16 червня 2015 року м. Київ К/9991/33771/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,
розглянувши порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними дій та бездіяльності, скасування акту, постанови та зобов'язання вчинити певні дії, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 9 лютого 2012 року, -
У травні 2011 року ОСОБА_4 звернулася з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі ДВС) в якому просила: визнати протиправними дії та бездіяльність; скасувати постанову державного виконавця від 29 квітня 2011 року про закінчення виконавчого провадження і акт комісії з працівників відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби, відділу діловодства та контролю Департаменту державної виконавчої служби, відділу судового забезпечення Департаменту державної виконавчої служби та сектору роботи з документами виконавчого провадження Департаменту державної виконавчої служби (далі - комісія) від 1 квітня 2011 року (далі - спірний акт); зобов'язати відповідача відновити виконавче провадження.
В обґрунтування позову посилалась на те, що дії та спірні акт і постанова відповідача не узгоджуються з вимогами закону і порушують її права, а тому просила про задоволення позову.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 9 лютого 2012 року, відмовлено у відкритті провадження у справі за позовними вимогами про визнання відсутності поважних причин у боржників у виконавчому провадженні по не виконанню в повному обсязі виконавчого документу та судового рішення, визнання наявності акту комісії не поважною причиною для не накладення державним виконавцем штрафу та внесення подання правоохоронним органам для притягнення боржників до відповідальності згідно з законом, а також визнання незаконним акту комісії.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та направити справу для продовження розгляду.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.
Відмовляючи у відкритті провадження у справі суди, виходили з того, що спірний акт комісії не порушує прав позивача, а інші вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Проте, до такого висновку суди частково дійшли в порушення норм процесуального права.
У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Так, відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
У відповідності до частини 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
В свою чергу, згідно пункту 1 частини 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Отже, для правильного вирішення цього спору, слід з'ясувати за критеріями юридичної природи спірного акта, чи належить останній до нормативно-правових актів чи до правових актів індивідуальної дії.
У своїй постанові від 1 грудня 2009 року (справа № 21-1946во09) Верховний суд вказує на те, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у сфері виконавчої влади, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.
Другу групу актів за критерієм юридичної природи складають індивідуальні акти. Останні стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.
Виходячи з аналізу приписів наведених процесуальних норм з урахуванням висловленої Верховним судом України правової позиції, можна зробити висновок, що спірний акт комісії не є рішеннями суб'єкта владних повноважень, не спричиняє виникнення будь-яких прав і обов'язків позивача чи суб'єктів владних повноважень, а отже, не породжує правовідносин, що можуть бути предметом спору.
Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, суди розглядають виключно спори, які виникають між учасниками певних правовідносин. Виходячи з наведеного, відсутність правовідносин виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
Відтак, суди дійшли правильного висновку стосовно того, що даний позов не може бути розглянутий судом, оскільки пред'явлені позивачем вимоги не випливають із певних правовідносин, а отже, не підпадають під судову юрисдикцію.
Правильним є також висновок судів щодо неналежності розгляду позовної вимоги про визнання відсутності поважних причин у боржників у виконавчому провадженні по не виконанню в повному обсязі виконавчого документу та судового рішення в порядку адміністративного судочинства України з огляду на наступне.
За правилами частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Крім цього, за змістом частини 2 цієї статті і частин 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України предметом оскарження в адміністративному суді можуть бути будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження, а право на судовий захист в порядку адміністративного судочинства виникає у особи у разі порушення її прав, свобод або інтересів внаслідок таких дій (бездіяльності) або рішень.
Також, за приписами частини 1 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.
В свою чергу, за приписами частини 4 статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може містити вимоги про: 1) скасування або визнання нечинним рішення відповідача - суб'єкта владних повноважень повністю чи окремих його положень; 2) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, завданої його незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; 5) виконання зупиненої чи невчиненої дії; 6) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 7) примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.
За таких обставин, на підставі аналізу вищевказаних процесуальних норм, а також враховуючи зміст позовної вимоги, така не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства України, оскільки не стосується дій (бездіяльності) або рішень суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій і йому не адресована.
Окрім цього, суди правильно вказали на необхідність розгляду вищевказаної вимоги в порядку, встановленому частиною 9 статті 267 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки положення цієї норми застосовуються у разі вчинення суб'єктом владних повноважень - відповідачем протиправних рішень, дій чи бездіяльності на виконання постанови суду, ухваленої на користь особи - позивача, яка звертається з відповідною заявою.
Тобто, така заява подається з метою захисту порушених відповідачем прав, свобод, інтересів особи - позивача під час виконання судового рішення.
В даному випадку, вищезгадана вимога позовної заяви адресована саме боржнику - відповідачу у справі, в якій видано виконавчий лист на виконання постанови суду, ухваленої на користь позивача - ОСОБА_4
Стосовно вимоги про визнання наявності акту комісії не поважною причиною для не накладення державним виконавцем штрафу та внесення подання правоохоронним органам для притягнення боржників до відповідальності згідно з законом колегія суддів зазначає наступне.
Здійснюючи тлумачення вищезазначеної позовної вимоги, суди не врахували, що така фактично заявлена щодо бездіяльності відповідача, яка виразилась у невиконанні ним вимог статей 75, 89 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» під час здійснення ним примусового виконання рішення, тобто під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, а тому така підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на приписи наведених раніше процесуальних норм.
В даному випадку у суду першої інстанції були підстави для перевірки позовної заяви на відповідність вимогам статті 106 Кодексу адміністративного судочинства України, в тому числі щодо змісту вищевказаної позовної вимоги з огляду на приписи статті 105 цього Кодексу.
За таких обставин оскаржувані ухвали судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з порушенням норм процесуального права, а тому підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
За правилами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до постановлення незаконної ухвали, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.
Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 травня 2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 9 лютого 2012 року, в частині відмови у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання наявності акту комісії від 1 квітня 2011 року не поважною причиною для не виконання державним виконавцем Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України вимог, передбачених статтями 75, 89 Закону України «Про виконавче провадження» в частині накладення штрафу (подвійного штрафу) та внесення подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржників до відповідальності згідно із законом скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В решті оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.
Судді: Я.Л. Іваненко
М.І. Мойсюк
В.В. Тракало