26 травня 2015 року м. Київ К/9991/90067/11
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Швеця В.В.,
Малиніна В.В.,
Ситникова О.Ф.,
провівши в порядку письмового провадження касаційний розгляд адміністративної справи
за позовною заявою Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Берегівське" (далі - Товариство) про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - відділення Фонду) на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2011 року,
У квітні 2009 року відділення Фонду пред'явило в суді позов, в якому просило стягнути з Товариства адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році в розмірі 33 912 гривень.
В обґрунтування позову відділення Фонду зазначило, що всупереч вимогам статей 19, 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 875-XІI) Товариство не забезпечило працевлаштування інвалідів та не сплатило за це адміністративно-господарські санкції.
Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 12 листопада 2009 року позов задоволено.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2011 року, постанову суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
У поданій касаційній скарзі відділення Фонду посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування прийнятого ним рішення, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
Товариство, заперечуючи проти касаційної скарги, зазначило, що ним виконані всі вимоги чинного законодавства щодо створення робочих місць для інвалідів та інформування відповідного центру зайнятості про цю обставину, шляхом подачі щомісячних звітів за формою 3-ПН про наявність вакантних місць для інвалідів. Обов'язок же Товариства із створення робочих місць для інвалідів не супроводжується обов'язком підбирати їх для подальшого працевлаштування.
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Суд першої інстанції, ухвалюючи постанову про задоволення позовних вимог, встановив, що згідно звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2008 рік у відповідача працює 4 інваліди, тоді як відповідно до нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, повинні працювати 8 інвалідів. У зв'язку з цим, суд вважав, що відповідач порушив вимоги статті 18 Закону № 875-XII, оскільки не вжив усіх, передбачених чинним законодавством, заходів для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Скасовуючи цю постанову та, ухвалюючи нову, про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку, що Товариством вжиті усі, передбачені чинним законодавством, заходи по забезпеченню працевлаштування інвалідів, що підтверджено відповідними доказами, а тому штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону № 875-XІI до нього застосовуватися не можуть.
Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду, оскільки він ґрунтується на вимогах чинного законодавства.
Згідно з частиною першою статті 19 Закону № 875-XІI (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій, громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Статтею 20 цього ж Закону встановлено, що підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25 червня 1991 року "Про систему оподаткування", а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Разом із тим, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою зазначеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відповідно до статті 18 Закону № 875-XІI працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Законом України від 23 лютого 2006 року № 3483-ІV "Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість" зазначену статтю було викладено в іншій редакції, а Закон № 875-XІI доповнено статтею 18-1, за змістом якої пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Таким чином, обов'язок Товариства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.
Апеляційним судом встановлено, що на виконання зазначених вимог законодавства Товариством вживалися усі можливі заходи по створенню робочих місць для інвалідів. Зокрема, протягом 2008 року Товариство щомісячно подавало до Берегівського міськрайонного центру зайнятості звіти за формою 3-ПН про наявність вакансій для працівників, яким встановлена інвалідність. Незважаючи на це, Берегівський міськрайонний центр зайнятості у 2008 році не направив до нього інвалідів для зайняття вакантних робочих місць, навіть після щомісячного нагадування.
Таким чином, відповідач у 2008 році вжив усіх залежних від нього заходів, передбачених чинним законодавством, а тому на нього не може покладатися відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами інвалідів для працевлаштування.
Доводи, викладені в касаційній скарзі, зазначених висновків не спростовують, та не дають підстав вважати рішення суду апеляційної інстанції таким, що ухвалене з порушеннями норм матеріального або процесуального права.
За таких обставин та, відповідно до частини першої статті 224 КАС України, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 222, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Касаційну скаргу Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 22 листопада 2011 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам та оскарженню не підлягає.
Судді В.В.Швець
В.В.Малинін
О.Ф.Ситников