2-2819/11
2/465/797/15
Іменем України
25.06.2015 року Франківський районний суд м. Львова у складі
головуючого судді Мартинишин М.О.
секретаря Кметь Г.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Льовові цивільну справу за позовом ОСОБА_1
до ПАТ «КБ «Надра»,
треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ПП «Тур Ретур»
про визнання недійсними кредитних договорів, застосування до договорів наслідків недійсності нікчемного правочину та застосування односторонню реєстрацію, -
10.08.2011 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПАТ «КБ «Надра», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ПП «Тур Ретур», в якому просить визнати недійсними кредитні договори № 244МБ- ЦБ від 04.12.2007 року, № 643/05-Ф Ж 2005 року, № 35/МБ-ЦВ від 19.04.2007 року про надання кредиту в іноземній валюті з моменту вчинення та застосувати наслідки недійсності, при якому позивачеві встановити для повернення суму одиниці України гривні, яка складається з різниці отриманих коштів за мінусом а позивачем коштів.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що згідно зазначених кредитних договорів її ВАТ «КБ «Надра», було надано кредити в сумі 140 000,00 дол. США, 69 300,00 дол. США та 6400,00 дол. США, так як працівника банку запевняли, що такі тільки видаються в іноземній валюті Вважає, що відповідач для укладення кредитних договорів повинен був отримати індивідуальні ліцензії на надання і одержання кредиту в іноземній валюті відповідно до п. «в» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», окрім цього вважає, що оскільки іноземна валюта використовувалась як засіб платежу, то у відповідності до п. «г» ч. 4. ст. 5 вказаного Декрету КМУ, є необхідним отримання індивідуальної ліцензії на такі операції. Підставами для недійсності кредитних договорів є укладення в валюті, відмінній від гривні та використання іноземної валюти за спірними кредитними договорами як засобу платежу на території України, що суперечить вимогам законодавства. Просить позов задовольнити.
27.05.2014 року позивач ОСОБА_1 подала доповнення до позовної заяви в якій просить застосувати до даних договорів наслідки недійсності нікчемного правочину та застосувати односторонню реституцію а саме: зобов'язати відповідача зарахувати позивачу, сплачені по кредитних договорах № 244/МБ-ЦВ від «04» грудня 2007 року, №643/05-Ф від «03» серпня 2005 року, №35 /МБ-ЦВ від «19»квітня 2007 року відсотки, пеню, штрафні санкції, комісії, тощо за погашення боргу. Таким чином, встановити заборгованість позивача перед відповідачем наступним чином : №643/05-Ф від «03» серпня 2005 року: 59300(сума кредиту)-56860(сплачена сума) =12440 дол. США; №35 /МБ-ЦВ від «19»квітня 2007 року: 64000(сума кредиту) - 27145(сплачена сума)=36855 дол. США; № 244/МБ-ЦВ від «04» грудня 2007 року:140000 (сума кредиту)- 29563(сплачена сума)=110437 дол. США та встановити заборгованість позивача в сумі: 159732 дол. США.
На обґрунтування доповнень до позовної заяви зазначала, що отримала у банку споживчі кредити, однак банк при цьому порушив права позичальника як споживача, всупереч положенням акону України «Про захист прав споживачів», нормативним документам НБУ, умови договору є несправедливими, договір укладено із застосуванням банком нечесної підприємницької практики, має місце істотний дисбаланс прав і обов'язків сторін на користь банку. Так, банк неправомірно привласнив собі право збільшувати процентну ставку за кредитом внаслідок поточних коливань процентних ставок за вкладами і кредитами, змінами в кредитно-грошовій політиці НБУ, коливання курсу іноземної валюти та вимагати у випадку незгоди позичальника із такими змінами дострокового повернення кредиту. ЇЇ, як позичальнику не було надано достатньої інформації щодо умов кредитування та сукупної вартості кредиту, банк не попередив позичальника, що його послуги, зважаючи на їх ціну, явно не задовольнятимуть інтересів і вимог позичальника, не попередив, що вартість кредиту може істотно зрости через зміну курсу долара США щодо гривні. Договір не містить умов щодо порядку його зміни і розірвання. Своїми діями банк ще в момент укладення договору поставив позичальника у завідомо невигідне становище і волевиявлення позичальника щодо підвищення процентної ставки не було. Договір містить положення щодо відповідальності позичальника, але не містить жодних умов, які б регулювали відповідальність банку за порушення зобов'язань. Договір не відповідає також вимогам ст.ст.203, 525 ЦК України, ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
У судовому засіданні представник позивача позов підтримав, надав суду пояснення з підстав, викладених у позові та до доповнень до позовної заяви. Просив позов задовольнити.
Відповідач та треті особи у судове засідання не з'явилися про причини своєї неявки суд не повідомили, хоча належним чином були повідомленні про день, час та місце слухання справи, а тому суд вважає, що справу слід слухати у її відсутності на підставі наявних у ній даних та доказів, достатніх для постановлення рішення, проти чого не заперечив і представник позивача.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення, з таких підстав.
Відповідно до ст. 3 ЦПК України, до суду може звернутись кожна особа за захистом своїх порушених прав, а також інтересах інших осіб у випадках встановлених законом.
Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
За вимогами ст. ст.10,60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст.11 ч.1 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
В судовому засіданні достовірно встановлено, що 04.12.2007 року між ВАТ КБ "Надра" Львівське РУ та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір № 244/МБ- ЦБ на суму 140 000,00 дол. США, строком по 05.12.2012р., зі сплатою 14,4 % відсотків річних. Позивач виконав вимоги до кредитного договору № 244/МБ-І-ІБ, а тому надав ОСОБА_1Ю кредит у сумі 140 000,00 дол. США.
Для забезпечення виконання зобов'язання по кредитному договору № 244/МБ-ЦБ від 04.12.2007 року між ВАТ КБ "Надра" Львівське РУ та ОСОБА_3, ОСОБА_4 ПП «Тур- Ретур» було укладено Договори поруки.
03.08.2005 року між ВАТ КБ "Надра" Львівське РУ та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір № 643/05-Ф та Додаткову угоду на суму 69 300,0 дол. США строком на 120 (сто двадцять) місяців по 03.08.2015р., зі сплатою 12 % (дванадцять відсотків) річних.
Для забезпечення виконання зобов'язання по кредитному договору № 643/05-Ф від 03.08.2005 року між ВАТ КБ "Надра" Львівське РУ та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки, відповідно до якого поручитель зобов'язуються відповідати перед позивачем за належне виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань, що випливають вищевказаного кредитного договору та Додаткової угоду.
19.04.2007 року між ВАТ КБ "Надра" Львівське РУ та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір № 35/МБ-ЦВ та Додаткову угоду №1 на суму 64 000,00 дол. США, строком на 60 (шістдесят) місяців з 19.04.2007р. по 05.04.2012р., зі сплатою 14,5 % річних.
Для забезпечення виконання зобов'язання по кредитному договору № 35/МБ-ЦВ від 19.04.2007 року між ВАТ КБ "Надра" Львівське РУ та ОСОБА_3 було укладено Договір поруки, відповідно до якого поручитель зобов'язуються відповідати перед позивачем за належне виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов'язань, що випливають з вищевказаного кредитного договору та додаткової угоду №1.
У відповідності до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України є грошова одиниця України - гривня; іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні; сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
За ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Випадки і порядок використання іноземної валюти визначаються Законом України «Про Національний банк України»від 20.05.1999 року № 679-XIV (із змінами та доповненнями) і Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19.02.1993 року № 15-93 (із змінами та доповненнями), виданими відповідно до них нормативними актами, якими передбачена можливість здійснення розрахунків в іноземній валюті при одержанні комерційного чи банківського кредиту в іноземній валюті і його погашенні.
Тобто, законодавець визначив, що у випадках, прямо передбачених законом, резиденти мають право здійснювати валютні операції та використовувати іноземну валюту як засіб платежу.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 року №15-93 операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій, що видаються Національним Банком України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст. 5 Декрету.
Таким чином, законодавством України чітко визначено правомірність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити в іноземній валюті та бути суб'єктом кредитних зобов'язань (правовідносин) в іноземній валюті.
Ч. 1 ст. 1054 ЦК України регламентовано, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статтею 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність” визначено, що банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, яка видається НБУ.
Статтею 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” передбачено, що на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Частиною 1 ст. 49 цього Закону зазначено, що розміщення залучених коштів від свого імені визнається кредитною операцією.
Згідно ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” коштами є гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Нормативно-правовими актами Національного банку України встановлені вимоги щодо оцінки ризиків за операціями в іноземній валюті, зокрема, Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 N 368, передбачена вимога покриття капіталом валютного кредитного ризику; Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 N 279, встановлено підвищені коефіцієнти резервування за кредитними операціями в іноземній валюті.
При цьому з урахуванням особливостей діяльності банківських установ в умовах фінансової кризи, Національний банк України постановою Правління Національного банку України від 01.12.2008 N 406 "Про затвердження Змін до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків" посилив вимоги щодо формування банками спеціальних резервів за кредитами, наданими в іноземній валюті.
Статті 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" встановлюють, що операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Порядок надання дозволу НБУ на банківські операції та генеральних ліцензій встановлюється також Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року №275, в п. 5.3 якого зазначено, що письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, що перераховані в цьому Положенні, є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій згідно з Декретом КМ України.
Відповідно до п. 2.3 зазначеного Положення за умови отримання письмового дозволу НБУ банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями по залученню та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.
У положеннях ч. 2 ст. 44 Закону України «Про Національний банк України», в якій зазначено, що Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю належить, зокрема видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, в частині дотримання ними валютного законодавства.
Таким чином, отримання та повернення кредиту, а також сплата процентів за користування кредитом в іноземній валюті дозволено за умови, що стороною кредитної операції буде уповноважений банк, який має належним чином оформлену банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій кредитування в іноземній валюті.
Отже, видача Банком кредитів в іноземній валюті здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства України, оскільки на момент видачі кредиту в іноземній валюті ПАТ "КБ "Надра" мав банківську ліцензію № 21 від 26 жовтня 1993 року на право здійснювати банківські операції, визначені ч. 1 та п.п. 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", письмовий дозвіл Національного банку України № 21-2 від 23 серпня 2002 року на право здійснення операцій, визначених п.п. 1-4 ч. 2 та ч. 4 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", додаток до дозволу Національного банку України № 21-2 від 04 листопада 2005 року з правом залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.
Одержання банком письмового дозволу НБУ на право здійснення валютних операцій є достатньою правовою підставою для здійснення валютних операцій з надання кредитів резидентам в іноземній валюті.
За ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Пленум Верховного Суду України в п. п. 2, 12 постанови від 28.04.78 N 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою- третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 203 ЦК України загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У ст. 216 ЦК зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Статтею 217 ЦК України визначено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Пунктом 7 Постанови Пленуму ВСУ № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахування вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ст. 14 ЦК України цивільні обов'язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.
Згідно із ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Враховуючи, що сторони були вільні у визначенні умов договору зокрема, щодо валюти кредиту, укладення спірного кредитного договору в іноземній валюті не суперечить вимогам чинного законодавства, зазначені позивачем обставини не можуть бути підставою для визнання договору недійсним.
В статті 629 ЦК України зазначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У відповідності до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку, що надаючи кредит в іноземній валюті, Банк діяв у межах своїх повноважень, кредитний договір укладений сторонами з досягненням згоди з усіх істотних умов, про що свідчать підписи сторін, а також відсутні підстави визнання договору недійсним, що визначені ч. 1-3,5,6 ст. 203 ЦК України, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними.
Частиною 2 ст. 215 ЦК України визначено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Положеннями статті 216 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності правочину.Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
В судовому засіданні також не встановлено обставин, які б свідчили про необізнаність позивача з умовами договору, наявність заперечень щодо них. Про згоду позивача з умовами угод свідчить її підписання таких догорів. Також у судовому засіданні не заперечувалось представником позивача, позичальник не був позбавлений можливості ознайомитись з запропонованими банком умовами договору, не заперечував щодо їх прийняття про що свідчить укладанні договори
Перевіряючи твердження позивача стосовно невиконання переддоговірної роботи з позичальником, а саме неповідомлення інформації передбаченої ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» судом відзначається, що зазначеною статтею передбачений обов'язок кредитодавця повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Пленум Верховного Суду України в п. 4 і 5 постанови від 06.11.2009 р. №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Відповідно до статей 215та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача. Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Згідно з п.10 Постанови - реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Відповідно до ч.1 ст. 236 ЦК України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в п. 14 постанови від 30.03.2012 р. №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішення спорів, що виникають з кредитних правовідносин» роз'яснив, що при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048- 1052, 1054- 1055), статті 18- 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».Суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ЦК).
Частиною 7 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило: 1) придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, - споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків; 2) неможливість використання придбаної продукції за призначенням - споживач має право вимагати надання у прийнятно короткий, але не більше місяця, строк належної інформації. Якщо інформацію в обумовлений строк не буде надано, споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування збитків.
Крім того, слід зазначити, що за положеннями ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»у разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону, положеннями яких не передбачено визнання угоди недійсною.
Тобто, законодавець визначивши обов'язок кредитодавця на інформування споживача про вищевикладені обставини визначив наслідки нездійснення таких дій, серед яких недійсність кредитного договору - відсутня.
За положеннями ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Приписами ж ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» заборонено здійснення нечесної підприємницької практики, яка включає включає:1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.
З огляду на викладене, повне усвідомлення позичальником суті та умов договірних відносин, у які він на власний ризик і розсуд добровільно вступив із банком, сумнівів у суду не викликає. Покликання позивача на обґрунтування щодо цього суперечать дійсним обставинам справи, як суперечать цим обставинам, є необґрунтованими і надуманими доводи зустрічного позову про порушення прав позивача як споживача фінансових послуг. Доказів наявності будь-яких заперечень позивача щодо укладених договорів, претензій до кредитора з приводу нерозуміння умов договорів, ненадання інформації щодо умов кредитування, вартості кредитів, порушення прав позичальника як споживача тощо у справі немає. Претензії позивач пред'явив шляхом подачі позову лише після звернення банку до суду із позовом про стягнення боргу та після винесення рішень суддів про стягнення боргу з позивача на користь Банку.
Досліджуючи вказані позивачем обставини щодо порушення відповідачем ч. 12 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» внаслідок не попередження банком позивача, що його послуги, зважаючи на їх ціну (вартість), явно не задовольнятимуть інтереси і вимоги позивача, не попередження, що вартість кредиту може істотно зрости, ніж це очікувалося під час укладення договору, суд враховує, що наведеною позивачем нормою передбачено, якщо після укладення договору стане очевидним, що роботи (послуги), зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, виконавець зобов'язаний негайно повідомити про це споживача. Поруч з цим, обставини, з якими законодавець пов'язує обов'язок виконавця повідомляти споживача, є оціночними та підлягають доведенню особою, яка про них заявляє, що передбачено ст. 10, 60 ЦПК України. Проте, належні та допустимі докази того, що протягом дії спірних договорів виникли обставини передбачені ч. 12 ст. 10 Закону позивачем не надані, судом не здобуті.
Посилання позивача на несправедливість умов кредитних договорів щодо можливості зміни процентної ставки за кредитом внаслідок зміни кредитної політики через рішення органів влади, НБУ, поточні коливання процентних ставок за вкладами і кредитами, коливання курсу іноземної валюти тощо, а також на неправомірне привласнення банком права збільшувати процентну ставку та вимагати у випадку незгоди позичальника із такими змінами дострокового повернення кредиту необґрунтовані. Сторони, будучи вільними в укладенні договорів та узгодженні їх умов (ст.ст. 6, 626-628 ЦК України), на свій розсуд уклали договори, умови яких не суперечать вимогам закону та враховують можливість об'єктивних змін у вартості кредитних ресурсів, що можуть відбуватися поза волею сторін, а відтак, враховують законні економічні інтереси як кредитора, зацікавленого у беззбитковості, одержанні прибутку та поверненні кредиту, так і позичальника, зацікавленого у користуванні кредитними коштами із платою за це, визначеною в узгодженому сторонами порядку та протягом узгодженого строку. При цьому, сторони погодили процедуру підвищення процентної ставки. Такі умови договорів не є дискримінаційними щодо позичальника стосовно можливості зміни процентної ставки (ст. 11 ч. 5 п. 4 Закону України «Про захист прав споживачів» ) та узгоджуються із положеннями останнього абзацу ст. 11 ч. 4 цього Закону. Тож про односторонні дії кредитора не йдеться.
За таких обставин, немає підстав вважати дії кредитора нечесною підприємницькою практикою, привласненням права в односторонньому порядку підвищувати процентну ставку, укладенням договорів з несправедливими умовами, які є незбалансованими на користь кредитора, та із наданням позичальнику-споживачу неповної або неправильної інформації щодо умов кредитування, що ввело його в оману стосовно істотних умов договорів, договори не містять нечітких або двозначних положень (ст. 1 ч. 1 п. 14, ст. 11ч.ч. 2, 4, 5, ст. 18 ч.ч. 1-4, ч. 8, ст. Закону України «Про захист прав споживачів»). У сторін не виникли підстави для застосування положень ст. 10 ч. 12 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно, кредитор не мав підстав для висновку, що після укладення договору стане очевидним, що його послуги, зважаючи на їх ціну (вартість) та характеристики або інші обставини, явно не задовольнятимуть інтереси або вимоги споживача, а відтак не мав і обов'язку повідомляти про це споживача, а у останнього не виникло право відмовитися від договору без штрафних санкцій з боку кредитора, як помилково вважає позивач.
Твердження позивача про те, що банк не надав йому жодної інформації про можливість різкого і значного подорожчання кредиту через зміну курсу долара США до гривні, про вірогідність і наслідки такого подорожчання, що спричинило придбання споживачем продукції (кредиту), яка не має потрібних властивостей, а саме - стійкої вартості оплати за кредит, є перекрученням суті норм закону, дійсних обставин справи та змісту укладених договорів. Крім того, отримавши кредит у іноземній валюті, позичальник усвідомлював можливі валютні ризики, а, отже, не може заперечувати, що у нього існувала можливість передбачити в момент укладення договору зміни курсу гривні у відношенні до долара США, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг гривні та її девальвації. Не був позичальник позбавлений і можливості звернутися за кредитом в національній валюті, з іншими умовами щодо його оплати. Про свою неспроможність виконувати зобов'язання за договорами, якщо така існувала, саме позичальник повинен був повідомити банку, доказів про що - немає.
ЦК України передбачено, що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст.ст. 598, 599); за загальним правилом, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається (ст.ст. 525, 526, 615); зміна або дострокове припинення зобов'язання (зокрема, розірвання договору) допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом, істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (ст.ст. 651, 653).
Щодо заявлених позивачем обставин про порушення відповідачем вимог п. 8 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», внаслідок не зазначення в Договорі умов про порядок змін та припинення договору, які є суттєвими умовами (ст. 628 ЦК України), суд зважає на те, що ст. 628 ЦК України визначене положення - зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб'єктами підприємницької діяльності на підставі договору, який, якщо інше не передбачено законом, повинен містити порядок зміни і припинення дії договору.
Умови оспорених договорів відповідають вимогам закону щодо підстав припинення визначених ними зобов'язань передусім виконанням, зокрема, містять строки виконання зобов'язань, умови їх виконання тощо. Договори містять також й інші умови припинення зобов'язань, що застосовуються у випадку їх порушення, а також умови відповідальності за такі порушення. Умови договорів не виключають та не обмежують передбаченої законом відповідальності кредитора за неналежне виконання своїх зобов'язань, за збитки, якщо такі будуть завдані боржнику (наприклад, ст.ст. 610, 611, 613, 614 ЦК України). Тому вказівка боржника на відсутність таких умов із посиланням у зв'язку з цим на норми ст. 6 ч. 1 п.п. 8, 9 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» необґрунтована.
Виходячи з викладеного, твердження позивача що своїми діями банк ще в момент укладення договорів поставив його у завідомо невигідне становище і його волевиявлення не було вільним, не ґрунтуються на доказах, матеріалах справи та законі. Договори були укладені із дотриманням вимог закону, потягли настання саме тих правових наслідків, що були ними обумовлені, підлягають виконанню обома сторонами, факти порушення зобов'язань позичальником доведені, а небажання боржника нести валютні ризики, відповідати за порушення умов договорів не можуть підставами для порушення законних прав кредитора. Наведені позивачем підстави і доводи позову стосовно порушення його волевиявлення, порушення прав споживача та невідповідності договорів вимогам закону не знайшли свого підтвердження належними і допустимими доказами (ст.ст. 10, 11, 57-60 ЦПК України).
Відповідно до ст. 4 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, зазначений законами України.
Відповідно до ч. 3 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно роз'яснень, що містяться в п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009р. №14 «Про судове рішення у цивільній справі» резолютивна частина рішення суду повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені у статтях 215-217 ЦПК України.
На підставі зазначеного, дослідивши матеріали справи, аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності та співставленні, суд приходить до висновку, щодо необхідності відмови у задоволенні позовних вимог за безпідставністю позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 3,4, 10, 11, 15, 30, 57-60, 88, 169, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Надра», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ПП «Тур Ретур» про визнання недійсними кредитних договорів, застосування до договорів наслідків недійсності нікчемного правочину та застосування односторонню реєстрацію - відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя Мартинишин М.О.