і, відповідно, у нього були всі законні підстави для звернення до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів, а тому твердження місцевого суду, що Розпорядженням №1-р не було порушено вимог чинного законодавства, прав і інтересів позивача, є помилковим, необґрунтованим та таким, що суперечить фактичним обставинам та приписам чинного законодавства.
Щодо обраного позивачем способу захисту судова колегія встановила наступне.
Позивач зазначив у позові, що просить суд визнати Розпорядження №1-р протиправним та скасувати його. Дійсно, ст. 171 КАС України, яка регулює особливості оспорювання нормативно-правових актів, яким в даному випадку є Розпорядження №1-р, визначає, що суд може визнати нормативно -правовий акт незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, або визнати його нечинним. Проте, ст. 162 КАС України, яка регламентує повноваження суду при вирішенні адміністративних позовів встановлює, що, у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення. При цьому, законодавець не розмежовує зазначені наслідки від виду акту (індивідуальної дії або нормативно -правового акту). Стаття 16 ЦК України, яка регулює захист цивільних прав встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Стаття 21 ЦК України встановлює, що: суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси; суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
З огляду на викладене, судова колегія дійшла висновку, що зазначений позивачем спосіб захисту своїх прав не суперечить чинному законодавству і формулювання ним своїх вимог в такому варіанті не може бути підставою для відмови у задоволені позову.
Однак, з аналізу постанови місцевого суду з цієї справи вбачається, що місцевий суд у постанові не дав оцінки заяві (позиції) відповідача щодо пропуску позивачем строку для звернення до суду з цим позовом, хоча ця обставина має суттєве значення при вирішенні цього спору.
Так, ст. 99 КАС України передбачає, що адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Позивач звернувся з позовом до суду 26.10.2006р., Розпорядження №1-р було прийнято 08.01.2004р. і зареєстровано в Миколаївському обласному управлінні юстиції 14.01.2004р. за №1/1363. Матеріали справи свідчать, що це розпорядження було розповсюджено і доведено до населення та підприємств шляхом: опублікування його на сайті Миколаївської державної адміністрації - в січні 2004р., в комп'ютерній правовій системі Ліга Закон - 03.02.2004р.. Крім того, інформація про прийняття цього розпорядження була розміщена в газеті Миколаївської облспоживспілки «Центральний ринок» №5 за січень 2004р.. Більш того, як зазначає це у позові позивач, перевірки його діяльності здійснювались позивачем із застосуванням цього розпорядження, тобто, починаючи з лютого 2004р., позивач знав і повинен був знати про наявність цього розпорядження, починаючи з дати його оприлюднення.
Враховуючи викладене, судова колегія дійшла висновку, що позивач пропустив строк звернення до суду з цим позовом більш, ніж на один рік і десять місяців.
Відповідно до ст. 100 КАС України, позовні заяви приймаються до розгляду адміністративним судом незалежно від закінчення строку звернення до адміністративного суду, однак, пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову, за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін. Якщо суд визнає причину пропущення строку звернення до суду поважною, адміністративна справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому цим Кодексом.
Відповідач, як зазначалось вище, наполягав при розгляді справи в суді першої інстанції на відмові у задоволенні позову, в тому числі з підстав пропуску позивачем зазначеного строку.
Позивач не навів як суду першої, так і апеляційної інстанції будь-яких причин, в тому числі, поважних, за якими він пропустив цей строк, а апеляційна інстанція таких причин не вбачає.
За таких обставин, у задоволенні позову необхідно відмовити, у зв'язку з пропуском позивачем строку звернення до адміністративного суду.
Приймаючи до уваги, що місцевий суд відмовив у задоволенні позову з інших підстав, а саме необґрунтованості вимог, тоді як судова колегія дійшла до висновку, що вимоги обґрунтовані, але існують інші правові підстави для відмови в позові (пропуск строку звернення з позовом до суду), постанова місцевого суду, відповідно до ст. 202 КАС України, підлягає скасуванню з ухваленням нової постанови про відмову у задоволенні позову, у зв'язку з пропуском позивачем строку звернення до адміністративного суду.
Враховуючи, що позивач просив скасувати судову постанову та ухвалити нову про задоволення позову, а апеляційна інстанція погодилась з ним лише частково, апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Керуючись ст.ст. 99,100 ,195,196,198,202,205,207,211 та 254 КАС України, колегія суддів -
1. Апеляційну скаргу ТОВ «Фалкон - ОК» (м. Миколаїв) -задовольнити частково.
2. Постанову господарського суду Миколаївської області від 26.12.2006 р. у справі № 1/522/06 -скасувати.
3. ТОВ «Фалкон - ОК» (м. Миколаїв) в позові до Миколаївської облдержадміністрації про визнання протиправним та скасування розпорядження Миколаївської облдержадміністрації №1-р від 08.01.2004р. -відмовити, у зв'язку з пропуском позивачем, передбаченого ст. 99 КАС України, строку звернення до адміністративного суду з цим позовом та відсутністю поважних причин пропуску цього строку.
Постанова, згідно ст. 254 КАС України, набуває законної сили з дня її оголошення і може, згідно ст. 211 КАС України, бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.
Суддя-доповідач: Мирошниченко М. А.
Судді: Бєляновський В. В.
Шевченко В. В.