16 червня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/541/15
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Балан Я. В.
Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду, у складі:
головуючого - Яковлєва О.В.,
суддів - Бойка А.В., Танасогло Т.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 березня 2015 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивачем подано до суду позов, у якому заявлено вимоги до міграційної служби про скасування рішення №714-14 від 19.12.2014 року щодо відмови позивачу у визнані його біженцем та про зобов'язання відповідача прийняте відповідне рішення, яким визнати позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19 березня 2015 року в задоволені позову відмовлено.
Не погоджуючись з постановленим у справі судовим рішенням позивачем подано апеляційну скаргу, з якої вбачається, що рішення у справі прийнято в порушення норм матеріального та процесуального права, а тому просить скасувати постанову суду та прийняти нову, якою позов задовольнити.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що висновок суду першої інстанції щодо необхідності відмови в задоволені позовних вимог не відповідає фактичним обставинам справи, так як позивач є особою, яка не бажає користуватися захистом своєї країни, Кот-Д'Івуару, оскільки через політичне становище у даній країні він може зазнати переслідувань та тюремного ув'язнення при поверненні, що підтверджується наданими доказами, а тому рішення міграційної служби про відмову у наданні статусу біженця - є неправомірним.
Відповідачем не надано заперечень на апеляційну скаргу, проте у суді першої інстанції зазначено, що за результатами проведеної перевірки та аналізу поданих позивачем документів не вбачається законних підстав для надання даній особі статусу біженця, оскільки позивач є особою яка приїхала до України в пошуках заробітку та використовує своє перебування для перетину кордону у країни Європейського Союзу.
Справу розглянуто в порядку письмового провадження, у зв'язку із неявкою позивача у судове засідання та поданням відповідного клопотання від відповідача.
Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права та правової оцінки обставин у справі, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач є громадянином Кот-д'Івуара, за національністю івуарієць, віросповідання - православний-протестант, неодружений, освіта середня, рідна мова - бауле. Країну постійного проживання залишив легально 02.02.2011 року на підставі національного паспорту та навчальної візи НОМЕР_1 авіарейсом м. Туніс (Туніс) - м. Тріполі (Лівія) - м. Київ (Україна). До України прибув 03.02.2011 року, місце перетину кордону КПП «Бориспіль».
Згідно наданої заявником у ході анкетування інформації, перед виїздом до України, протягом 8 місяців перебував у м. Туніс.
Після прибуття до України, позивач з м. Києва вирушив до м. Харкова де перебував на протязі 5 місяців і 25.07.2011 року потягом прибув до м. Одесса, де 21.02.2012 року звернувся до Управління по роботі з іноземцями та біженцями ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для отримання додаткового захисту в Україні, обґрунтувавши це тим, що через політичні переконання та діяльність його батька у Кот-д'Івуарі і складну суспільно-політичну обстановку він може зазнати переслідувань та ув'язнення на Батьківщині.
23.03.2012 року, посадовою особою відділу у справах біженців Управління у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області проведено співбесіду з позивачем, про що складено протокол від 23.03.2012 року та за результатами розгляду справи позивача №ODS 12/70 прийнято висновок від 23.03.2012 року щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду вищевказаної особової справи відповідачем прийнято рішення №714-14 від 19.12.2014 року, яким підтримано висновок ГУ ДМС України в Одеській області та вирішено відмовити заявнику у визнанні його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту.
За результатом встановлених обставин судом першої інстанції зроблено висновок щодо необґрунтованості позовних вимог, оскільки позивачем не доведено своє переслідування на Батьківщині через політичні чи інші мотиви, а навпаки дії даної особи вказують на намагання здійснити еміграцію з метою покращення свого матеріального благополуччя, що не відповідає вимогам закону про захист біженців, а тому оскаржуване рішення ДМС є правомірним.
Судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно із ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" - в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з п.195 "Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року)" - у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Частиною 6 ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з приписами ст.10 цього ж Закону - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судовою колегією встановлено, що згідно наданої позивачем інформації він є громадянином Кот-д'Івуара, який не може та не бажає користуватися захистом своєї країни, оскільки не може повернутись на батьківщину через політичні переслідування владою Кот-д'Івуара.
Вказані обставини викликані тим, що батько заявника відносився до політичної партії F.P.I. (Front Populaive Ivorien) в якій займав посаду голови партії м. Буаке, займався організацією мітингів та проведенням передвиборчих кампаній. В 2007 році, під час навчання в школі, позивач також вступив до молодіжної організації зазначеної партії. В 2008 році через належність до футболістів, його призначено на посаду відповідального за спортивні заходи від молодіжної організації зазначеної партії. Через протистояння двох лідерів політичних партій, країну було поділена на 2 частини. Місто постійно проживання позивача - м. Буаке також розділено на дві частини, кожна з яких підтримувала різних осіб. В місті знаходились миротворчі сили від Франції та ООН. Через те, що батько позивача організував низку мітингів у підтримку одного з політичних лідерів, його заарештовано 19.07.2010 року. В подальшому позивача відправили за кордон до Тунісу через уникнення проблем, які були пов'язані з діяльністю батька та належністю заявника до F.P.I. З Тунісу до України заявника відправили через внутрішні політичні проблеми, що відбувались в країні.
Колегія суддів критично відноситься до вказаних посилань позивача, з огляду на наступне.
Згідно наданої під час анкетування та проведення співбесіди позивачем інформації, у період з 28.07.2010 року по 02.02.2011 року, він перебував у Тунісі, а у період з 03.02.2011 року по 25.07.2011 року в Україні у м.Києві та у м.Харкові, проте за увесь цей час перебування на території Тунісу та України, до відповідних державних органів за захистом не звертався. Приїхавши до м.Одеси, 25.07.2011 року, до територіальних органів міграційної служби позивач звернувся лише через 7 місяців, а саме 21.02.2012 року. Крім того, як вбачається з матеріалів особової справи, виїзд з країни походження відбувався на підставі національного паспорта та студентської візи, проте в Україні позивач не навчався, до того ж під час вильоту з країни громадянської належності при проходженні контрольно-пропускних пунктів будь-яких проблем у заявника не виникало, тобто відсутні докази політичного переслідування позивача.
Як зазначено позивачем, його вступ до молодіжної організації партії Народний Фронт Кот-д'Івуара відбувся не через особисте бажання, а через те, що членом цієї партії був його батько. Крім того, розповідь щодо проблематики переслідування у країні походження стосується тільки лише батька заявника. Згідно наданої інформації, при проведенні маршів протесту позивач участі у них не приймав, бо у той час грав у футбол на стадіоні.
За інформацією з відкритих компетентних джерел - результати попередніх президентських виборів оголошені 02.12.2010 року, проте як вбачається з матеріалів особової справи позивач в цей час перебував у Тунісі, а з 03.02.2011 року, на підставі студентської візи та національного паспорту, знаходився в Україні, тобто надана інформація стосовно того, що позивач брав участь у будь-яких організаціях мітингів або маршах протесту у рідній країні протягом часу з 28.07.2010 року до оголошення результатів виборів - 02.12.2010 року, не є правдоподібною.
Крім того з матеріалів справи вбачається, що громадянина позивача затримано на дільниці Чопського прикордонного загону, про що свідчить повідомлення №29-1075 від 21.10.2013 року (а.с.65), що вказує на намагання іноземця потрапити до країн Європейського Союзу використовуючи Україну, як транзитну країну.
Також згідно наявної в матеріалах справи довідки ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області №31/30-657 від 18.04.2012 року, стосовно позивача Дзержинським РВ ГУ МВС України в Харківській області прийнято рішення про примусове видворення за межі України з забороною в'їзду до 31.08.2016 року (а.с.60-62).
Таким чином колегія суддів приходить до висновку, що позивачем не надано жодних пояснень або будь-яких підтверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню при поверненні до Батьківщини, як і не надано доказів його переслідування за політичними мотивами, а тому відсутні підстави для прийняття щодо нього рішення про надання статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту.
Враховуючи вищевикладене судова колегія вважає, що судом першої інстанції при вирішенні справи не допущено порушень норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що є підставою для залишення її без задоволення.
Керуючись ст.ст. 185, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, судова колегія,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19 березня 2015 року - без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через 5 днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили рішення суду апеляційної інстанції.
Головуючий: Судді: О.В. Яковлєв А.В. Бойко Т.М. Танасогло