20 липня 2015 р. Справа № 876/13264/13
Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ільчишин Н.В.,
суддів Курильця А.Р., Кухтея Р.В.,
за участю секретаря судового засідання Федак С.Р.,
представника позивача ОСОБА_1,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Залізничного районного суду м. Львова від 15.10.2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради третя особа Львівське комунальне підприємство «Привокзальне» про визнання недійсним розпорядження,-
ОСОБА_2 звернулася в суду з позовом до Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про визнання недійсним розпорядження № 707 від 07.07.2008 року «Про визнання таким, що втратило чинність розпорядження голови Залізничної районної адміністрації від 06.02.2006 року № 95 «Про затвердження висновку міжвідомчої комісії гр. ОСОБА_3, гр. ОСОБА_2, гр. ОСОБА_2.».
Постановою Залізничного районного суду м. Львова від 15.10.2013 року в позові відмовлено.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу. В якій просить постанову скасувати та задовольнити позов, апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів приходить до переконання, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_4, гр. ОСОБА_2, гр. ОСОБА_2 є співвласниками квартири по АДРЕСА_2 згідно копії свідоцтва про право власності на квартиру.
Розпорядженням Залізничної районної адміністрації № 95 від 06.02.2006 року «Про затвердження висновку міжвідомчої комісії гр. ОСОБА_3, гр. ОСОБА_2, гр. ОСОБА_2.» позивачу погоджено технічну можливість влаштування тамбуру до квартири АДРЕСА_1 площею 6,4 кв.м. за рахунок розширення площі балкону загального користування та влаштування дверного прорізу на місці існуючого віконного в приміщенні пл. 12, 2 кв.м., згідно з погодженими проектними пропозиціями. Пунктом 3 зазначеного розпорядження відповідачі були зобов'язані на протязі трьох місяців з дня прийняття розпорядження розробити через ліцензовану проектну організацію документацію на влаштування тамбуру; виконати роботи на протязі одного року з дня прийняття розпорядження та здати в експлуатацію
Розпорядження Залізничної районної адміністрації № 707 від 07.07.2008 року «Про визнання таким, що втратило чинність розпорядження голови Залізничної районної адміністрації від 06.02.2006 р. № 95 «Про затвердження висновку міжвідомчої комісії гр. ОСОБА_3, гр. ОСОБА_2, гр. ОСОБА_2.», яким було зобов'язано позивача демонтувати влаштований до їх квартири тамбур, у зв'язку з невиконанням відповідачами п. 3 розпорядження від 06.02.2006 року № 95 було визнане таким, що втратило чинність.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 25.03.2010 року зобов'язано ОСОБА_3, гр. ОСОБА_2, гр. ОСОБА_2 демонтувати влаштований тамбур до квартири АДРЕСА_1 яке набрало законної сили.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАСУ обставини, встановлені судовим рішенням в цивільній справі що набрало законної сили не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Таким чином, рішенням суду встановлено, що переобладнане приміщення квартири з облаштованим тамбуром не здане в експлуатацію, не виконали роботи по облаштуванню тамбуру, тобто порушили річний термін, який їм встановлювався для облаштування тамбуру згідно з вимогами розпорядження від 06.02.2006 р. № 95, не розробили через ліцензовану організацію проектну документацію, тому дані обставини доказуванню не підлягають.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила самочинне будівництво не набуває права власності на нього.
Згідно ст. 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти ради, сільського, селищного, міського голови, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов'язковими для виконання всіма громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.
Стаття 152 ЖК України, встановила, що переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів.
Відповідно до п.1.4.1 Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005 року, переобладнання і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих у жилих будинках приміщень дозволяється робити після одержання дозволу виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів відповідно до законодавства.
З копії попередження від 20.08.2008 року вбачається, що ОСОБА_2 надсилалося попередження із посиланням на розпорядження № 707 від 07.07.2008 року, однак від підпису відмовилася та крім того, 06.10.2008 року скеровувалося аналогічне попередження, про що свідчить квитанція (справа №2-679/10).
Колегія суддів вважає доводи апелянта щодо невідповідності даного розпорядження рішенню Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 помилковими з огляду на наступне.
Як роз'яснив Конституційний Суд України в рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), орган місцевого самоврядування має право приймати рішення, вносити до них зміни та/чи скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В мотивувальній частині цього рішення вказується, що в законах України також передбачено право органів місцевого самоврядування скасовувати та змінювати свої рішення. Так, зокрема, за Законом України «Про планування і забудову територій» місцева рада затверджує містобудівну документацію та після погодження зі спеціально уповноваженим органом з питань містобудування та архітектури вносить до неї зміни своїм же рішенням (частини третя, четверта статті 10).
Також Конституційний Суд України вказав, що системний аналіз наведених в зазначеному рішенні положень Конституції і законів України дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавцем закріплюється право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов'язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб'єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну, доповнення чи скасування. Це узгоджується із правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не визначено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше (абзац п'ятий пункту 3 мотивувальної частини вказаного Рішення).
Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.
Із змісту частини другої статті 144 Конституції України та частини десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вбачається, що рішення органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними з ініціативи заінтересованих осіб судом загальної юрисдикції, тобто в судовому порядку. Однак, як вважає Конституційний Суд України, це не позбавляє орган місцевого самоврядування права за власною ініціативою або ініціативою інших заінтересованих осіб змінити чи скасувати прийнятий ним правовий акт.
Водночас, Конституційний Суд України зазначив, що ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
Так, в даному рішенні Конституційний Суд України зазначив, що орган місцевого самоврядування не може змінити чи скасувати прийнятий ним правовий акт лише після його фактичного виконання.
Однак позивач, помилково ототожнив поняття фактичного виконання рішення органу місцевого самоврядування та початку його виконання (часткового виконання).
Таким чином, оцінивши докази, які є у справі, колегія суддів дійшла висновку, що Залізнична районна адміністрація при винесенні оскаржуваного розпорядження № 707 від 07.07.2008 року «Про визнання таким, що втратило чинність розпорядження голови Залізничної районної адміністрації від 06.02.2006 р. № 95 «Про затвердження висновку міжвідомчої комісії гр. ОСОБА_3, гр. ОСОБА_2, гр. ОСОБА_2.» діяла у межах та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України, тому судом правомірно відмовлено позивачці в задоволенні позову. Апелянтом не надано достатніх доказів в підтвердження доводів апеляційної скарги, у зв'язку з чим остання задоволенню не підлягає.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, що відповідно до частини 1 статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а постанови суду - без змін.
Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Постанову Залізничного районного суду м. Львова від 15.10.2013 року у справі №462/2112/13-а - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання нею законної сили, а в разі складення такої в порядку ч.3 ст. 160 КАС України, протягом того ж строку з часу складення в повному обсязі.
Головуючий Н.В. Ільчишин
Судді А.Р. Курилець
Р.В. Кухтей
Повний текст ухвали виготовлено 22.07.2015 року