Справа № 347/3031/14-ц
Провадження № 22-ц/779/822/2015
Категорія 23
Головуючий у 1 інстанції Бельмега М.В.
Суддя-доповідач Вакарук В.М.
01 квітня 2015 року м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:
головуючого-судді: Вакарук В.М.
суддів: Горейко М.Д., Ясеновенко Л.В.
секретаря: Гавриляк Є.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про захист прав споживача, визнання недійсним договору фінансового лізингу і повернення коштів, за апеляційною скаргою представника ТзОВ «Лізингова компанія «Еталон» на рішення Косівського районного суду від 10 лютого 2015 року,-
У грудні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із наведеним позовом, обґрунтувавши позовні вимоги тим, що 27 жовтня 2014 року між ним та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» укладено договір фінансового лізингу, предметом якого є трактор марки ДТЗ моделі 4244Р, вартістю 74800,00 грн. В цей же день, як передбачено умовами договору, позивачем здійснено на рахунки ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» авансовий платіж в розмірі 37480,00 грн., а 07 листопада 2014 року-оплату комісії в розмірі 8000,00 грн., однак предмет договору - трактор позивачу не передано, що спричинило порушення його прав та законних інтересів як споживача, що захищені Законом України «Про захист прав споживачів», а тому просив визнати договір недійсним та стягнути з ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» на його користь кошти у сумі 45 480 грн.
Рішенням Косівського районного суду від 10 лютого 2015 року позовні вимоги задоволено в повному об'ємі.
В апеляційній скарзі представник ТзОВ «Лізингова компанія «Еталон», посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, незаконність рішення суду, зазначає, що лізингова компанія укладає такі Договори і надає послуги непрямого лізингу у відповідності до ст. 806 Цивільного кодексу України, ч. 2 ст.1 ЗУ «Про фінансовий лізинг» та відповідно купує предмет лізингу до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов, що підтверджується укладеним Додатком №3 до Договору. Договір вчинений у письмовій формі, підписаний ОСОБА_2 добровільно на кожному аркуші зазначеного договору, в якому передбачені усі істотні умови, відтак не може бути визнаний судом недійсним, оскільки відсутні підстави недійсності правочину, передбачені ст. 215 ЦК України. Безпідставними є висновки суду про відсутність у договорі права відповідача на одержання компенсації від відповідача у зв'язку з його розірванням, а також не відповідають дійсності твердження суду про те, що умови п.8.10 договору суперечать ч.6 ст.762 ЦК України, оскільки зазначені умови визначені з урахуванням ст.6 ЦК України, а також містять у собі перелік умов, за наявності яких виконання договірних зобов'язань в частині сплати платежів залишаються чинними. Просили рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В судовому засіданні представник апелянта не з'явився в судове засідання з невідомих суду причин, хоча був повідомлений у встановленому законом порядку, позивач ОСОБА_2 вимоги скарги заперечив.
Заслухавши пояснення позивача, суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.ст. 3, 59, 60 ЦПК України кожна особа має право звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, аналізуючи положення договору, прийшов до висновку про наявність в ньому ознак, які вказують на несправедливість по відношенню до споживача. Умови договору суперечать принципу добросовісності, створюють істотний дисбаланс прав та обов'язків, а відтак сам Договір є таким, що підлягає визнанню недійсним.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду з таких підстав.
Встановлено, що 27.10.2014 року між позивачем та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» було укладено договір фінансового лізингу №001365. Предметом договору є сільськогосподарська техніка - трактор марки ДТЗ моделі 4244Р. (а.с.11-16).
Відповідно до додатку № 1 вартість предмету лізингу становить 74800,00 грн.; авансовий платіж 37400,00 грн.; комісія за організацію (10%) 7480,00 грн. (а.с.17).
На виконання умов договору, 27.10.2014 року позивачем здійснено авансовий платіж на рахунки ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» в розмірі 37480,00 грн., а 07.11.2014 року здійснено оплату комісії в розмірі 8000,00 грн. (а.с.18,19). В день підписання договору позивач також отримав свій примірник договору разом з додатками №№1,2,3, а також підписав заяву на отримання фінансового лізингу, в якій вказано про марку, модель та вартість предмета лізингу, котрий він самостійно обрав (а.с. 42-44).
Проте, відповідач не виконав умови щодо передачі позивачу трактора саме марки ДТЗ моделі 4244Р, розрекламованої на сайті відповідача, а інші моделі трактора не могли забезпечити потребу позивача для використання в гірській місцевості, а в подальшому лізингодавець не реагував жодним чином на вирішення даного спору, оскільки з цього приводу не представив ні суду першої, ні апеляційної інстанції жодних доказів щодо його врегулювання.
Згідно п.5.1. Предмет лізингу передається в користування лізингоодержувачеві протягом строку, який становить не більше 90 робочих днів з моменту сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу та комісії за передачу предмета лізингу, а відповідно до вимог п.3.4 - залежно від наявності у продавця предмету лізингу, вказаного лізингоодержувачем в даному договорі, сам предмет лізингу повинен бути замінений на інший предмет лізингу в обов'язковому порядку. Умови та такої заміни та проведення додаткових розрахунку в вказані у Додатковій угоді до даного Договору.
Відповідно до положень ч.ч.1,2,3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими, тобто якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язку на шкоду споживача. виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору.
Суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що значна частина умов договору є несправедливими відносно споживача та суперечать загальним принципам, зазначеним в ч.1 ст.808 ЦК України, а також положенням Закону України «Про захист прав споживачів» оскільки фактично всю відповідальність та всі ризики покладено на споживача /лізингоодержувача/ та виключення такої для лізингодаця.
Так, відповідно до п. 3.5 договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за виконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу, тощо. За вищевказаними зобов'язаннями відповідає продавець, відомості про якого в договорі і додатках до нього взагалі відсутні.
Відповідно до вимог ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що за договором фінансового лізингу зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Згідно ст. 806 ЦК України визначено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до ч. 2 ст. 632 ЦК України зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Відповідно до додатку № 1 до договору вартість предмета лізингу становить 74 800,00 грн., відсоток платежів 50 % від вартості предмета лізингу, щомісячний платіж становить 3 116,67 грн., комісійна винагорода лізингодавця за організаційні заходи - 10 % від вартості предмета лізингу (7480,00 грн.), а комісійної винагороди лізингодавця за передачу предмета лізингу - 3 % (2 244,00 грн.).
Згідно з додатком № 2 до договору вартість предмету лізингу становить 74 800,00 грн., авансовий платіж 50 %, сума лізингу 37 400 грн., викупна вартість 1 122 грн., відсоткова ставка 12,50 %, комісія 5 % та щомісячний платіж 939,57 грн., а також витрати, які сплачує лізингоодержувач за відвантаження предмета лізингу комісією за передачу трактора у сумі 39 644 грн.
Зокрема, у п. 5.4. договору зазначено, що у разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем, останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі-предмету лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу визначеного у додатку № 1 до цього договору фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає.
Згідно з п. 8.3. договору у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни.
Відповідно до п. 8.8. договору коригування розміру лізингових платежів у випадках передбачених цим договором не призводить до збільшення загальної вартості предмета лізингу. Відповідно також не збільшується частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмета лізингу. Зазначене коригування індексує частину лізингових платежів - комісію (винагороду) лізингодавця в частині витрат на фінансування предмета лізингу.
Згідно з п. 8.13 договору передбачено, що розмір лізингової плати може індексуватися в залежності від конвертації гривні в іноземну валюту та змінами ситуації на грошовому ринку.
Стаття 524 ЦК України визначає, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно зі статтею 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Як вбачається предмет лізингу, лізингові платежі визначені у національній валюті України, еквівалент у іноземній валюті не визначався, а тому прив'язка до зміни курсу долара США чи євро по відношенню до гривні не ґрунтується на вищевикладених вимогах закону.
Також вбачається зі змісту п.п. 5.4., 8.3., 8.8. і 8.13. договору, розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися в залежності від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, які впливають на вартість предмету лізингу. Проте формули перерахунку не передбачено.
Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів.
В п.8.3. договору зазначено, що у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів, лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов'язаний прийняти такі зміни. Лізингодавець може письмово повідомити лізингоодержувача про суму лізингового платежу (п. 8.4. договору). Пункт 8.15. договору за змістом теж свідчить про право лізингодавця в односторонньому порядку змінювати платежі.
Також п.8.15. договору передбачає, що в разі відмови лізингоотримувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмету лізингу лізингодавець вправі в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмету лізингу, а вже сплачені споживачем платежі не повертаються.
Таким чином, суд першої інстанції аналізуючи вищезазначені положення договору прийшов до висновку про те, що навіть при сплаті лізингоодержувачем лізингових платежів, що перевищують більше ніж 50 відсотків вартості предмета лізингу лізингодавець має право не повертати дані кошти, що фактично є компенсацією за невиконання п. 8.15 договору.
В той же час, за договором у позивача відсутні права на одержання будь-якої компенсації від відповідача у зв'язку із невиконанням договору.
Нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру предмету лізингу, порядку перерахунку з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови, надають лише одному учаснику відносин право на збільшення платежів та вартості у формально правильній поведінці і призводить до позбавлення іншого учасника правовідносин можливості будь-яким чином впливати на зміну істотної умови договору.
Тому є правильним висновок суду про те, що вищезазначені положення договору свідчать про несправедливість умов, які вказані у п.п. 4, 5, 7, 11, 13 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки в п. 8.14, 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафу .
Таким чином, оскільки договором забезпечено захист інтересів лише лізингодавця, вказане свідчить про очевидну диспропорцію між правами та обов'язками сторін.
Відповідно до ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
Всупереч зазначеним положенням у пункті 8.10 договору передбачено, що лізингоодержувач не може вимагати від лізингодавця жодного відшкодування або зменшення суми платежів за даним договором у випадку перерви в експлуатації предмета лізингу, незалежно від причин виникнення такої перерви.
Таким чином, для визначення умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: умови договору порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків і завдають шкоди споживачеві.
Аналізуючи положення договору фінансового лізингу №001365, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що ознаки, які вказують на несправедливість по відношенню до споживача, наявні у договорі, а тому договір фінансового лізингу підлягає визнанню недійсним.
Згідно з ст. 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відповідно до ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно з п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
Відповідно до положень ч. 1, п. 4 ч. 3, ч. 5, ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Забороняються як такі, що вводять в оману недостовірне повідомлення про наявність обмеженої кількості товарів або з метою спонукання споживачів до прийняття швидкого рішення позбавлення їх достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення. Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.
Таким чином, Законом України «Про захист прав споживачів» встановлено недійсність правочинів, здійснених з використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема у введенні в оману споживачів, шляхом пропонування з метою реалізації однієї продукції до реалізації іншої, позбавлення споживачів достатнього періоду часу для прийняття свідомого рішення.
Згідно з ст. 21 Закону України «Про захист споживачів» крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право споживача на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про відповідну продукцію.
Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про те, що Договір фінансового лізингу №001365 від 27 жовтня 2014 року з Додатками № 1, 2, 3, підлягає визнанню недійсним, а тому правильно стягнув із відповідача на користь позивача кошти у сумі 45 480 грн.
Рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому з мотивів, зазначених в апеляційній скарзі, підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст.307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника ТзОВ «Лізингова компанія «Еталон» відхилити, а рішення Косівського районного суду від 10 лютого 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий: В.М. Вакарук
Судді: М.Д. Горейко
Л.В. Ясеновенко