ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
20.05.2015Справа №910/27679/14
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія», м.Київ, ЄДРПОУ 36040011
до відповідача: Публічного акціонерного товариства «Терра банк», м.Київ, 24425738
за участю третьої особи 1 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецтехзв'язок», м.Донецьк, ЄДРПОУ 37254390
за участю третьої особи 2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-проектне підприємство «Дизайн та архітектура молодих авторів», м.Київ, ЄДРПОУ 34484536
про визнання договору поруки недійсним
Суддя Любченко М.О.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: не з'явився
від третьої особи 1: не з'явився
від третьої особи 2: не з'явився
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія», м.Київ звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Публічного акціонерного товариства «Терра банк», м.Київ про визнання договору №П/13/36 від 10.02.2014р. поруки недійсним.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що на момент укладення спірного договору №П/13/36 від 10.02.2014р. поруки у Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія» були відсутні жодні активи, що могли б сприяти забезпеченню виконання зобов'язань за кредитним договором №КЛ/13/36 від 26.12.2013р. Одночасно, на думку заявника кредитний договір №КЛ/13/36-1 від 26.12.2013р., в забезпечення виконання боржником своїх обов'язків за яким і було укладено договір №П/13/36 від 10.02.2014р. поруки, є нікчемним, внаслідок чого спірний правочин є недійсним.
Відповідач відзиву на позов не надав, правової позиції по суті спору не висловив, правами, що передбачені Господарським процесуальним кодексом України, не скористався.
У судове засідання 20.05.2015р. позивач та відповідач не з'явились, представників не направили.
Ухвалою від 12.12.2014р. господарського суду міста Києва залучено до участі у справі в якості третіх осіб 1, 2 без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецтехзв'язок" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-проектне підприємство "Дизайн та архітектура молодих авторів".
Треті особи 1 та 2 пояснень по суті спору не представили, у судове засідання 20.05.2015р. не з'явились, представників не направили.
Наразі, за висновками суду, всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду спору з огляду на наступне.
За приписами ст.65 Господарського процесуального кодексу України ухвала про порушення провадження у справі надсилається учасникам судового процесу за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.
Відповідно до п.11 листа №01-8/123 від 15.03.2007р. Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році» до повноважень господарських судів не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Статтею 93 Цивільного кодексу України встановлено, що місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку.
Згідно із ч.4 ст.89 вказаного Кодексу України відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.
Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
За змістом наявних у матеріалах справи витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців місцезнаходженням позивача на теперішній час є: 03035, м.Київ, Солом'янський район, вул.Митрополита Василя Липківського, буд.40; відповідача є: 01103,м.Київ, Печерський район, бул.Дружби Народів, буд.28В. Місцезнаходженням Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецтехзв'язок» є: 83049, Донецька область, м.Донецьк, Куйбишевський район, вул.Куйбишева, буд.68, а Товариства з обмеженою відповідальністю «Науково-проектне підприємство «Дизайн та архітектура молодих авторів» - 03058, м.Київ, Солом'янський район, вул.Лебедєва-Кумача, буд.5, офіс 538.
На адреси сторін та третьої особи 2 було направлено, в тому числі, ухвалу від 06.05.2015р., з метою повідомлення вказаних учасників судового процесу про час і місце розгляду справи.
Наразі, конверти з ухвалами, що було направлено на адреси позивача та відповідача, не було повернуто до господарського суду.
Одночасно, судом прийнято до уваги, що попередня судова кореспонденція, скерована сторонам, повернулась до суду з відміткою «За закінчення встановленого терміну зберігання».
У відповідності до п.3.9.1 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» за змістом зазначеної статті 64 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
Судова кореспонденція, направлена на адресу третьої особи 2 була вручена адресату, що підтверджується поштовим повідомленням №0103034081917.
За таких обставин, приймаючи до уваги направлення господарським судом поштової кореспонденції за адресами сторін та третьої особи 2, які зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, з огляду на позицію Вищого господарського суду України, а також наявні в матеріалах справи документи, суд дійшов висновку про належне повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи.
Одночасно, з приводу направлення ухвали від 06.05.2015р. на адресу третьої особи 1, суд зазначає таке.
Відповідно до п.6 Інформаційного листа №01-06/1290/14 від 12.09.2014р. Вищого господарського суду України «Про Закон України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції» учасник судового процесу, який знаходиться на території проведення АТО, вважається належним чином повідомленим про час і місце засідання господарського суду якщо у господарського суду наявні достовірні (тобто документально підтверджені підприємством зв'язку) відомості про неможливість здійснення поштових відправлень до певних населених пунктів чи місцевостей, та суд здійснює відповідне повідомлення шляхом надсилання телеграми, телефонограми, з використанням факсимільного зв'язку чи електронною поштою або з використанням інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення. У такому разі на примірнику переданого тексту, що залишається у матеріалах справи, зазначаються дата і година його передачі і прізвища та ініціали осіб, які передали і прийняли текст. У матеріалах справи мають міститися документи, що підтверджують отримання учасником судового процесу повідомлення (завірений судом витяг з журналу реєстрації телефонограм, журналу реєстрації електронних поштових відправлень тощо).
Як вказувалось вище, місцезнаходженням Товариства з обмеженою відповідальністю «Спецтехзв'язок» є: 83049, Донецька область, м.Донецьк, Куйбишевський район, вул.Куйбишева, буд.68.
Неможливість надсилання судової кореспонденції на адресу вказаного учасника судового процесу підтверджується листом №50-06/424 від 30.04.2015р. Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта».
З метою повідомлення третьої особи 1 про розгляд спору судом складено телефонограми за всіма наявними в матеріалах справи телефонними номерами, які долучено до справи.
Отже, з наведеного вище вбачається, що судом було вчинено всі можливі дії з метою повідомлення третьої особи 1 про час та місце слухання справи.
Наразі, суд зазначає, що інформація стосовно слухання судом справ є публічною та розміщується на офіційному сайті господарського суду м.Києва в мережі Інтернет, що також свідчить про наявність в учасників судового процесу можливості дізнатись про слухання справи за їх участю.
При цьому, господарським судом враховано, що підставою для скасування рішення в апеляційному порядку відповідно до приписів ст.104 Господарського суду України є розгляд справи саме без участі сторін, не повідомлених про час та місце вирішення спору, проте не третіх осіб.
Наразі, з огляду на неявку сторін та третіх осіб у судове засідання 20.05.2015р. господарський суд зазначає наступне. Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічні вимоги ст.27 Господарського процесуального кодексу України покаладено також і на третіх осіб.
Статтею 77 вказаного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених ст.69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
У ст.69 Господарського процесуального кодексу України зазначено, що спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви. У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, третіх осіб, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Згідно із п.3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
У п.3 Постанови №11 від 17.10.2014р. Пленуму Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту. З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи «Федіна проти України» від 02.09.2010р., «Смірнова проти України» від 08.11.2005р., «Матіка проти Румунії» від 02.11.2006р., «Літоселітіс Проти Греції» від 05.02.2004р.)
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
При цьому, як зазначено вище, господарський суд має право відкласти розгляд справи лише у межах строків, передбачених ст.69 Господарського процесуального кодексу України.
Наразі, суд наголошує, що строк вирішення спору фактично сплив, а отже у суду відсутня можливість відкладення розгляду спору на іншу дату.
За таких обставин, приймаючи до уваги вищенаведене, незважаючи на те, що сторони та треті особи в процесі розгляду справи 20.05.2015р. так і не скористались всіма правами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з огляду на приписи ст.69 вказаного нормативно-правового акту, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа підлягає розгляду за наявними у ній документами відповідно до вимог ст.75 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши всі представлені учасниками судового процесу докази, господарський суд встановив:
За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Відповідно до статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
З матеріалів справи вбачається, що 10.02.2014р. між Публічним акціонерним товариством «Терра банк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія» (поручитель) було укладено договір №П/13/36 поруки, у відповідності до п.1.1 якого поручитель зобов'язався відповідати перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Спецтехзв'язок» (боржник) його зобов'язань за кредитним договором №КЛ/13/36 від 26.12.2013р., укладеним між кредитором та боржником, а також всіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, включаючи зобов'язання із повернення отриманих грошових коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами, комісій, пені, інших штрафних санкцій, відшкодування збитків, тощо.
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
За умовами п.1.3 договору №П/13/36 від 10.02.2014р. за основним договором поручитель відповідає перед кредитором в тому обсязі, що і боржник.
Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до моменту виконання в повному обсязі боржником та/або поручителем зобов'язань за основним договором (п.1.3 договору №П/13/36 від 10.02.2014р.).
За змістом п.2.6 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 Цивільного кодексу України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 Господарського кодексу України тощо).
З урахуванням абзацу першого частини другої статті 207, частини першої статті 547 та статті 553 Цивільного кодексу України договір поруки є чинним за умови його укладення у письмовій формі та підписання кредитором і поручителем. Аналогічну позицію наведено у п.4.1.1 Постанови №1 від 24.11.2014р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів».
Як встановлено судом, оспорюваний правочин було підписано директором Публічного акціонерного товариства «Терра банк» Андрєєвою О.М. та директором Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія» Головньовою І.В.
Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору №П/13/36 від 10.02.2014р. недійсним, керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору поруки, а отже, спірний правочин було вчинено 10.02.2014р.
Згідно із ст.1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов, заявник посилався на те, що на момент укладення спірного договору №П/13/36 від 10.02.2014р. поруки у Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія» були відсутні жодні активи, що могли б сприяти забезпеченню виконання зобов'язань за кредитним договором №КЛ/13/36 від 26.12.2013р. Одночасно, на думку заявника, кредитний договір №КЛ/13/36-1 від 26.12.2013р., в забезпечення виконання боржником своїх обов'язків за яким і було укладено договір №П/13/36 від 10.02.2014р. поруки, є нікчемним, внаслідок чого спірний правочин є недійсним.
Оцінюючи наявні у матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
За приписами ч.1 ст.203 Цивільний кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення (ч.2 ст.548 Цивільного кодексу України).
Наразі, посилання заявника на нікчемність кредитного договору №КЛ/13/36-1 від 26.12.2013р. суд до уваги не приймає як безпідставні та необґрунтовані. При цьому, суд зазначає наступне.
В силу норм ч.2 ст.1069 Цивільного кодексу України права та обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунка, визначаються положеннями про позику та кредит (параграфи 1 і 2 глави 71 цього кодексу), якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною 2 ст.345 Господарського кодексу України встановлено, що у кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Як свідчать матеріали справи, 26.12.2013р. між Публічним акціонерним товариством «Терра банк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Спецтехзв'язок» (позичальник) було укладено кредитний договір №КЛ/13/36, відповідно до п.1.1 якого банк відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію з загальним лімітом в сумі 139 000 000 грн., а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом в межах строку кредитування в розмірі 23,5% та сплачувати інші платежі, передбачені договором.
Кредитна лінія відкривається з 26.12.2013р. по 25.10.2014р. (включно). Позичальник у будь-якому випадку зобов'язаний повернути кредит в повному обсязі до 25.10.2014р. (включно) (п.1.3 договору №КЛ/13/36 від 26.12.2013р.).
За умовами п.2.1 договору №КЛ/13/36 від 26.12.2013р. кредит забезпечується: заставою майнових прав на грошові кошти, які належать поручителю - Товариству з обмеженою відповідальністю «Енергокомбуд» в сумі 51 560 000 грн., які розміщені на вкладному (депозитному) рахунку №26152302046574 в Публічному акціонерному товаристві «Терра банк» у відповідності до умов договору №40/Д/13/12/18-18 від 18.12.2013р. Позичальник засвідчує, що на момент підписання цього договору його майно та майнові права не знаходять у податкові заставі, що підтверджується витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
При цьому, господарським судом прийнято до уваги, що в забезпечення виконання третьою особою 1 своїх обов'язків за вказаним кредитним договором між Публічним акціонерним товариством «Терра-банк» (кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Науково-проектне підприємство «Дизайн та архітектура молодих авторів» (поручитель) також було укладено договір №П/13/36-1 від 10.02.2014р., у відповідності до п.1.1 якого поручитель зобов'язався відповідати перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Спецтехзв'язок» (боржник) його зобов'язань за кредитним договором №КЛ/13/36 від 26.12.2013р., укладеним між кредитором та боржником, а також всіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку його дії, включаючи зобов'язання із повернення отриманих грошових коштів, сплати процентів за користування кредитними коштами, комісій, пені, інших штрафних санкцій, відшкодування збитків, тощо.
Отже, наведеним фактично спростовуються твердження позивача стосовно того, що всупереч приписам ст.345 Цивільного кодексу України відповідач надав кредит третій особі 1 без будь-якого забезпечення.
Одночасно, як вбачається з наявних в матеріалах справи документів, господарським судом м.Києва було розглянуто справу №910/27682/14 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія» до Публічного акціонерного товариства «Терра Банк» про встановлення нікчемності кредитного договору №КЛ/13/36 від 26.12.2013р.
Рішенням від 18.02.2015р. господарського суду м.Києва по справі №910/27682/14 було відмовлено в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія». Докази оскарження та скасування означеного судового акту у визначеному законом порядку у матеріалах справи відсутні.
У вказаному процесуальному документі судом було встановлено, що кредитний договір №КЛ/13/36 від 26.12.2013р. не суперечить нормам чинного законодавства України, в тому числі, тим, на які посилається позивач, а саме, приписам Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та ст.346 Цивільного кодексу України, а отже, і відсутні підстави для встановлення його нікчемності.
Отже, фактично наведеним судовим актом було спростовано доводи Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія» про нікчемність кредитного договору №КЛ/13/36 від 26.12.2013р.
Статтею 35 Господарського процесуального кодексу України передбачено підстави звільнення від доказування. Зокрема, господарським процесуальним законодавством визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Аналогічну позицію щодо преюдиціальної дії рішень суду наведено у п.2.6 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».
Преюдиціальність - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Наведеної позиції також дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 30.01.2013р. по справі №5020-660/2012 та від 06.03.2014р. по справі №910/11595/13.
Отже, рішення від 18.02.2015р. господарського суду м.Києва по справі №910/27682/14 має преюдиціальне значення, а встановлені ним факти повторного доведення не потребують.
За таких обставин, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що посилання заявника як на підставу заявленого позову на нікчемність кредитного договору №КЛ/13/36 від 26.12.2013р. є необґрунтованими та не свідчать про наявність підстав для визнання договору поруки №П/13/36 від 10.02.2014р. недійсним згідно з приписами ст.548 Цивільного кодексу України.
Одночасно, посилання Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія» на те, що при укладанні оспорюваного правочину у позивача не було активів, які б могли слугувати забезпеченням виконання зобов'язання, не мають значення для надання юридичної оцінки правовідносинам сторін, оскільки приписи чинного цивільного та господарського законодавства викладені позивачем обставини не визначають в якості підстави для визнання договору поруки недійсним.
За таких обставин, враховуючи, що позивачем не було доведено наявності підстав для визнання недійсним договору поруки №П/13/36 від 10.02.2014р., суд дійшов висновку, що позов Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія» до Публічного акціонерного товариства «Терра банк» про визнання договору №П/13/36 від 10.02.2014р. поруки недійсним, є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Всі інші заяви, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Судовий збір згідно з приписами ст.49 Господарського процесуального кодексу України залишається за позивачем.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «АН «Траєкторія», м.Київ до Публічного акціонерного товариства «Терра банк», м.Київ про визнання договору №П/13/36 від 10.02.2014р. поруки недійсним.
У судовому засіданні 20.05.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Повне рішення складено та підписано 25.05.2015р.
Суддя М.О. Любченко