36000, м.Полтава, вул.Зигіна, 1, тел. (0532) 610-421, факс (05322) 2-18-60, E-mail inbox@pl.arbitr.gov.ua
30.06.2009 Справа № 3/41-09
По позову Військового прокурора Полтавського гарнізону (36003, м. Полтава, майдан Незалежності, 1-Б в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, 03168, м. Київ, пр-т Повітрофлотський, 6
До Виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області, 37500, м. Лубни, Полтавської області, вул. Леніна, 33
Про визнання за державою в особі Міністерства оборони України право власності на нерухоме майно -будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: вул. Монастирська (колишня К.Маркса), 48 в м. Лубни Полтавської області.
С у д д я БУНЯКІНА Ганна Іванівна
Представники:
від прокуратури - Потапенко О.В. ( див. протокол)
від позивача -Клекта І.Т. ( див. протокол)
від відповідача -відсутні ( див. протокол)
Суть спору : Розглядається позовна заява військового прокурора Полтавського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України м. Київ про визнання за державою в особі Міністерства оборони України право власності на нерухоме майно -будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: вул. Монастирська, 48 (колишня вулю К.Маркса, 48) в м. Лубни Полтавської області, площею забудови: будівля А-1 (контора) -370,8 кв. м вартістю 64 626, 00 грн.; будівля Б (склад) -817 кв. м вартістю 78 283,00 грн.; будівля В (сховище) -323 кв. м вартістю 29 708, 00 грн.; будівля Г (склад) -31,3 кв. м вартістю 1 338, 00 грн.; будівля Д (кімната відпочинку-майстерня) 339,2 кв. м вартістю 56 108,00 грн.; будівля Є (вбиральня) -3кв. м вартістю 774, 00 грн. ( в редакції заяви про зміну позовних вимог від 19.05.2009р. №966, вх.. №06607 від 22.05.2009р. та заяви про зміну позовних вимог від 25.06.2009р. №1344).
Відповідач вимоги позивача відхилив за мотивами заперечень вх. №06927 від 29.05.2009р., розцінюючи їх як не обґрунтовані та документально не підтверджені. Право ж власності держави на спірні об'єкти нерухомості відповідач не спростовує.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши представника прокуратури та позивача (відповідач письмово повідомив про розгляд спору без участі їх представників), суд -
Позовні вимоги мотивовані тим, що упродовж 1940 - 1977 років на території військового містечка № 6 за адресою м. Лубни, вул. Монастирська 48, Лубенського військового гарнізону господарським способом збудовані нежитлові будівлі: контора КЕЧ, кімната відпочинку, вбиральня, сховище, два складських приміщення та майстерня, які свого часу Лубенською КЕЧ району, а на теперішній час Лубенською філією КЕВ м. Полтава фактично використовуються за своїм призначенням.
Відведення земельної ділянки під військове містечко № 6 Лубенського гарнізону за адресою: вул. Монастирська, 48 (колишня вул. К.Маркса, 48) в місті Лубни Полтавської області підтверджене розпорядженням Лубенського міськвиконкому № 69-р від 12.04.1993 року «Про інвентаризацію земель, що знаходяться в користуванні Міністерства оборони України" та висновком відділу земельних ресурсів в місті Лубни Полтавської області від 08.07.2008 р. № 121 (копія висновку у матеріалах справи).
На вказаній земельній ділянці проводилося будівництво для потреб Збройних Сил СРСР, на базі яких створені Збройні Сили України. Станом на 01.01.2009 року зазначена земельна ділянка перебуває на обліку в КЕВ м. Полтава як така, що знаходиться у користуванні Міністерства оборони України.
Після здачі в експлуатацію вказані нежитлові будівлі поставлені на баланс в Лубенській КЕЧ району. На підставі наказу Міністра оборони СРСР № 260 від 1979 року на них заведено форму 400 „Індивідуальні картки обліку будівель", з яких вбачається, що джерелом фінансування витрат на утримання будівель є кошторис Міністерства оборони.
Згідно акту прийому - передачі від 21.10.2005 року до Полтавської КЕЧ району від Лубенської КЕЧ району передані: казармено-житловий фонд, комунальні споруди, обладнання та об'єкти благоустрою одинадцяти військових містечок, в тому числі нежитлові будівлі та споруди: контора КЕЧ, кімната відпочинку, вбиральня, сховище, два складських приміщень та майстерня військового містечка № 6, які у 2005 році поставлені на балансовий облік в Полтавській КЕЧ району.
За твердженням позивача та прокурора вказані нежитлові будівлі свого часу будувалися військовою будівельною частиною за проектом проектної організації „Воєнпроект". Після здачі в експлуатацію, складалися відповідні акти. В1997 році військову будівельну частину розформовано.
На теперішній час документи по вводу в експлуатацію вказаних будівель втрачені, у зв'язку із закінченням строків їх зберігання та їх відновлення не представляється можливим.
Посилаючись на ст. 392 ЦК України та констатуючи той факт, що на неодноразові звернення до виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області щодо видачі свідоцтва на право власності на вказані вище будівлі та споруди, відповідач відреагував відмовою, а право власності на нерухоме майно Міністерства оборони України ніким не оспорюється, але не визнається Лубенською міською радою Полтавської області, позивач підтримує обґрунтованість позову.
Оцінивши доводи сторін, прокуратури та доказовий матеріал, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог за наступного:
Відповідно до ст. 21 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.
Статтею ж 1 ГПК України, яка називається «Право звернення до господарського суду»визначеного, що «підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності».
Згідно ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Конструкція відміченої вище норми надає право звернення до суду з позовом саме власника, при умові: (1) якщо це право оспорюється взагалі або не визнається іншою особою; (2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
В даному випадку право власності держави на спірні об'єкти нерухомості ніким не оспорюється, як не заперечує проти цього і відповідач -виконкому Лубенська міська рада. Невидача ж останнім свідоцтва про право власності держави в особі МО України за відповідним зверненням останнього до виконкому ради не є підтвердженням втрати документа, що посвідчує право власності, яким є свідоцтво, як і підтвердженням оспорювання такого права за державою.
У відповідності до ст.ст. 316, 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; власнику належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Приведені вище облікові дані спірного майна є лише підтвердженням балансоутримуванням, яке не є ознакою визначення право власності за конкретним господарюючим суб'єктом, організацією чи установою.
У відповідності до Постанови КМУ № 1121 від 30.11.2005 року з метою формування єдиного реєстру об'єктів державної власності проводиться інвентаризація державного майна та упорядкування обліку юридичних осіб, належність яких до сфери управління відповідного органу державної влади підтверджена цим органом.
Правові ж основи управління об'єктами державної власності, реалізація прав держави як власника державного майна, пов'язана з володінням, користуванням та розпорядженням ним регулюється спеціальним нормативним актом, а саме: Законом України "Про управління об'єктами державної власності" № 185-У від 21.09.2006 року, відповідно ст. 4 якого до суб'єктів управління об'єктами державної власності віднесено міністерства та інші органи виконавчої влади. Цього права щодо управління майном державної власності МО України і на сьогодні не позбавлено.
Доводи позивача з посиланням на набувальну давність ( від якого в процесі розгляду справи позивач відмовився) не можуть бути прийняті судом, так як п. 8 «Прикінцевих та перехідних положень» ЦК України встановлено, що норми ст. 344 ЦК поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим кодексом. Ураховуючи, що ЦК набрав чинності з 01.01.2004р. ( п. 1 «Прикінцевих та перехідних положень»ЦК), норми ст. 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 01.01.2001р., а відтак, визнання судом права власності за набувальною давністю не може мати місце раніше 01.01.2011р.
Відповідно ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як підставу своїх вимог і заперечень.
Оскільки позивач (1) не надав доказів, підтверджуючих статус майна, (2) не надав даних про наявність спору як такого, тому підстави для задоволення позовних вимог з підстав, визначених в позовній заяві та доповненнях до неї, відсутні.
За викладеного та керуючись ст.ст. 43, 49, 82-85 ГПК України, суд -
1. В позові відмовити.
2. Копію цього рішення надіслати сторонам та військовому прокурору, за адресами зазначеними в її вступній частині.
СУДДЯ БУНЯКІНА Г.І.
Примітка: Рішення господарського суду набирає законної сили після
закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу. У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.