91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32
08.09.09 Справа № 16/176н.
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Магазин "Побутові товари", м. Луганськ
до 1.Луганської міської ради, м. Луганськ
2.Приватного підприємства "Мега-прінт", м. Луганськ
про визнання недійсним рішення та договору оренди землі,
Суддя Шеліхіна Р.М.
секретар судового засідання Маценко О.В.
за участю представників сторін:
від позивача - Савченко В.Ю., довіреність від 05.08.09. № 7, Юрченко А.В., довіреність від 05.08.09. № 7;
від 1-го відповідача - Луганської міської ради - Маслова Г.В., довіреність від 28.05.08. № 01/03-30/4006/0/2-08;
від 2-го відповідача -ПП "Мега-прінт" - Карвацька Є.Ю., дов. від 03.08.09. № 142,
Суть спору: позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним рішення Луганської міської ради від 29.02.08. №31/68 "Про передачу приватному підприємству "Мега-прінт" в оренду земельної ділянки площею під розміщення (без права здійснення будівельних робіт) кіоску по реалізації поліграфічної продукції (некапітальна споруда) за адресою: вул. Демьохіна (біля будинку №18)". Також позивач просить визнати недійсним договір оренди землі від 21.11.08., укладеного між Луганською міською радою та Приватним підприємством "Мега-прінт", посвідченого приватним нотаріусом Луганського міського нотаріального округа Луганської області Абакумовою В.В. за реєстраційним №4676, зареєстрованого Луганським міським реєстраційним округом Луганської регіональної філії Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру" 06.04.09. за №040940200042.
Відповідачі проти позову заперечили.
Позивач звернувся з даним позовом до суду, вважаючи свої права як суміжного землекористувача порушеними, оскільки оскаржуване рішення та договір надають другому відповідачу право користуватися 0,0012га земельної ділянки в м. Луганську по вулиці ім. Демьохіна, біля будинку №18 для розміщення кіоску по реалізації поліграфічної продукції (некапітальна споруда) без права будівництва, а при використанні другим відповідачем свого права як землекористувача, суміжного з позивачем, позивач, як стверджується в позовній заяві, зазнає незручностей у користуванні наданою йому земельною ділянкою, у зв'язку з чим відбувається порушення прав позивача. В чому такі незручності полягають і в чому саме полягає порушення законних прав позивача оскарженими документами -позивачем не визначено.
Позов мотивовано ч.6 ст.123, ст.198 ЗК України, ст.56 Закону України «Про землеустрій», ст.5 Закону України «Про основи містобудування», стверджуючи про необхідність узгодження меж наданої земельної ділянки другому відповідачу з позивачем як з суміжним землекористувачем.
Відповідачі заперечили вимоги позову, посилаючись на повне дотримання вимог закону при постановленні оскарженого рішення і укладенні спірного договору, які ні в якій мірі не порушують прав і законних інтересів позивача як суміжного землекористувача.
Враховуючи вищевикладене, повно, всебічно і об'єктивно дослідивши матеріали та обставини справи, вислухав представників сторін, оцінивши надані ними докази своїх вимог і заперечень до суті спору, їх належність, допустимість, достовірність кожного окремо і у сукупності без надання жодному доказу пріоритету або вищої сили суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню за таких підстав.
Статтею 55 Основного закону держави -Конституції України встановлено право кожної особи звернутись до суду за захистом свого порушеного права. Захищати порушене право особа зобов'язана у встановленому законом порядку.
Відповідно до правил ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень до суті спору. Згідно з вимогами ст.34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказами.
Доказів того, що оскаржувані рішення міської ради та договір оренди землі порушують права позивача, в справі не має.
Позивачем не зазначено в чому саме полягає порушення його прав з прийняттям оскаржуваних документів. В позовній заяві процитовані норми права, які регулюють деякі особливості в земельних правовідносинах та в сфері містобудування, і не вказано жодної підстави заявленого позову, тобто позивач не визначив яке само його цивільне право порушили відповідачі прийняттям спірного рішення та укладенням спірного договору. Матеріали справи не підтверджують факту порушення відповідачами законних прав і інтересів позивача, в тому числі і як суміжного землекористувача.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували доводи позивача про невідповідність прийнятого рішення та укладеного між відповідачами договору вимогам закону.
Твердження позивача про необхідність узгодження меж наданої земельної ділянки другому відповідачу з позивачем як з суміжним землекористувачем не знайшли свого підтвердження в законі, а умовами ст. 19 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути примушений до вчинення дій, не передбачених законом.
Перший відповідач діяв в межах своєї компетенції, наданої йому відповідно до норм Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ЗК України, постановляючи спірне рішення. Доказів того, що перший відповідач при постановці оскарженого рішення діяв всупереч вимогам закону, в справі відсутні.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. З огляду на вимоги даної норми права та враховуючи правовідносини сторін у справі, відсутні підстави для визнання договору недійсним, оскільки зміст правочину не суперечить актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особи, які вчинили правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності і волевиявлення учасників правочину було вільним, а правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин вчинено у письмовій формі і, як було вказано вище, фактично сторонами узгоджений та частково виконаний, що підтверджено належними доказами.
За таких обставин підстави недійсності правочину, викладені в статті 215 ЦК України, - недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України, відсутні.
Частиною 3ст.215 ЦК України визначено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Докази того, що вимоги позивача про визнання договору недійсним ґрунтуються на законних підставах або обумовлені підставами, визначеними в законі, відсутні.
Доводи представників позивача про порушення прав позивача як сумісного землекористувача не знайшли свого підтвердження в матеріалах справи. Обґрунтування вимог позову вказаними у позовній заяві нормами права не є слушними і суперечать встановленим законом правилам щодо обов'язку позивача чітко визначати підстави заявлених у позові вимог, та звертатись до суду тільки у разі порушення прав і доводити таке порушення у встановленому законом порядку.
Крім того, з тексту позовної заяви вбачається, що позивач намагається контролювати дотримування першим відповідачем вимог законодавства в сфері містобудування, розташування громадських об'єктів у відповідності до правил дорожнього руху та інші дії, що ніяким чином не має відношення до суті спору і до охоронюваних законом прав позивача.
За огляду на викладене позов слід визнати безпідставним та таким, що суперечить вимогам закону, і не підлягає до задоволення.
Відповідно до правил ст.44-49 ГПК України судові витрати слід покласти на позивача.
На підставі викладеного, ст.ст.19,55 Конституції України, ст.ст.203,215Цивільного кодексу України, керуючись ст.ст.22,33,34,43,49,82,84,85 ГПК України, суд
1. Відмовити у позові.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення підписане 11.09.09.
Суддя Р. Шеліхіна