ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
05 серпня 2015 року № 826/20382/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Іщука І.О, розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Адміністрації Президента України,
Державного управління справами
про визнання незаконним та скасувати розпорядження №1342-к від 24 листопада 2014
року, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного
прогулу,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Адміністрації Президента України (далі по тексту - відповідач 1) про визнання незаконним та скасувати розпорядження №1342-к від 24.11.2014, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскаржуване ним Розпорядження наказ №1342-к від 24.11.2014 про його звільнення із займаної посади за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (за скороченням) є незаконним, оскільки йому не було запропоновано жодної з вакантних посад та звільнено без отримання згоди профспілкового комітету.
Просив суд :
- визнати незаконним та скасувати Розпорядження Глави Адміністрації Президента України від 24.11.2014 №1342-к про його звільнення;
- поновити його на посаді заступника керівника управління регіональної політики - завідувача відділу південних регіонів Головного управління з регіональної, кадрової політики та з питань тимчасової окупованої території Адміністрації Президента України;
- стягнути на його користь 7 651,80 грн. середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.12.2014 відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до попереднього судового розгляду.
У судовому засіданні 29.01.2014 ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва без виходу до нарадчої кімнати, занесеною секретарем судового засідання до журналу судового засідання, на підставі статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України судом залучено до участі у справі в якості другого відповідача - Державне управління справами (далі по тексту - відповідач 2).
Позивач в судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити їх в повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві з урахуванням додаткових письмових пояснень.
Представник відповідача 1 у судовому засіданні заперечувала проти позову, вважала його необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, вказала, що оскаржуване розпорядження є правомірним, звільнення позивача проведено за наявності згоди профспілкового комітету, суду надала письмові заперечення проти позову.
В судове засідання відповідач 2 явку уповноваженого представника не забезпечив, причини неявки суду не повідомив, про дату, час і місце судового розгляду належним чином повідомлений, суду не надав письмових пояснень чи заперечень проти позову.
Свідок ОСОБА_4 у судовому засіданні 12.03.2015 пояснила, що вона є головою первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки «Захист справедливості» працівників Адміністрації Президента України, зазначила, що Адміністрація Президента України до профспілкової організації про погодження звільнення позивача не зверталась.
Згідно частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи наведене та не прибуття представника відповідача 2 у судове засідання, в судовому засіданні 09.07.2015 суд ухвалив про продовження розгляду справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
ОСОБА_1 проходив службу в Адміністрації Президента України, остання посада - заступник керівника управління регіональної політики - завідувача відділу південних регіонів Головного управління з регіональної, кадрової політики та з питань тимчасово окупованої території з 23.04.2014.
Розпорядженням Глави Адміністрації Президента України від 24.11.2014 №1342-к ОСОБА_1 було звільнено з посади у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, у тому числі скорочення штату працівників, на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Позивач, вважаючи зазначене розпорядження відповідача незаконним, звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з даним позовом.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 2 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Публічна служба -це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування (пункт 15 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).
ОСОБА_1 прийняв присягу державного службовця 13.03.1995, що підтверджено його особовою карткою.
Спеціальним законодавчим актом у сфері проходження публічної служби є Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993 №3723-XII (далі по тексту - Закон №3723-XII), який регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу та визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.
Згідно із приписами частини першої статті 30 зазначеного Закону N 3723-XII позивача звільнено з публічної служби за загальними правилами - відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.
Нормами вказаної статті Кодексу законів про правцю України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Указом виконуючого обов'язки Президента України від 09.04.2014 №387 «Про винесення змін до Указів Президента України від 02.04.2010 №504 та від 05.04.2011 №352» затверджено граничну чисельність працівників Адміністрації Президента України у кількості 520 штатних одиниць.
Відповідно до Указу Президента України від 14.07.2014 №592 «Питання Адміністрації Президента України» було затверджено граничну чисельність працівників Адміністрації Президента України у кількості 416 штатних одиниць.
Отже, відбулось скорочення штату на 104 одиниці.
В рамках вказаного процесу посада заступника керівника управління регіональної політики - завідувача відділу південних регіонів Головного управління з регіональної, кадрової політики та з питань тимчасової окупованої території Адміністрації Президента України, яку обіймав позивач, підлягала скороченню.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 Кодексу законів про працю України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
За наявності обставин для розірвання трудового договору, у відповідності до частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України проводиться з обов'язковим додержанням умов, передбачених статтею 492 зазначеного Кодексу, а саме, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Тобто, вказана норма є імперативною та надає право працівнику, посада якого підлягає скороченню, впродовж двох місяців з моменту його попередження про вивільнення, працювати на посаді, яку він займав раніше, та отримувати заробітну плату. Звільнення чи переведення на іншу посаду може відбуватися не раніше закінчення двомісячного строку з моменту попередження.
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивача 18.08.2014 було попереджено про наступне вивільнення, про що свідчить його особистий підпис.
Частиною другої статті 40 Кодексу законів про працю України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Отже, звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України можливо, якщо роботодавцем вжито всіх заходів щодо переводу працівника на іншу посаду шляхом запропонування працівнику, що звільняється, всіх вакансій, на які може претендувати особа з урахуванням її фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності, а також у випадках, коли неможливо перевести працівника з його згоди на іншу роботу, або коли працівник відмовився від такого переведення.
Аналогічних висновків дотримується Вищий адміністративний суд в ухвалі від 11.11.2014 у справі №К/9991/77928/11.
На вимогу суду, відповідачем 1 надано суду перелік вакантних посад станом на 18.08.2014 (дата попередження позивача про наступне вивільнення) та станом на 24.11.2014 (дата звільнення позивача з посади), з яких вбачається наявність вакантних посад в Адміністрації Президента України у кількості 416 та 47 посад, відповідно.
Разом з тим, відповідачем 1 - суб'єктом владних повноважень, не надано суду доказів виконання зобов'язання щодо працевлаштування позивача ОСОБА_1, зокрема, запропонування вакантної посади, від якої позивач відмовився з поважних причин, чи неможливості його переведення.
Також, згідно частини першої статті 42 Кодексу законів по працю України вбачається, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: сімейним - при наявності двох і більше утриманців; особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації тощо (частина друга статті 42 Кодексу законів про працю України).
Разом з тим, з матеріалів справи, зокрема, трудової книжки позивача та його особової справи вбачається, що позивач:
має три освіти, зокрема закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка (спеціальність - філософія), Українську Академію державного управління при Президентові України (Харківську філію) (спеціальність - державне управління), Міжнародний інститут менеджменту МІМ - Київ (спеціальність - зовнішньоекономічна діяльність); позивач є державним службовцем 5 рангу,
має загальний стаж державної служби більше 15 років, при загальному стажі роботи 34 роки, в тому числі 11 років на посадах, що передбачають виконання організаційно-розпорядчих функцій;
неодноразово підвищував рівець кваліфікації, що підтверджено відповідними дипломами та свідоцтвами;
був нагороджений грамотою Верховної Ради України, згідно з розпорядженням голови Верховної Ради України від 12.11.2008 №1310, тощо.
Однак суду відповідачем не надано доказів відсутності у позивача переважного права перед іншими працівниками на залишення на роботі.
Одночасно суд звертає увагу, що розірвання трудового договору з підстав , передбачених, зокрема, пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації) може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник (стаття 43 Кодексу).
Отже, вказана норма є нормою прямої дії та забороняє роботодавцю звільняти правника з посади без погодження із профспілковою організацією, членом якої він є на час звільнення з посади.
Відповідачем 1 суду в якості доказів правомірності звільнення позивача з посади надано подання за підписом заступника Глави Адміністрації Президента України від 20.10.2014 №44-01/799 та витяг з протоколу №20 від 22.10.2014 засідання профспілкового комітету Адміністрації Президента України, на якому вирішено дати згоду на розірвання, зокрема, трудового договору з ОСОБА_1, який є членом профспілкової організації.
Натомість, суд вважає суперечливими, надані відповідачем 1 докази, з огляду на наступне.
Згідно преамбули Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 №1045-XIV, в редакції на час звільнення позивача, (далі по тексту - Закон №1045-XIV), ним визначені особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок.
Статтею 39 Закону №1045-XIV регламентований порядок надання згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця.
Згідно частини першої вказаної статті Закону №1045-XIV, у випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний термін обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником.
Подання роботодавця має розглядатися у присутності працівника, щодо якого воно подано. Розгляд подання за відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. У разі нез'явлення працівника або його представника на засідання розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах терміну, визначеного частиною першою цієї статті. При повторному нез'явленні працівника без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності. (частина друга статті 39 Закону №1045-XIV).
Вказані норми повністю кореспондують приписам частин другої та третьої статті 43 Кодексу законів про працю України, є імперативними та забороняють розглядання подання роботодавця без присутності працівника чи його відсутністю без поважних причин.
Суду не надано доказів повідомлення позивача про дату розгляду вказаного чи доказів повторної неявки останнього на засідання профспілкового комітету без поважної причини.
Також, суд звертає увагу, що подання Адміністрації Президента України стосовно позивача та ще 15 осіб розглянуто профспілковим комітетом та прийняте рішення за дві доби, позивач наголошує, що його не було запрошено на засідання комітету, письмової заяви щодо розгляду подання за його відсутності, він не надавав. Таким чином, суд вважає, що зазначене повністю нівелює доводи відповідача 1 про отримання згоди профспілки на звільнення позивача.
Разом з тим, під час розгляду справи судом виявлено, що згідно заяви від 07.11.2014 позивач був членом первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки «Захист справедливості» працівників Адміністрації Президента України, зареєстрованої в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців за №1 070 102 0000 055532.
У відповідності до частини третьої статті 43 Кодексу законів про працю України судом перед вирішенням спору по суті, було зупинено провадження в адміністративній справі та зроблений відповідний запит на адресу виборного органу первинної профспілкової організації щодо надання згоди на звільнення ОСОБА_1.
Як вбачається з відповіді первинної профспілкової організації Всеукраїнської профспілки «Захист справедливості» працівників Адміністрації Президента України від №29-1/04/15 від 29.04.2014 на адресу суду та витягу з протоколу засідання профспілкового комітету б/н від 28.04.2015, профспілковим комітетом відмовлено у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1.
Суд не приймає до уваги твердження відповідача про відсутність письмового повідомлення роботодавця первинною профспілковою організацією Всеукраїнської профспілки «Захист справедливості» працівників Адміністрації Президента у порушення вимог статті 16 Закону №1045-XIV, оскільки вказані доводи спростовуються наявними в матеріалах справи повідомленнями Главі Адміністрації Президента України за підписом Голови ППО ВППС «Захист справедливості» працівників Адміністрації Президента України вих.20-1/10/14 від 20.10.2014 та вих.№13-1/10/14 від 13.11.2014, як отримані відповідачем 20.10.2014 за вх. №437/52177-02 та 13.11.2014 за вх. №.437/57125-02, відповідно.
Отже доводи відповідача 1 щодо правомірного звільнення позивача є декларативними та безпідставним та зазначене у сукупності свідчить про порушення відповідачем 1 трудових гарантій позивача та процедури його звільнення.
Таким чином, суд доходить висновку, що позивача було неправомірно звільнено з посади, а Розпорядження від 24.11.2014 №1342-к винесено не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією і законодавством України про працю, а отже, з урахуванням норми статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
Норми статті 235 Кодексу законів про працю України є нормами прямої дії, які зобов'язують орган, що розглядає трудовий спір, поновити незаконно звільненого працівника саме на попередню роботу, без урахування можливого призначення на посаду іншої особи.
Також, згідно частини другої зазначеної статті Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Відповідно до норм статті 116 Кодексу законів про працю України днем звільнення вважається останній день роботи. У цей день працівникові має бути повністю виданий розрахунок із заробітної плати: має бути видана заробітна плата, включаючи оплату праці за останній день роботи, компенсація за невикористані дні відпустки.
Середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 згідно довідки №17.1-1451, виданої Державним управління справами 02.12.2014, на день звільнення складає 7 651,80 грн., середньоденний заробіток - 340,08 грн.
Вимогою позову є стягнення з відповідача 2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 7 651,80 грн., втім, з урахуванням положень Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 08.02.1995 за №100 (в редакції на час виникнення спірних відносин) та листа Міністерства праці та соціальної політики України від 04.09.2013 N 9884/0/14-13/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2014 рік», позивачу належить до виплати середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.11.2014 по день фактичного поновлення на посаді.
Також, відповідно до пункту 3 Положення про Державне управління справами, затвердженого Указом Президента України від 17.12.2012 №1180/2002 Державне управління справами здійснює матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Президента України, Ради національної безпеки і оборони України, Адміністрації Президента України та інших створених Президентом України консультативних, дорадчих та допоміжних органів.
Згідно з пунктом 13 зазначеного положення Державне управління справами є юридичною особою, має самостійних баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі України, печатку з зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням та відповідні бланки і штампи.
З огляду на зазначене, суд вважає, що середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь позивача підлягає стягненню саме з Держаного управління справами.
Відповідно до частин 1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінюючи правомірність рішення відповідача, суд керується критеріями, закріпленими у частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, які повинні дотримуватися при реалізації дискреційних повноважень владного суб'єкта.
З огляду на зазначене, суд частково задовольняє позовні вимоги ОСОБА_1.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються постанови суду присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби
Судовий збір у відповідності до вимог статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 5 Закону України «Про судовий збір» зі сторін не стягується.
Керуючись статтями 69-71, 94, 160-163, 167, 254, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати Розпорядження Глави Адміністрації Президента України від 24.11.2014 №1342-к щодо звільнення ОСОБА_1.
3. Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника керівника управління регіональної політики - завідувача відділу південних регіонів Головного управління з регіональної, кадрової політики та з питань тимчасово окупованої території Адміністрації Президента України з 25 листопада 2014 року.
4. Стягнути з Державного управління справами на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25 листопада 2014 року по день фактичного поновлення на посаді.
5. В решті позовних вимог відмовити.
6. Постанова суду підлягає негайному виконанню у частині поновлення на посаді та стягнення середньої заробітної плати за один місяць у розмірі 7 651,80 грн.
Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її отримання особою, яка оскаржує постанову, за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.О. Іщук