19 березня 2015 року м. Київ К/9991/83057/11
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Карася О.В. (головуючого), Олендера І.Я., Рибченка А.О.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2011 по справі № 2а-6252/11/2070
за позовом Приватного підприємства "Атекс"
до Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова
про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення,-
У травні 2011 року Підприємством до суду заявлений позов про скасування податкового повідомлення - рішення від 18.05.2011 № 0000101800/0, яким позивачеві визначено грошове зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) за основним платежем у сумі 5 752,20 грн. та за штрафними санкціями у сумі 1 438,00 грн. за порушення вимог Закону України "Про податок на додану вартість".
Позовні вимоги Підприємство обґрунтовує відсутністю з його боку порушень вимог вказаного закону та зазначає, що всі господарські операції підтверджені належно оформленими первинними бухгалтерськими документами.
Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги задоволено в повному обсязі, оскаржуване податкове повідомлення - рішення скасовано.
Судові рішення обґрунтовано тим, що позивачем цілком правомірно сформовано податковий кредит з огляду на наявність у платника податку (позивача у справі) належним чином оформлених первинних документів та реальність здійснення господарських операцій.
Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді, перевіривши повноту встановлених обставин справи та правильність їх юридичної оцінки судами, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що Державною податковою інспекцією проведена документальна позапланова невиїзна перевірка Підприємства з питання правильності нарахування податкового кредиту за період з 06.07.2010 по 31.12.2010, за підсумками якої складено акт від 10.05.2011 № 1355/18/31672469.
У ході зазначеної перевірки встановлено порушення позивачем пп. 7.4.1, пп. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 № 198/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі -Закон № 198/97-ВР) внаслідок безпідставного віднесення до податкового кредиту з ПДВ коштів у сумі 5 752,20 грн.
Такі висновки фахівців контролюючого органу вмотивовано тим, що фактично господарські операції між позивачем та його контрагентом ТОВ "Промспецконсалтинг" не спричинили настання реальних правових наслідків, оскільки вказаний контрагент відсутній за юридичною адресою та не має необхідних умов для здійснення господарських операцій (основних засобів, трудових ресурсів, виробничих, складських приміщень). Вищезазначене свідчить про порушення позивачем ст. 215, ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочину, а отже такий правочин є нікчемним та не породжує правових наслідків, зокрема, і щодо формування позивачем податкового кредиту.
Зазначені висновки покладені також в основу основних мотивів касаційної скарги.
Так, у п. 1.3 ст. 1 Закону №168/97-ВР платника податку визначено як особу, яка згідно із цим Законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем.
Згідно з п. 10.2 ст. 10 Закону № 168/97-ВР платники податку, визначені у підпунктах "а", "в", "г", "д" п. 10.1 цієї статті, відповідають за дотримання достовірності та своєчасності визначення сум податку, а також за повноту і своєчасність його внесення до бюджету відповідно до закону.
Податкові зобов'язання з ПДВ у відповідності до положень Закону № 168/97ВР визначаються сальдовим методом, який передбачає необхідність врахування як надходжень сум податку разом із вартістю товарів (послуг), що поставляються платником податку, так і витрат цього платника на сплату сум ПДВ у складі ціни товарів (послуг), що придбані ним з метою використання у господарській діяльності (пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 цього Закону).
Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону покупець має право відобразити сплачені суми податку у податковому кредиті за умови використання отриманих товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.
Згідно з пп. 7.4.5 п. 7.4 ст.7 Закону № 168/97ВР не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.
Відповідно до пп. 7.4.4. п. 7.4. ст. 7 Закону № 168/97-ВР, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.
Отже, всі витрати господарюючого суб'єкта мають бути здійснені саме для і в межах провадження господарської діяльності, а не з іншими цілями, та підтверджені відповідними первинними документами.
Водночас, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів.
У ході розгляду справи судами було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судом на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, та іншим обставинам, що спростовують позицію державного податкового органу про недостовірність даних податкового обліку платника податків. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які є підставою для бухгалтерського обліку та податкового обліку, встановлено реальне виконання договору поставки та подальше використання позивачем придбаних товарів у власній господарській діяльності (реалізація іншим суб'єктам господарювання), що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями належно оформлених первинних документів (договір, податкові накладні, платіжні доручення), враховано правосуб'єктність сторін на час укладення спірного правочину, зокрема, контрагент ТОВ "Промспецконсалтинг" на момент укладення договору був належним учасником цивільних та господарських правовідносин та був платником ПДВ.
Доводи відповідача про нікчемність угоди, укладених між позивачем та його контрагентом, судами попередніх інстанцій правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність суб'єкта господарювання за юридичною адресою, чи відсутність, на думку контролюючого органу, достатніх матеріальних та трудових ресурсів для здійснення господарської діяльності, не має своїм наслідком нікчемність укладених ним правочинів чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування. Тому, за обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним.
Проте, всупереч вимогам ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем належних та допустимих доказів суду надано не було.
Посилання відповідача у акті перевірки та касаційній скарзі на статті 215, 216 Цивільного кодексу України є також безпідставними, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.
Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, а згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Також колегія суддів зазначає, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність порушення контрагентом правил здійснення господарської діяльності або податкової дисципліни.
Отже, висновки податкового органу щодо порушення позивачем вимог Закону України "Про податок на додану вартість" не узгоджуються з нормами матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, спростовуються належними та допустимими доказами, яким суди надали належний правовий аналіз у їх сукупності.
З огляду на зазначене у суду відсутні правові підстави для висновку про законність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.
За таких обставин переглянуті судові рішення першої та апеляційної інстанцій у справі відповідають приписам чинного законодавства, а доводи касаційної скарги визнаються непереконливими.
Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова відхилити.
Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 01.11.2011 по справі № 2а-6252/11/2070 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-2391 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий О.В. Карась
Судді І.Я. Олендер
А.О. Рибченко