Справа: № 826/516/15 Головуючий у 1-й інстанції: Катющенко В.П. Суддя-доповідач: Хрімлі О.Г.
23 квітня 2015 року м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого Хрімлі О.Г.,
суддів Ганечко О.М.,
ОСОБА_2,
при секретарі Архіповій Л.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2015 року у справі за адміністративним позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
Громадянин Російської Федерації ОСОБА_4 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення № 752-14 від 19 грудня 2014 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2015 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, та просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою адміністративний позов задовольнити у повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та задоволенню не підлягає.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, 06 серпня 2014 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_4 звернувся до УДМСУ в Черкаській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, підставою для звернення за захистом вказано побоювання за власне життя у зв'язку із загрозою переслідувань та арешту через політичну діяльність його батька, ОСОБА_5, який брав участь у передвиборчій кампанії ОСОБА_6 (президент Чеченської республіки Ічкерії у 1997-2005 роках), який являвся політичним опонентом ОСОБА_7, що на даний час є президентом Чеченської Республіки Російської Федерації. Саме вказана обставина стала причиною виїзду позивача з країни громадянства до України. На підтвердження дійсності власних побоювань позивачем наведено інформацію «Всесвітньої доповіді 2014: Росія» правозахисної організації Human Rights Watch та дані статті Amnesty International «Нове дослідження показало, що близько половини росіян бояться тортур в разі арешту» від 12 грудня 2014 року.
19 грудня 2014 року Державною міграційною службою України стосовно позивача прийнято рішення № 752-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Позивачем від УДМСУ у Черкаській області отримано повідомлення № 8 від 30 грудня 2014 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням відповідача та вважаючи його протиправним, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в селі Урус-Мартан, Чеченська Республіка Російської Федерації, сповідує іслам, неодружений, освіта: базова загальна середня, є студентом 1 курсу філіалу Ісламського університету при Духовному управлінні мусульман України у м. Полтава.
Позивач зазначав, що у 1997 році його батько, ОСОБА_5, брав участь в якості агітатора у передвиборчій кампанії ОСОБА_6, політику якого підтримував. Водночас, у 1999 році у зв'язку з початком Другої чеченської війни та приходом до влади ОСОБА_7, батько позивача разом із членами сім'ї (окрім самого позивача) у 2004 році залишив країну походження та прибув до України, при цьому позивач залишився проживати з бабусею до 11-річного віку. 25 жовтня 2009 року позивач легально потягом прибув до України, де на даний момент фактично проживає разом із сім'єю.
Як вбачається з матеріалів справи, під час вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з позивачем УДМСУ в Черкаській області проведено декілька співбесід, під час яких з'ясуванню підлягали детальні обставини та причини залишення позивачем країни громадянства.
Зокрема, під час співбесіди 26 серпня 2014 року позивач підтвердив обставини, викладені ним у заяві, зазначивши, що державний кордон України перетнув разом зі своєю матір'ю ОСОБА_8 та зі своїми сестрами.
Водночас, на співбесідах 07 листопада 2014 року та 20 листопада 2014 року позивач зазначав про перетин державного кордону України в супроводі знайомого чоловіка його батьків, який передав його батькові в м. Черкаси.
Крім того, як вбачається з матеріалів протоколів співбесід, основною причиною, яка змусила позивача покинути країну громадянської належності, є насамперед складні відносини з учнями у школі, котрі зневажали позивача за те, що він носив прізвище матері - Сулейманов. Однак, після зміни прізвища на Ібрагімов ситуація у школі покращилась.
Як зазначено у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, від 26 листопада 2014 року у справі № 2014 СК 0004 та підтверджується матеріалами справи, під час проживання з бабусею на території Російської Федерації після втечі батьків позивач мав змогу навчатися, був забезпеченим їжею та одягом, утисків з будь-яких політичних мотивів не зазнавав.
З протоколу співбесіди від 20 листопада 2014 року вбачається, що серед причин, що змусили позивача залишити свою країну, зазначено наступне: «Мене принижували та ображали в школі. І я хотів приїхати до своїх батьків. Сестер та братів. Мені з ними тут в Україні краще. Ще мій батько свого часу підтримав одного з кандидатів в президенти - ОСОБА_6. Через це всіх прихильників ОСОБА_6 переслідували. До нас теж приходили додому і допитували, де мій батько. Говорили, що я буду відповідати за батька».
Водночас, на питання: «Чому Ви вирішили залишити бабусю та приїхати до України?» позивачем зазначено: «Раніше бабуся була проти, щоб я їхав, а тоді, мабуть, подумала, що мені буде краще з батьками. Вона бачила, що я сумую за батьками».
Крім того, колегія суддів звертає увагу на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 серпня 2014 року у справі № 826/9842/14, залишену без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 листопада 2014 року, якою відмовлено у задоволенні адміністративного позову громадянина Російської Федерації ОСОБА_5 (батька позивача) до Державної міграційної служби України, Управління ДМС України у Черкаській області про визнання протиправними та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Під час розгляду справи № 826/9842/14 судами встановлено, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_5 у своїй країні громадянської незалежності не входив до складу якоїсь політичної організації та не займався політикою після проведення виборів в Чечні. Він лише проявляв активність під час президентських виборів в Чечні як довірена особа одного з кандидатів, виключно мирним способом - розповсюдження листівок, організація передвиборчих зборів, роз'яснення передвиборчої програми ОСОБА_6.
Судом першої інстанції під час розгляду справи № 826/9842/14 встановлено, що інформація про побоювання стати жертвою, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на його особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження. Крім того, один із синів позивача не залишив Чеченську Республіку, а виїхав пізніше, що також підтверджує відсутність переслідувань з боку політичної влади.
Згідно з ч. 1 ст. 255 КАС України, постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.
Перевіряючи обґрунтованість позовних вимог та їх відповідність чинному законодавству, колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
За змістом ч. 1 ст. 5 вказаного Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
За змістом ст. 6 вказаного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Відповідно до ч. 1 ст. 7 вказаного Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у тому числі стосовно перебуваючих з ним на території України неповнолітніх дітей (членів сім'ї заявника або таких, які знаходяться під його опікою чи піклуванням), внесених до анкети заявника, на визнання яких біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, є письмова згода заявника, висловлена в анкеті чи заяві, приймається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, але не більш як до трьох місяців.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.ч. 3-5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
З метою забезпечення конфіденційності інформації про заявників та захисту членів їхніх сімей, які можуть залишатися в країні їх походження, органи державної влади під час проведення зазначених заходів повинні уникати надсилання запитів з персональними даними заявників до спеціальних правоохоронних органів (служб) країни походження заявників.
Документи, отримані або підготовлені центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, під час прийняття рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, долучаються до особової справи заявника.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року, поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29 квітня 2004 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з п. 22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16 березня 2012 року «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Таке цілком обгрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Разом із цим судам варто зважати на те, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення з вищезгаданою заявою може бути іншим, зокрема уникнення притягнення до кримінальної відповідальності за вчинені в країні громадянської належності злочини.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Проаналізувавши наведені законодавчі норми, повно та всебічно дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що під час прийняття оскаржуваного рішення відповідачем дотримано положення ст. 19 Конституції України, а також наведені положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази наявності об'єктивного критерію обґрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань, що існує під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця та який є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця, та матеріалами справи підтверджено, що позивач залишив країну походження саме з метою отримання статусу біженця як легальної підстави для постійного проживання в іншій країні.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Колегія суддів вважає, що відповідачем надано достатньо доказів правомірності дій щодо відмови у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується наведеними законодавчими нормами та наявними матеріалами справи.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що позиція суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог громадянина Російської Федерації ОСОБА_4 відповідає наведеним законодавчим нормам.
Доводи апелянта спростовуються вищенаведеним, матеріалами справи та не відповідають вимогам чинного законодавства.
Згідно зі ст.ст. 198 ч. 1 п. 1, 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 160, 196, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу громадянина Російської Федерації ОСОБА_4 залишити без задоволення, постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2015 року - без змін.
Повний текст ухвали виготовлений 24 квітня 2015 року.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складання у повному обсязі шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя О.Г. Хрімлі
Судді О.М. Ганечко
Н.М. Літвіна
.
Головуючий суддя Хрімлі О.Г.
Судді: Літвіна Н. М.
Ганечко О.М.