20 серпня 2015 року , о 16:38 годині,
Справа № 808/2571/15
м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд
у складі: головуючого - судді Матяш О.В.,
за участю секретаря Передерій А.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Запоріжжя
справу за адміністративним позовом Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до товариства з обмеженою відповідальністю «Інтеренергосервіс»
про зобов'язання вчинити певні дії,
позивач звернувся до суду із вказаним позовом, зазначивши в заяві, що, відповідно до Звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2014 рік, наданого відповідачем, середньооблікова кількість штатних працівників, що працювали у відповідача за звітний період, склала 2498 осіб. Середньооблікова кількість інвалідів, відповідно до нормативу, встановленого ч. 1 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», повинна складати 100 осіб. Середньооблікова кількість інвалідів у відповідача склала 27 осіб, що є менше, ніж встановлено нормативом. Тому за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2014 році відповідач повинен сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 6118624,21 гривень та пеню у розмірі 165202,74 гривень.
19.06.2015 позивач надав заяву про зміну предмету позову, зазначивши, що відповідачем в супереч вимогам ст.ст. 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» не здійснено самостійне обчислення суми адміністративно-господарських санкцій. З урахуванням заяви про зміну предмету позову позивач просить зобов'язати відповідача здійснити самостійне обчислення суми адміністративно-господарських санкцій, згідно з Порядком заповнення звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів, затвердженим Мінпраці за погодженням з Держкомстатом, та сплатити такі адміністративно-господарські санкції й пеню у розмірі 120 відсотків річних облікової ставки НБУ за кожний календарний день прострочення.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримує й просить його задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнає, зазначивши в запереченнях, що підприємством здійснено всі законодавчо встановлені заходи для виконання нормативу працевлаштування інвалідів в 2014 році. Проте, не дивлячись на всі здійснені заходи, норматив з працевлаштування інвалідів в 2014 році виконати не вдалося не з їх вини, а тому підстав для відповідальності немає. Просить відмовити в позові.
Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, суд вважає, що позов належить задовольнити частково з огляду на таке: судом встановлено, що 23.02.2015 відповідачем подано до Запорізького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2014 рік, затверджений наказом Мінпраці України № 42 від 10.02.2007, відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 2498 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, - 27 осіб. Кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених, відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». - 100 осіб; фонд оплати праці штатних працівників - 209374,30 тисяч гривень; середньорічна заробітна плата штатного працівника - 83816,77 гривень.
Судом встановлено, що на виконання Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» №875-ХІІ від 21.09.1991 (далі - Закон № 875-ХІІ) наказом №94/ОД від 16.12.2013 «Про створення робочих місць для інвалідів» на підприємстві відповідача створено робочі місця для працевлаштування інвалідів в розмірі 4% від запланованої середньої чисельності штатних працівників в 2014 році. Наказом №21/1-В від 16.01.2014 штатний розклад підприємства приведено у відповідність з вищевказаним наказом.
Крім того, відповідачем протягом 2014 року щомісячно подавалися до Правобережного районного центру зайнятості м. Запоріжжя звіти за формою № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» для працевлаштування осіб з інвалідністю. 20.11.2014 представник відповідача приймав участь в проведення міжрайонного ярмарку вакансій для осіб з інвалідністю.
Судом встановлено, що впродовж 2014 року центром зайнятості до відповідача було направлено лише 2 інваліда для працевлаштування, один з яких відмовився від працевлаштуванні на підприємстві у зв'язку з розташуванням потужностей виробництва за межами м. Запоріжжя, іншому ж було відмовлено в працевлаштуванні у зв'язку з невідповідністю рекомендацій МСЕК умовам праці на посаді слюсаря з ремонту устаткування котельних та пилопідготовчих цехів.
Відповідно до ч. 8 ст. 69 ГК, підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.
Згідно із ч. 1 ст. 18 Закону № 875-ХІІ, забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підприємства, установи, організації зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 3 ст. 18 Закону №875-ХІІ).
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону № 875-ХІІ, для підприємств, установ, організацій установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення (ч. 2 ст. 19 Закону № 875-ХІІ).
Підприємства, установи, організації самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону (ч. 3 ст. 19 Закону № 875-ХІІ).
Відповідно до ч. 3 ст. 18-1 Закону № 875-ХІІ, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Таким чином, створення підприємством для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда, пошуком якого зобов'язані займатися органи працевлаштування, визначені у ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а на підприємства покладений обов'язок із забезпечення певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Відповідач відноситься до категорії суб'єктів підприємницької діяльності, яким, відповідно до ст. 19 Закону № 875-ХІІ, встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, що у відповідача повинен складати 100 робочих місць, про що і зазначено в Звіті про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2014 рік.
Частиною 1 статті 20 Закону № 875-ХІІ передбачено, що підприємства, установи, організації, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст. 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Таким чином, матеріали справи підтверджують факт невиконання відповідачем нормативу працевлаштування інвалідів. Водночас, загальні принципи застосування відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності визначені Господарським Кодексом України.
Відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК, підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, а частиною 2 ст. 218 ГК передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» покладає на підприємство обов'язок створити, атестувати належним чином робочі місця для працевлаштування інвалідів та повідомити про це органи державної служби зайнятості, а ті, в свою чергу, зобов'язані направити підприємству на працевлаштування інвалідів, а тому суд вважає, що на підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх безпосереднього пошуку та працевлаштування.
Відповідач надав суду письмові докази, що протягом 2014 року він подавав звіти про наявність вільних робочих місць за формою 3-ПН, в яких заявлені вакантні посади для працівників, яким встановлено інвалідність. Звіти за формою державної статистичної звітності № 3-ПН містять вичерпну інформацію про наявність на підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів протягом звітного періоду. Також відповідач самостійно розрахував кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів, що підтверджується Звітом про зайнятість і працевлаштування інвалідів відповідача, й не оскаржується позивачем.
Варто зазначити, що, не дивлячись на всі заходи, які були прийняті відповідачем, норматив працевлаштування інвалідів не вдалось виконати.
Між тим, в графі 06 Звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів відповідачем не зазначена сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Відповідно до п. 3.7 Інструкції щодо заповнення форми звітності N 10-ПІ (річна) «Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів», затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 42 від 10.02.2007, у рядку 06 відображається сума коштів адміністративно-господарських санкцій, яку повинен сплатити роботодавець у разі невиконання нормативу.
З системного аналізу вищенаведених норм права можна зробити висновок, що на підприємство покладено обов'язок заповнення усіх граф в Звіті про зайнятість і працевлаштування інвалідів, в тому числі й графу 06, не дивлячись на те, з чиєї вини не було виконано норматив працевлаштування інвалідів. Таким чином, суд вважає, що позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача здійснити самостійне обчислення суми адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу працевлаштування інвалідів в 2014 році належить задовольнити.
Водночас суд вважає, що сукупність названих обставин свідчить, що відповідач вживав всі належні заходи для пошуку та працевлаштування інвалідів, що виключає підстави для застосування санкцій, передбачених ст. 20 Закону № 875-XII.
Стосовно сплати пені суд зазначає наступне: ч. 2 ст. 20 Закону № 875-ХІІ передбачено, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється, виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк. Оскільки суд вважає, що позивачем не доведено правомірність застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій, відповідно, вимога про сплати пені є такою, що не відповідає нормам ст. 20 Закону № 875-ХІІ, а тому не підлягає задоволенню.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 20.06.2011 у справі № 21-60а11, яка прийнята за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, на підприємство не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування або відсутність у населеному пункті за місцем знаходження підприємства інвалідів, які бажають працевлаштуватись.
Аналогічна правова позиція також викладена і постанові Верховного Суду України від 16.04.2013 у справі № 21-81а13.
Відповідно до ст. 244-2 КАС України, рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.
Згідно з ч. 1 ст. 11 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, але позивачем не доведено умисне порушення відповідачем вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача сплатити адміністративно-господарські санкції та пеню задоволенню не підлягають.
З огляду на вищевикладене, суд вважає за необхідне позов задовольнити частково.
Керуючись ст.ст.17,158-163, 167 КАС України, суд
позов задовольнити частково.
Зобов'язати товариство з обмеженою відповідальністю «Інтеренергосервіс» (ЄДРПОУ 34063592, адреса: 69006, м. Запоріжжя, вул. Добролюбова, буд. 20) здійснити самостійне обчислення суми адміністративно-господарських санкцій за 2014 рік, згідно з Порядком заповнення звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів, затвердженого Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
В іншій частині позову відмовити.
Постанова може бути оскаржена у Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд через Запорізький окружний адміністративний суд у десятиденний строк з дня отримання постанови у повному обсязі шляхом подання апеляційної скарги. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, що її подає, до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Суддя О.В. Матяш