Україна
Справа № 22 - 3048 від 2008 року Головуючий у 1 й інстанції - Бабаніна В.А.
Категорія 52 Доповідач - Михайловська С.Ю.
2008 року травня 22 дня колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
Головуючого - Калиновського А.Б.
Суддів - Михайловської С.Ю., Чубукова О.П.
При секретарі - Білоус A.M.
розглянула у відкритому судовому засіданні в місті Дніпропетровську апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2007 року по справі за позовом ОСОБА_1 до приватного підприємства "Тенеріфе" про поновлення на роботі та виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2007 року позов ОСОБА_1 до приватного підприємства "Тенеріфе" про поновлення на роботі та виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволений частково.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді менеджера - організатора групових поїздок на разових договорах приватного підприємства "Тенеріфе" з 12.05.2003 року, визнано незаконним наказ директора ОСОБА_2 від 12.05.2003 року про звільнення ОСОБА_1 з 12.05.2003 року за п. 4 ст. 40 КЗпП України.
Стягнуто з приватного підприємства „Тенеріфе" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу 10267 гривень 43 копійки за вирахуванням суми прибуткового податку та інших обов'язкових платежів.
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнуто з приватного підприємства "Тенеріфе" на користь держави судові витрати 126 гривень, витрати на інформаційно-технічне забезпечення в розмірі 30 гривень.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимогу у повному обсязі, встановивши факт, що вона працювала у відповідача спочатку на посаді менеджера, а потім на посаді директора, зобов'язати відповідача зробити відповідні записи до трудової книжки, визнати наказ про її звільнення незаконним, поновити її на посаді директора, стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням компенсації індексу інфляції і стягнути на її користь 15000 гривень.
В обґрунтування своєї апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на те, що висновки суду по оцінці доказів і обставин по справі не відповідають вимогам чинного законодавства.
Суд першої інстанції задовольняючи частково позов ОСОБА_1 встановив, що ОСОБА_1 була прийнята 01.10.2002 року на посаду менеджера - організатора групових поїздок по разових договорах у приватне підприємство "Тенеріфе" і оплата праці позивачці була установлена в розмірі 30 % від прибутку з конкретної поїздки.
Наказом від 12.05.2003 року ОСОБА_1 була звільнена с посади за п.4 ст. 40 КЗпП за прогули.
Оскільки в наказі про звільнення позивачки вказано на події які відбувалися в кінці травня 2003 року, а сам наказ виданий 12.05.2003 року, суд дійшов висновку, що наказ не відображує дійсних обставин, в наказі також на вказано за які дні прогулів звільнена ОСОБА_1., порушено порядок її звільнення, тобто не виконані вимог ст.. 49 КЗпП України - не витребувано пояснення ОСОБА_1 стосовно здійснених нею прогулів. Відповідачем не надано табелю виходу позивачки на роботу, не надано також будь яких доказів про здійснення ОСОБА_1 прогулів. З наведених підстав суд дійшов висновку про незаконне звільнення позивачки з роботи та про незаконність такого наказу.
Наказ про звільнення ОСОБА_1 з роботи від 12.05.2003 року був наданий їй в судовому засіданні 23.02.2007 року, тому суд дійшов висновку, що строк звернення до суду з заявою про поновлення на роботі вона не пропустила.
Позивачка не надала суду ніяких доказів, що з лютого 2003 року вона займала посаду директора ПП "Тенеріфе", тому суд першої інстанції вказав на те, що вимоги позивачки про поновлення її на роботі на посаді директора необґрунтовані і поновив її на посаді менеджера.
Ні позивачка, ні відповідач не надали суду доказів розміру одержуваної ОСОБА_1 заробітної плати, при цьому жоден з них не заперечував сам факт її одержання, тому суд стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12.05.2003 року по 25.12.2007 року виходячи із мінімальної заробітної плати на час звільнення позивачки з роботи, яка на той час складала 185 гривень.
Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні її вимог про стягнення моральної шкоди суд вказана те, що остання не навала доказів спричинення їй такої шкоди.
Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія судді вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, рішення суду змінити з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції правильно встановив вищезазначені обставини справи, окрім обставин щодо спричинення позивачці моральної шкоди. Дав цим обставинам та доказам по справі належну правову оцінку і обґрунтовано, згідно з вимогами ст.ст. 232, 233, 235, 149, п. 4 ст. 40 КЗпП України ухвалив законне рішення.
Доводи зазначені в апеляційній скарзі про те, що висновки суду по оцінці доказів і обставин по справі не відповідають вимогам чинного законодавства, безпідставні і не спростовують правильно ухвалене рішення, оскільки зводяться до переоцінки доказів та обставин по справі і незгоди з висновками суду по їх оцінці, а також до тлумачення матеріального закону (КЗпП України).
Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні її вимог про стягнення моральної шкоди суд послався на те, що вона не довела спричинення їй такої шкоди.
З таким висновком суду погодитися не можна оскільки він не відповідає дійсним обставинам справи тому, що судом було встановлено порушення трудових прав позивачки. Саме порушення трудових прав вже є спричинення моральної шкоди, тому колегія суддів вважає за необхідне рішення суду першої інстанції в частині відмови позивачці в задоволенні позову про стягнення моральної шкоди - скасувати та в цій частині ухвалити нове рішення про часткове задоволення цих вимог відповідно до ст.. 237 - 1 КЗпП України.
Визначаючи розмір моральної шкоди колегія судді виходить із того, що незаконним звільненням позивачки, остання зазнала моральних переживань, а також враховуючи що ОСОБА_1 працювала у відповідача не значний період часу, вважає за необхідне визначити розмір моральної шкоди 500 гривень.
На підставі викладеного, керуючись ст.303, 307, 308, 309, 314 ЦПК України, колегія
суддів ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2007 року змінити, скасувавши його в частині відмови ОСОБА_1 в задоволенні її позовних вимог про стягнення моральної шкоди.
Позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди задовольнити частково.
Стягнути з приватного підприємства "Тенеріфе" на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 500 гривень.
В решті рішення суду залишити без змін.
Рішення чинне з моменту його проголошення, але може бути оскаржене в касаційному прядку протягом 2-х місяців.