Справа: № 750/1524/15-а Головуючий у 1-й інстанції: Лямзіна Н.Ю. Суддя-доповідач: Троян Н.М.
02 липня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді - Троян Н.М.,
суддів - Бужак Н.П., Твердохліб В.А.,
за участю секретаря - Світного Г.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у місті Чернігові ради на додаткову постанову Деснянського районного суду міста Чернігова від 13 травня 2015 року у справі за адміністративним позовом Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у місті Чернігові ради до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Чернігівській області про скасування постанови, -
Додатковою постановою Деснянського районного суду міста Чернігова від 13 травня 2015 року відмовлено у задоволенні заяви про скасування постанови.
Позивач, не погоджуючись із зазначеною постановою, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить суд скасувати постанову та прийняти нову, якою позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Згідно до частини четвертої ст. 196 Кодексу адміністративного судочинства України, неприбуття у судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.
Відповідно до частини першої ст. 41 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як свідчать матеріали справи, постановою Деснянського районного суду м. Чернігова від 06.04.2015 у задоволенні позову Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної у м. Чернігові ради до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції в Чернігівській області про скасування постанови про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій, та постанови про стягнення виконавчого збору - відмовлено.
У вказаній постанові допущена описка в першому абзаці резолютивної частини постанови не вказано «та постанови про стягнення виконавчого збору». Відповідно до ухвали від 12.05.2015 року вказана описка виправлена за ініціативою суду.
Вважаючи, що у вказаній постанові Деснянського районного суду м. Чернігова, не ухвалено рішення щодо однієї з позовних вимог, а саме нічого не вказано з приводу позовної вимоги щодо скасування постанови про накладення штрафу від 05.02.2015 у виконавчому провадженні №44732979 за виконавчим листом №2-а/2506/18055/11, позивач звернувся до суду із заявою про прийняття додаткової постанови.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги щодо скасування постанови про накладення штрафу, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки державний виконавець зобов'язаний вчиняти дії щодо виконання, а прийняття оскаржуваної постанови є наслідком таких дій, то підстав для її скасування немає.
На думку колегії суддів позиція суду першої інстанції є вірною з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Положеннями частин першої та третьої ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що вимоги державного виконавця щодо виконання рішень обов'язкові для всіх органів, організацій, посадових осіб, фізичних і юридичних осіб на території України.
Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Згідно частини другої ст. 25 Закону, у постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (у разі виконання рішення про примусове виселення боржника - у строк до п'ятнадцяти днів) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення, буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
Приписами частини першої ст. 27 Закону закріплено, що у разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується позивачем, останній не виконує рішення суду у зв'язку з відсутністю відповідного фінансування з Державного бюджету України, оскільки згідно приписів ст. 63 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених цим Законом, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.
Відповідно до частини першої ст. 75 Закону, після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов'язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, його виконання перевіряється не пізніше наступного робочого дня після відкриття виконавчого провадження.
Положеннями частини другої ст. 75 Закону визначено, що у разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону і не пізніше п'яти робочих днів з дня його накладення повторно перевіряє стан виконання рішення.
Згідно частини першої ст. 89 Закону, у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб - від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на боржника - юридичну особу - від сорока до шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
Приписами частини другої ст. 89 Закону закріплено, що у разі повторного невиконання рішення боржником без поважних причин державний виконавець у тому ж порядку накладає на нього штраф у подвійному розмірі та звертається до правоохоронних органів з поданням (повідомленням) про притягнення боржника до кримінальної відповідальності відповідно до закону.
Зі змісту постанови про накладення штрафу вбачається, що державним виконавцем накладено на позивача штраф за невиконання рішення суду без поважних причин у подвійному розмірі.
При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи позивача про невиконання посадовою особою відповідача обов'язку щодо перевірки поважності причин невиконання рішення суду, оскільки боржник посилався на неможливість виконання рішення суду через відсутність грошових коштів, що не може бути визнано поважною причиною, з огляду на наступне.
Згідно ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок. Асигнування на виплату державних боргів може спричинити певні затримки у виконанні рішень з бюджету Уряду, але неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1. Державний орган влади не має права посилатися на брак коштів на виправдання неспроможності виконати судове рішення про повернення боргу. За певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою. Але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 права. Не можна, посилаючись на стверджуванні фінансові труднощі, яких зазнавала держава, перешкоджати заявникові отримати вигоду від ухваленого на його користь судового рішення. Відсутність бюджетних коштів не може виправдати таке упущення («Іммобільяре Саффі» проти Італії» [GC], N 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V, «Бурдов проти Росії» (Заява N 59498/00) від 07.05.2002, Войтенко проти України» (Заява N 18966/02) від 29.06.2004 року).
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутність грошових коштів у боржника не може бути підставою для неможливості державним органом виконати рішення про повернення боргу перед громадянином.
Окрім того, судова колегія вважає за необхідне звернути увагу на те, що позивачем заявлено позовні вимоги не до належного відповідача, з огляду на наступне.
Згідно з частиною першою статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.
Відповідно до частини четвертої статті 82 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Частиною третьою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби.
Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про державну виконавчу службу» органами державної виконавчої служби є:
- Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень;
- управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень;
- районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.
Наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним.
Структурні підрозділи органів державної виконавчої служби: відділи примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, підрозділи примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції в АРК, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі - не є органами державної виконавчої служби, що виключає можливість їх участі як сторони в адміністративному процесі.
З огляду на наведене, в разі подання позовних заяв до структурних підрозділів органів державної виконавчої служби судам першої інстанції згідно з вимогами статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України необхідно здійснювати заміну первинного відповідача на належного - відповідний орган державної виконавчої служби, або ж, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, залучати цю особу як другого відповідача.
З урахуванням викладеного, після детального з'ясування обставин справи та аналізу законодавчих норм, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що оскільки судом першої інстанції заміну відповідача здійснено не було, і другого відповідача не залучено, а судова колегія на стадії апеляційного розгляду не вправі здійснювати таку заміну, виникають підстави для відмовив позивачу в задоволенні позовних вимог до зазначеного ним відповідача - структурного підрозділу органу державної виконавчої служби.
Аналогічна позиція висловлена Вищим адміністративним судом України, зокрема в ухвалах від 19.09.2014 (справа №К/9991/75533/12), від 13.11.2014 (справа №К/800/53816/13) від 24 лютого 2015 року (справа № К/9991/37834/12), від 03 березня 2015 року (справа № К/9991/46802/12) та від 19 березня 2015 року (справи № К/800/53720/14 та № К/800/64419/14).
З урахуванням викладеного, після детального з'ясування обставин справи та аналізу законодавчих норм, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що вимога позивача щодо стягнення податкової заборгованості по сплаті податкових зобов'язань визначених податковим-повідомленням рішенням №00010981503 на суму 318 грн 64 коп. є передчасним, а тому не підлягає задоволенню.
Згідно із частини першої ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.
Відповідно до статті 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції відповідно до норм матеріального права, при дотриманні норм процесуального права, на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в справі, підтвердженими доказами, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, суд апеляційної інстанції підстав для його скасування не вбачає.
Керуючись ст.ст. 41, 160, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області - залишити без задоволення, а постанову Деснянського районного суду міста Чернігова від 30 березня 2015 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, передбачені ст. 212 КАС України.
Головуючий суддя: Н.М. Троян
Судді: Н.П. Бужак,
В.А. Твердохліб
.
Головуючий суддя Троян Н.М.
Судді: Бужак Н.П.
Твердохліб В.А.