Справа № 372/516/15ц Головуючий у І інстанції Проць Т.В.
Провадження № 22-ц/780/3432/15 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1
Категорія 26 16.06.2015
Іменем України
16 червня 2015 року м. Київ
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:
Головуючого судді : Ігнатченко Н.В.,
суддів : Лащенка В.Д., Поліщука М.А.,
при секретарі : Бобку О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 9 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору позики та застосування наслідків його недійсності, -
У січні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із вказаним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що в листопаді 2014 року йому стало відомо, що 4 вересня 2008 року відповідачі уклали договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 взяв в борг у ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 20 286 000 грн., що еквівалентно 4 200 000 дол. США, зобов'язавшись повернути їх до 24 грудня 2008 року. На той час ОСОБА_5 перебувала з ОСОБА_2 у шлюбі, який було розірвано 31 травня 2012 року. Зважаючи, що укладений договір виходить за межі дрібного побутового договору, то для його укладення була необхідна його згода як чоловіка, однак він такої згоди не надавав, а тому вважає, що укладений договір має бути визнаний недійсним із застосуванням наслідків його недійсності. З урахуванням зміненого предмету позову, ОСОБА_2 просив суд визнати недійсним договір позики від 4 вересня 2008 року та в порядку застосування наслідків недійсності стягнути солідарно з відповідачів на його користь 2 100 000 дол. США у гривневому еквіваленті за курсом встановленим НБУ на день ухвалення рішення.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 9 квітня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач, через представника ОСОБА_6, подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати, з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід відхилити з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права рішення суду без змін. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції керувався положеннями ст. 65 СК України, ст. ст. 203, 215, 216 ЦК України та виходив з недоведеності того, що позичені грошові кошти належали подружжю на праві спільної сумісної власності, а тому обов'язковість згоди одного із подружжя на укладення оскаржуваного договору в даному випадку не потрібна.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що місцевий суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_2 і відповідач ОСОБА_5, яка в подальшому змінила прізвище на «Богнер», перебували у зареєстрованому шлюбі, який за рішенням Обухівського районного суду Київської області було розірвано 31 травня 2012 року.
4 вересня 2008 року відповідачі уклали нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 взяв в борг у ОСОБА_5 грошові кошти в сумі 20 286 000 грн., що еквівалентно 4 200 000 дол. США, зобов'язавшись повернути їх до 24 грудня 2008 року.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч. 2 ст. 1047 цього Кодексу).
Статтею 63 CК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно із ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язок для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використовується в інтересах сім'ї.
Отже, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки. Договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а передане за цим договором майно фактично використовувалося на задоволення потреб сім'ї.
Застосовуючи до правовідносин сторін положення ст. 65 СК України, суд у відповідності вимог ст. 212-214 ЦПК України обґрунтовано звернув увагу на те, що ця норма регулює відносини, які стосуються розпорядження майном, що є в спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на укладення цивільно-правових угод щодо передання майна, оскільки сам по собі договір позики є угодою про тимчасове передання у власність грошових коштів.
Так, підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені в ст. 60 СК України. За змістом цієї норми майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи зазначену вище норму права та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Згідно із ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, установлених ст. 61 ЦПК України.
В порушення вимог вказаних норми закону, позивачем не доведено будь-якими доказами у справі, що предметом оспорюваного договору позики були грошові кошти, що перебували у спільній сумісній власності подружжя та використовувалися в інтересах сім'ї, а також не зазначено джерело їх погодження і час їх набуття, що зумовлює відсутність обов'язку надання згоди одним із подружжя на укладення договору позики.
Натомість, як убачається з матеріалів справи, 4 серпня 2008 року між ОСОБА_7 та відповідачем ОСОБА_5 було укладено договір позики, за яким позикодавець передала у власність позичальника грошові кошти в сумі 20 286 000 грн., що еквівалентно 4 200 000 дол. США на строк до 24 грудня 2008 року.
Вказаний договір укладений в письмовій формі, за своїм змістом відповідає положенням ст. 1047 ЦК України та у відповідності ст. 204 ЦК України, якою встановлена презумпція правомірності правочину, є дійсним.
Зважаючи на викладене слід дійти висновку, що відмовляючи в задоволенні вимог ОСОБА_2 на підставі на підставі положень ст. 65 СК України та ст. 215 ЦК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що в даному випадку договір позики не є угодою щодо розпорядження спільним майном подружжя, тому не потребує письмової згоди іншого з подружжя, а як наслідок неотримання якої не є підставою для визнання такого договору недійсним.
Поруч з цим, сам по собі факт перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у шлюбі на час укладення договору позики не може вважатися безумовною підставою для визнання його недійсним, як такого що укладений без згоди одного з подружжя, оскільки в ході розгляду справи не було спростовано факт належності спірних коштів особисто відповідачу та підтвердження спільної участі подружжя працею в набутті цих коштів або їх використання в інтересах сім'ї.
Таким чином рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права і передбачених законом підстав для його скасування при апеляційному розгляді не встановлено.
Докази та обставини, на які посилається позивач в апеляційній скарзі були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права.
Відповідно до п. 1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 303, 307-308, 313 - 315, 316 ЦПК України, колегія суддів ,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 9 квітня 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий
Судді: