06 серпня 2015 р. Справа № 815/1135/15
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Завальнюк І. В.
Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
доповідача - судді Стас Л.В.
суддів- Турецької І.О., ОСОБА_1,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання витини певні дії,-
Позивачі - ОСОБА_2 та ОСОБА_4 звернулися з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - відповідач, ГУ ДМС України в Одеській області), в якому просили визнати неправомірними та скасувати рішення відповідача від 26.01.2015 р. № 14 та від 27.01.2015 р. № 157/1, якими їм було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту. Крім того позивачі просили зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області прийняти рішення щодо вирішення питання про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - відмовлено.
В апеляційній скарзі, ОСОБА_2 та ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просять постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року - скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Колегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_4 є громадянами ОСОБА_6, які перебувають у шлюбі (свідоцтво про шлюб серії 1-AN № 0095458).
ОСОБА_2 прибув в Україну 19 листопада 2011 року нелегально з Росії. Кордон перетинав поза пунктом пропуску (в районі Конотопу) пішки у супроводі посередника, звідки на поїзді прибув до м. Одеси. ОСОБА_4 прибула до України офіційно потягом Москва-Одеса 18 листопада 2011 року.
Вперше позивачі звернулися за притулком в Україні в 2012 р., зазначивши в обґрунтування заяв про те, що основною причиною їх звернень для надання статусів біженців є факт виїзду батька ОСОБА_2 із країни під час мітингу в Андижану, через що їх та членів їх родин почали переслідувати з боку влади, що виразилось у систематичних викликах на допити. З пояснень ОСОБА_2 метою допитів було виявлення роду його занять, контактів із його батьком. ОСОБА_4 пояснила, що особисто її не допитували, проте допитували членів її родини.
На підставі наданих ОСОБА_2 та ОСОБА_4 відомостей, співробітники Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку, що заявники не потребують міжнародного захисту, як біженці в розумінні Конвенції 1951 року. Проаналізувавши матеріальні елементи клопотань, працівники міграційної служби визнали їх недостовірними і, з огляду на відсутність інших матеріальних елементів клопотання, визнали їх очевидно необґрунтованими, тому позивачам рішеннями від 17.01.2012 року та від 27.02.2012 року було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
За результатами судового оскарження вищезазначені рішення ГУ ДМС України в Одеській області залишені в силі, а адміністративні позови визнані необґрунтованими.
17 січня 2015 року позивачі повторно звернулися до ГУ ДМС України в Одеській області. ОСОБА_4 у своїй заяви вказала, що виїзд з ОСОБА_6 відбувся за бажанням її чоловіка ОСОБА_2, який прагнув возз'єднатись із батьком, котрий виїхав до США та отримав статус біженця. До міграційної служби позивачка звернулась для того, щоб їх перенаправили до третьої безпечної країни.
У свою чергу, ОСОБА_2 в повторній заяві вказав, що в 2011 р. в ОСОБА_6 стало неможливо існувати через представників Служби безпеки ОСОБА_6. Його переслідували через виїзд його батька до США, який виїхав внаслідок подій 2005 р., свідком яких він був.
Під час другого звернення позивачі надали копію документу, відповідно до якого ОСОБА_2 та членів його родини розшукує влада ОСОБА_6, зокрема Міністерство внутрішніх справ ОСОБА_6.
Наказами заступника начальника Головного управління ДМС в Одеській області від 26.01.2015 року № 14 (т.1, а.с. 69) та від 26.01.2015 р. № 14 (т.ІІ, а.с.20) позивачам відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусів біженців, відповідно до ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Позивачі, не погоджуючись з рішенням про відмову у наданні статусів біженців, звернулися до суду з даним позовом, вважаючи, що дане рішення приймалося без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивачів є надуманими, позивачами не було наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань та які впливають на наслідки прийнятих відповідачем рішень при розгляді їх заяв про надання статусів біженців або осіб, яка потребують додаткового захисту.
Колегія суддів погоджується з вище вказаним висновком суду першої інстанції та вважає, що при винесенні постанови про відмову у задоволенні позову судом першої інстанції були правильно встановлені обставини справи та застосовані норми матеріального права, виходячи з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (далі - Закон).
Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно з статтею 4 ОСОБА_7 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вбачається з матеріалів особових справ № 2015OD0009 та ODS 2015OD0010, підставою для прийняття рішень від 17.01.2012 р. та від 27.02.2012 р., за результатами розгляду перших звернень позивачів стало те, що основною причиною звернення позивачів за статусами біженців стало бажання виїхати до Сполучених Штатів Америки, де мешкає батько ОСОБА_2, а перебування на території України носить тимчасовий та транзитний характер - з метою оформити документи за допомогою УВКБ ООН для подальшого виїзду в США. Загалом, звернення позивачів носили особистий зміст, який полягав у бажанні жити однією сім'єю із батьком ОСОБА_2, який проживає в США та, зі слів позивачів, має статус біженця, оскільки вся родина ОСОБА_2 виїхала з ОСОБА_6 з метою потрапити до його батька в США. Під час проживання в Росії, ОСОБА_2 звертався УВКБ ООН за допомогою щодо возз'єднання з батьком в США, проте належної допомоги не отримав.
Так, заявники подали заяви про міжнародний захист через рік з моменту виїзду за межі останньої країни постійного проживання без поважних причин, що не відповідало критерію про термінове звернення за міжнародним захистом. Зокрема, ОСОБА_2 з 2005 року по 2007 рік виїжджав на заробітки до м. Пермі, Російська Федерація, де працював різноробочим, а з 2007 року по 2008 рік був на заробітках в м. Калінінграді, Російська Федерація. ОСОБА_4 виїхала з ОСОБА_6 22 березня 2011 року офіційно до Російської федерації, де разом із родиною мешкала в Московській області на протязі півроку. В Росії позивачі вчиняли спроби через УВКБ ООН в РФ потрапити до США, але їм було запропоновано зробити це через представництво УВКБ ООН у Києві.
Під час другого звернення ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_4 надали копію документу (довідка від 04.05.2014 р. № 7/2-3-5-6578 про розшук позивача та членів його родини, у т.ч. дитини Дилмуродова Адбулбосита ІНФОРМАЦІЯ_1), який позивач, з його слів, засобами електронного зв'язку отримав від свого двоюрідного брата на установчі дані ОСОБА_8. Проте документ надрукований російською мовою, тоді як державна мова ОСОБА_6 - узбецька. В документі містяться граматичні помилки, печатка та підпис містяться на різних рівнях, адреса та індекс Міністерства внутрішніх справ не співпадають з фактичною адресою (7000029, ОСОБА_6, м. Ташкент, Яккасарайський р-н, вул. Ражабі, 1).
Зі змісту документу вбачається, що позивач та члени його родини (Нурдинов Икболхон, Нурдинов Даменжон, Нурдинова Иродахон, Нурдинова Умидахон, ОСОБА_4 Муяссархон, Дилмуродов Абдулбосит, у т.ч. дитина - Дилмуродов Адбулбосит ІНФОРМАЦІЯ_2), розшукуються за ст.159 ККРУ, а саме: посягання на конституційний лад Республіки ОСОБА_6.
З урахуванням викладеного, на думку колегії суддів, судом першої інстанції обґрунтовано було критично оцінено вищезазначений документ та визнано останній документ неналежним засобом доказування.
Належність доказу означає встановлення інформації (фактичних даних), які визначають предмет доказування. Зміст фактичних даних повинен відповідати їх формі, а саме документально підтверджувати певні обставини, на які посилається сторона, тобто мати ознаку допустимості, що виключає суперечливість поєднання змісту та форми доказу. Останній критерій є обов'язковою ознакою для правової придатності доказу та його достовірності, що, в свою чергу, визначає якісну оцінку вже наявного доказу як належного та допустимого, тобто дозволяє перевірити його правдоподібність та відповідність реальній дійсності у співвідношенні з іншими засобами доказування.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у співбесіді від 26.01.2015 р. ОСОБА_2 пояснив, що в 2009 р., проживаючи в ОСОБА_6 (куди повернувся в 2008 р.), останній отримав посвідчення водія та придбав автомобіль. При цьому за його поясненнями в 2008 р. він неодноразово запрошувався до Служби безпеки ОСОБА_6, а також в нього було вилучено національний паспорт цим відомством.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зазначені пояснення позивача є суперечливими, адже за наявності переслідувань владою ОСОБА_2 на території ОСОБА_6, оформлення посвідчення водія та реєстрація автомобіля були б неможливими, особливо без паспорту, який зі слів позивача, він повернув в 2011 р.
При цьому в 2011 р. позивач разом із родиною вільно покинув територію ОСОБА_6, вилетівши авіарейсом Андижан-Москва офіційно, на підставі національного паспорту, що також суперечить твердженням позивача про те, що він перебуває у розшуку в ОСОБА_6, та взагалі про переслідування на території громадянської належності.
В ході співбесід із співробітниками міграційної служби позивачі зазначили, що будь-яких переслідувань за расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, вони не зазнавали. Позивачі також не надали ні до міграційної служби, ні до суду жодних переконливих пояснень або підтверджень реального ризику смертної кари, виконання вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач неодноразово намагався виїхати з країни громадянської належності, проте покладені в основу заяви ОСОБА_9 щодо надання захисту в Україні обставини не були причиною виїзду з ОСОБА_6. У свою чергу, ОСОБА_4 зазначила, що причиною повторного звернення до ГУ ДМС України в Одеській області є той факт, що їй немає куди їхати, проте мати, брат та дві сестри позивачки проживають в ОСОБА_6 в м. Андижан.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги, оскільки апелянтами не було наведено фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань та які впливають на наслідки прийнятих відповідачем рішень при розгляді їх заяв про надання статусів біженців або осіб, яка потребують додаткового захисту.
Частиною 2 ст.19 Конституції України встановлено обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Відповідачем було доведено необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність своїх рішень.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 195, 197; п.1 ч.1 ст. 198; ст. 200; п.1 ч.1 ст. 205; ст. 206; ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року по справі за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання витини певні дії - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, які беруть участь у справі, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Головуючий:
Судді: