Справа № 456/1290/15-ц
Провадження № 2/456/819/2015
іменем України
(ЗАОЧНЕ)
26 червня 2015 року Стрийський міськрайонний суд Львівської області в складі:
головуючого - судді Микитчина І. М. ,
при секретарі Свержинській І.Я.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Стрию справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право на житло,
позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_3 звернулися в суд з позовною заявою та просять визнати відповідачів ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 такими, що втратили право на житло в квартирі АДРЕСА_1, мотивуючи свої вимоги тим, що відповідачка ОСОБА_4 - це їхня, позивачів та відповідачів мати. Їхня сім»я, сторони по справі, проживали в трьохкімнатній квартирі № 8, житловою площею 44 кв. метра будинку АДРЕСА_1 Після смерті в 1998 році їхнього батька, який покінчив життя самогубством, мати стала зловживати спиртними напоями, вести аморальний спосіб життя, не піклувалась ними, ніде не працювала. Тому вони в 1998 році були поміщені в інтернатну групу «Сиротинець» при дошкільній установі № 15 в м. Стрию . Рішенням Стрийського міськрайонного суду Львівської області 20 червня 2000 року відповідачка ОСОБА_4 була позбавлена батьківських прав по відношенню до них, її дітей. В 2004 році позивачка ОСОБА_1, вийшла з «Сиротинця» і поселилась в їхню квартиру, де на той час вже жив відповідач ОСОБА_6 Під їхню опіку віддали з «Сиротинця» і позивачів по справі ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Вони своїми силами зробили в квартирі ремонт. Мати настільки запустила цю квартиру, що жити в ній без ремонту було неможливо. Зі слів сусідів мати вже з 2001 року в цій квартирі не проживала. Куди вона виїхала ніхто не знав. З дітьми вона взагалі ніколи не зустрічалась і жодного зв»язку не підтримувала. Відповідач ОСОБА_7 - це син їхньої матері від першого шлюбу. Хоча він був зареєстрований в даній квартирі, але з ними ніколи не проживав і місце його перебування вони не знають. Від сусідів стало відомо, що він був засуджений за скоєння якогось злочину, відбував покарання в місцях позбавлення волі і приблизно в 2000 році виїхав з їх слів в Росію. Він ніколи не підтримував з ними жодних зв»язків. Відповідач ОСОБА_6 після виходу із «Сиротинця» в 2003 році поселився в дану квартиру і прожив з ними до січня 2013 року. В січні 2013 року, нічого не пояснюючи, забрав всі свої речі і зник. Після його зникнення до них стали приходити незнайомі люди і розповідали, що він у всіх у них позичав гроші і не віддав. Він заборгував навіть у продавців сусідніх магазинів, де брав продукти та речі без грошей, «під чесне слово» з обіцянкою повернути. Приходили навіть представники банків, де він, як виявилось, також набрав кредити. З деякими банківськими боргами позивачка ОСОБА_1, розрахувалась за брата, але кредитори продовжують ходити до теперішнього часу. В спірній квартирі проживають троє позивачів. Але комунальні послуги нараховують з розрахунку на всіх зареєстрованих. Виробити субсидію по оплаті комунальних послуг вони не можуть, так як для цього вимагають надати довідки про доходи всіх зареєстрованих у квартирі. Позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3, навчаються у Львові і не мають достатньо доходів, щоб оплачувати комунальні послуги за всіх зареєстрованих. У належній їм квартирі немає речей відповідачів, їхнього майна. Вони не підтримують зв'язки з квартирою, не користуються нею, не несуть витрат по її утриманні.
Не проживаючи в квартирі більше шести місяців, відповідно з 2000, 2013 року, відповідачі втратили право на користування нею. Із-за того, що відповідачі мають в квартирі зареєстроване місце проживання, вони не можуть оформити житлові субсидії, сплачують комунальні послуги із розрахунку за всіх зареєстрованих.
В судовому засіданні позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_6, ОСОБА_3 підтримали позовні вимоги, покликаючись на викладені в позовній заяві обставини.
Відповідачі, будучи належним чином повідомлені про час і місце судового розгляду, на виклик суду не з'явилися про причину неявки не повідомили, тому суд відповідно до ч. 4 ст. 169 ЦПК України розглянув справу заочно за їх відсутності на підставі наявних у ній доказів.
В судовому засіданні свідки ОСОБА_8, ОСОБА_9 пояснили, що відповідачі в спірній квартирі не проживають понад шість місяців без поважних причин, в квартирі їхні речі відсутні.
Заслухавши пояснення позивачів, свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, перевіривши матеріали справи, суд дав оцінку зібраним доказам, вважає, що позов слід задовольнити, ухваливши заочне рішення.
В п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів зобовязання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.). Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоровя чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.
У національному законодавстві та судовій практиці право на житло гарантоване людині ст. 47, 48 Конституції України. Так, ч. 3 ст. 47 Основного Закону проголошує, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону та за рішенням суду. Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст.71 ЖК УРСР), членів сімї власника жилого приміщення протягом року (ст.405 ЦК України). Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання цих осіб в судовому порядку такими, що втратили права користування ним (ст.72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України).
В судовому засіданні встановлено та підтверджується довідкою житлово-експлуатаційної контори № 4 № 1153 від 11.03.2015 року що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1, ОСОБА_5, ОСОБА_6 ОСОБА_4.
ОСОБА_6, ОСОБА_3 виписані на час навчання в м. Львів.
Відповідно до ст. 71 ЖК України, особа може бути визнана такою, що втратила право на житло, якщо вона не проживає в жилому приміщенні понад шість місяців без поважних причин.
Згідно ст.7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» - в разі позбавлення права користування житлом, особа знімається з реєстрації за місцем проживання протягом семи днів на підставі рішення суду.
Відтак, в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_4, 1960 р.н., ОСОБА_5, 1979 р.н., ОСОБА_6, 1987 р.н., понад шість місяців не проживають в квартирі АДРЕСА_1 без поважних причин, а тому втратили право на користування вказаним жилим приміщенням.
Керуючись ст., ст. 10, 60, 212, 213, 215 ЦПК України, ст., ст. 71, 72, 163 ЖК України, суд
позов задовольнити.
Визнати ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_6, ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_7, таким що втратили право на користування квартирою АДРЕСА_1
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Львівської області протягом десяти днів з дня його проголошення.
Головуючий-суддя І. М. Микитчин