Постанова від 01.07.2015 по справі 3-298гс15

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

1 липня 2015 року м. Київ

Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Жайворонок Т.Є.,

суддів:Барбари В.П.,Колесника П.І.,Сеніна Ю.Л.,

Берднік І.С.,Лященко Н.П.,Сімоненко В.М.,

Григор'євої Л.І.,Охрімчук Л.І.,Шицького І.Б.,

Гуменюка В.І.,Потильчака О.І.,Яреми А.Г., -

Ємця А.А.,Романюка Я.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства в Одеській області (далі - ГУ Держземагентства) про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 лютого 2015 року у справі № 916/2772/14 за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі ГУ Держземагентства до товариства з обмеженою відповідальністю «Вердис» (далі - ТОВ «Вердис») про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та зобов'язання повернути земельну ділянку,

ВСТАНОВИЛИ:

У липні 2014 року заступник прокурора Одеської області звернувся до суду в інтересах держави в особі ГУ Держземагентства із зазначеним позовом, посилаючись на те, що під час проведеної у червні 2014 року перевірки дотримання вимог земельного законодавства встановлено, що між ГУ Держземагентства і ТОВ «Вердис» укладено договір оренди земельної ділянки з порушенням вимог земельного законодавства, без здійснення нормативної грошової оцінки наданої в оренду земельної ділянки. Просив визнати договір оренди земельної ділянки недійсним і зобов'язати ТОВ «Вердис» повернути земельну ділянку ГУ Держземагентства.

Рішенням господарського суду Одеської області від 29 вересня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 4 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено: визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 11 листопада 2013 року, укладений між ГУ Держземагентства і ТОВ «Вердис»; зобов'язано ТОВ «Вердис» повернути ГУ Держемагентству земельну ділянку загальною площею 8,0 га, розташовану на території Овідіопольської селищної ради (за межами населеного пункту).

Постановою Вищого господарського суду України від 19 лютого 2015 року постанову апеляційного суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду України від 28 травня 2015 року справу № 916/2772/14 допущено до провадження Верховного Суду України.

У заяві про перегляд з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), заступник Генерального прокурора України просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 19 лютого 2015 року і прийняти нове рішення, яким залишити в силі постанову Одеського апеляційного господарського суду від 4 грудня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст. 271 Податкового кодексу України, ст. 13 Закону України «Про оцінку земель» та ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

В обґрунтування заяви надано копії постанов Вищого господарського суду України від 2 лютого 2015 року у справі № 916/2124/14, від 2 грудня 2014 року у справі № 916/2287/14 та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2013 року у справі № 6-22189св12.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню.

У справі, що розглядається, судом установлено, що 11 листопада 2013 року між ГУ Держземагентства (орендодавець) і ТОВ «Вердис» (орендар) укладено договір оренди землі № 06, відповідно до якого орендодавець на підставі наказу ГУ Держземагентства від 11 листопада 2013 року № ОД/5123755100:01:002/00000121 надає, а орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку для розміщення заводу по сортуванню, рейсайклінгу, компостуванню і термічній переробці твердих побутових відходів на території Овідіопольської селищної ради (за межами населених пунктів). Згідно з п. 2.1 договору оренди в оренду передається земельна ділянка із земель сільсько-господарського призначення для розміщення заводу по сортуванню, рейсайклінгу, компостуванню і термічній переробці твердих побутових відходів загальною площею 8,000 га у тому числі пасовища - 8,000 га. У п. 2.4 договору зазначено, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки не проведена. Згідно із п. 4.1 договору орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі на рахунок Овідіопольської селищної ради у розмірі 12 земельних податків, а саме 90 033,12 грн за 1 рік, що становить 7 502,76 грн за один місяць. Після проведення та затвердження нормативної грошової оцінки земельної ділянки орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі у розмірі 3 % від визначеної нормативної грошової оцінки земельної ділянки, з урахуванням її цільового призначення та коефіцієнтів індексації нормативної грошової оцінки землі. Відповідно до п. 9.4.7 договору орендар зобов'язаний протягом одного року здійснити заходи, спрямовані на виготовлення та затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що орендується та забезпечити відповідно до вимог законодавства використання результатів нормативної грошової оцінки земельної ділянки при визначенні орендної плати. Договір укладено строком на 49 років, право оренди земельної ділянки виникає в орендаря з моменту його державної реєстрації відповідно до закону (п.п. 3.1, 3.2).

Задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку земель» , ст. 15 Закону України «Про оренду землі», а саме без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов'язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Оскільки орендну плату встановлено без проведення нормативної грошової оцінки, договір оренди земельної ділянки підлягає визнанню недійсним у зв'язку із недодержанням сторонами в момент вчинення цього правочину встановленого законом порядку.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що Податковим кодексом України прямо передбачено можливість і порядок обчислення орендної плати за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких не проведено, а також встановлено пріоритет норм цього Кодексу. Оскільки під час укладення договору оренди земельної ділянки дотримано всіх істотних умов, визначених ст. 15 Закону України «Про оренду землі», а нормативна грошова оцінка земельної ділянки не є істотною умовою договорів оренди, і на момент укладення оспорюваного договору така оцінка не була обов'язковою, то підстави для задоволення позову відсутні.

Разом із тим у наданих для порівняння постановах у господарських справах № 916/2124/14, № 916/2287/14 суд касаційної інстанції висловив протилежну думку та зазначив, що спірний договір укладено з порушенням приписів ст. 13 Закону України «Про оцінку земель» , ст. ст. 15, 21 Закону України «Про оренду землі» та Податкового кодексу України, а саме без проведення нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є обов'язковим у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності. Крім того, в ухвалі суду касаційної інстанції у цивільній справі № 6-22189св12 висловлено правову позицію про те, що нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться обов'язково у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, що передбачено ст. 13 Закону України «Про оцінку земель» . При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що оскільки орендну плату встановлено без проведення нормативної грошової оцінки, то договір оренди земельної ділянки підлягає визнанню недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 ЦК України у зв'язку із недодержанням сторонами в момент вчинення цього правочину встановленого законом порядку.

Викладене свідчить про неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило до ухвалення різних судових рішень у подібних правовідносинах.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходять із такого.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Зокрема, відповідно до ч. 1 вказаної статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, визначених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

За змістом з ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» однією з істотних умов договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Орендна плата відповідно до ст. 21 Закону України «Про оренду землі» - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою; розмір, форма і строки внесення орендної плати встановлюються за згодою сторін в договорі оренди, крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до ПК України .

Абзацом 1 п. 289.1 ст. 289 Податкового кодексу України (далі - ПК України) і ч. 1 ст. 13 Закону України «Про оцінку земель» передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов'язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (ст. 1 Закону України «Про оцінку земель »).

Оскільки законодавець чітко визначив, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності, то у справі, що розглядається, договір оренди в цій частині суперечить приписам чинного законодавства.

Крім того, за змістом п. 14.1.72 ст. 14 ПК України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (п. 14.1.136 ст. 14 цього Кодексу).

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції помилково ототожнив поняття «земельний податок» та «орендна плата за землю», внаслідок чого дійшов безпідставного висновку, що положення ч. 1 ст. 13 Закону України «Про оцінку земель» щодо обов'язковості проведення нормативної грошової оцінки для визначення розміру орендної плати суперечать положенням ПК України, яким передбачено можливість і порядок обчислення орендної плати за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 8 квітня 2015 року у справі № 3-41гс15 та від 20 травня 2015 року у справі № 3-70гс15.

Таким чином, Вищий господарський суд України дійшов помилкового висновку, що для визначення розміру орендної плати за землі державної та комунальної власності нормативна грошова оцінка земель не є обов'язковою.

Згідно з пп. «а» п. 2 ч. 2 ст. 11125 ГПК України Верховний Суд України за наявності підстав, передбачених п. п. 1-3 ч. 1 ст. 11116 цього Кодексу, має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що були помилково скасовані судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

З огляду на викладене постанова суду касаційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі постанови суду апеляційної інстанції з підстави, передбаченої пп. «а» п. 2 ч. 2 ст. 11125 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 11123 , 11124 , 11125 ГПК України, Судова палата у господарських справах та Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

ПОСТАНОВИЛИ:

Заяву заступника Генерального прокурора України про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 19 лютого 2015 року у справі № 916/2772/14 задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 19 лютого 2015 року скасувати, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 4 грудня 2014 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 11116 ГПК України.

Головуючий Т.Є. Жайворонок

Судді:В.П. Барбара І.С. Берднік Л.І. Григор'єва В.І. Гуменюк А.А. Ємець П.І. Колесник Н.П. ЛященкоЛ.І. Охрімчук О.І. Потильчак Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко І.Б. Шицький А.Г. Ярема