04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58
"24" березня 2015 р. Справа№ 910/22147/14
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Михальської Ю.Б.
суддів: Отрюха Б.В.
Тищенко А.І.
За участю представників:
від позивача за первісним позовом: Локшин А.В. - за дов.
від відповідача за первісним позовом: Приходько Я.М. - за дов.
розглянувши апеляційну скаргу Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною
на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2014
у справі № 910/22147/14
за первісним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг»
до Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною
про стягнення заборгованості в розмірі 292 658, 85 грн.
за зустрічним позовом Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною
до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг»
про визнання недійсним договору
Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» (далі, позивач за первісним позовом) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною (далі, відповідач за первісним позовом або ДП «Укрекоресурси») про стягнення заборгованості в розмірі 292 658 грн. 85 коп.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач неналежним чином виконує свої зобов'язання за Договором фінансового лізингу № 600-L від 24.10.2012 щодо сплати лізингових та інших платежів, у зв'язку з чим у останнього станом на 07.10.2014 виникла заборгованість перед Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» в розмірі 292 658,85 грн., з яких 248 268,96 грн. - заборгованість по сплаті лізингових платежів, за прострочення сплати якої позивачем також нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 23 641,56 грн. пені, 17 225,52 грн. інфляційних втрат та 3 522,81 грн. 3% річних.
Також, Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною звернулось до Господарського суду міста Києва із зустрічною позовною заявою (том 1, а.с. 68-71) до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» про визнання Договору фінансового лізингу від 24.10.2012 № 600-L недійсним.
Позовні вимоги за зустрічним позовом мотивовані тим, що укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» та Державним підприємством з питань поводження з відходами як вторинною сировиною Договір фінансового лізингу № 600-L від 24.10.2012 порушує вимоги частини 1 статті 203 Цивільного кодексу України, зокрема, суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, що в силу приписів частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2014 у справі № 910/22147/14 первісний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» задоволено частково.
Присуджено до стягнення з Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» 140 183 (сто сорок тисяч сто вісімдесят три) грн. 89 коп. заборгованості по сплаті лізингової винагороди, 13 536 (тринадцять тисяч п'ятсот тридцять шість) грн. 60 коп. пені, 14 267 (чотирнадцять тисяч двісті шістдесят сім) грн. 67 коп. інфляційних втрат, 2 082 (дві тисячі вісімдесят дві) грн. 56 коп. 3% річних, 3 401 (три тисячі чотириста одну) грн. 41 коп. судового збору.
В іншій частині первісного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» відмовлено.
В задоволенні зустрічного позову Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною відмовлено.
Не погодившись з прийнятим рішенням, Державне підприємство з питань поводження з відходами як вторинною сировиною звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, відповідно до якої просить рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2014 у справі № 910/22147/14 скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» відмовити та задовольнити зустрічний позов Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.
За твердженнями скаржника, наслідком відмови (розірвання) позивача (що підтверджується листом позивача та матеріалами виконавчого провадження, які підтверджують вилучення предмета лізингу) від Договору фінансового лізингу від № 600-L є відсутність у позивача обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність відповідачу і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати. Окрім того, враховуючи, що предмет Договору фінансового лізингу від № 600-L у відповідача вилучено ВДВС Дніпровського РУЮ у м. Києві, апелянт вважає, що і нарахування та стягнення інших виплат за вказаним договором є безпідставним.
Також, відповідач зазначив, що Договір фінансового лізингу від № 600-L було укладено колишнім директором Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною з перевищенням повноважень, якими останній був наділений статутом підприємства, тобто, всупереч інтересам відповідача та інтересам держави, що, відповідно, є підставою для визнання спірного договору недійсним та задоволення зустрічного позову.
Відповідно до автоматичного розподілу справ між суддями апеляційну скаргу Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною було передано на розгляд колегії суддів Київського апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Михальська Ю.Б, судді: Отрюх Б.В., Тищенко А.І.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 28.01.2015 апеляційну скаргу було прийнято до провадження та призначено до розгляду на 05.03.2015.
У судовому засіданні, призначеному на 05.03.2015, було оголошено перерву до 24.03.2015.
Представник позивача письмового відзиву на апеляційну скаргу суду не надав, у судових засіданнях проти її задоволення заперечував, просив залишити рішення суду першої інстанції без змін.
Представник відповідача підтримав доводи, викладені ним у апеляційній скарзі, просив її задовольнити, рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2014 у справі № 910/22147/14 скасувати повністю та прийняти нове рішення, яким у задоволенні первісних позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» відмовити та задовольнити зустрічний позов Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною в повному обсязі.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів зазначає про відсутність підстав для скасування чи зміни судового рішення з огляду на наступне.
Згідно частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Пункт 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
24.10.2012 між ТОВ «ОТП Лізинг» (лізингодавець) та ДП «Укрекоресурси» (лізингоодержувач) було укладено Договір фінансового лізингу № 600-L (далі, Договір; том 1, а.с. 18-34), відповідно до умов якого лізингодавець на підставі договору купівлі-продажу (поставки) зобов'язується набути у власність лізингодавця і передати на умовах фінансового лізингу у тимчасове володіння та користування майно (предмет лізингу), наведене у специфікації (додаток №1 до договору), а лізингоодержувач - прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі згідно з умовами цього договору.
Відповідно до пункту 1.2. Договору, строк користування лізингоодержувачем предметом лізингу складається з періодів (місяців) лізингу згідно з графіком сплати лізингових платежів (додаток 2 до договору) та починається з дати підписання сторонами акту приймання-передачі предмета лізингу за формою, встановленою лізингодавцем.
Згідно з пунктом 1.3 Договору, в разі дострокового розірвання (припинення) договору у зв'язку з порушенням зобов'язань лізингоодержувачем за договором, лізингоодержувач зобов'язаний повернути предмет лізингу лізингодавцю, а лізингодавець зобов'язаний прийняти предмет лізингу у лізингоодержувача на умовах, передбачених Договором.
Відповідно до пункту 1.7 Договору, загальна вартість предмета лізингу на момент укладення договору зазначається в специфікації (додаток 1 до договору).
Пунктом 3.1 Договору передбачено, що приймання лізингоодержувачем предмета лізингу в лізинг оформляється шляхом складання акту приймання-передачі, що підтверджує якість, комплектність, справність, належний стан предмета лізингу і відповідність предмета лізингу техніко-економічним показникам, встановленим лізингоодержувачем умовам і специфікаціям, та умовам договору. Акт приймання-передачі підписується повноважними представниками сторін і скріплюється печатками сторін згідно з вимогами законодавства України.
Сторони відповідно до пункту 3.3 Договору узгодили, що з моменту підписання сторонами акту приймання - передачі предмета лізингу до лізингоодержувача переходять усі ризики, пов'язані з користуванням та володінням предметом лізингу.
Судом першої інстанції правомірно встановлено, що розділом 6 Договору сторони визначили порядок, умови та розмір здійснення лізингових платежів. Зокрема, відповідно до пункту 6.1 Договору, лізингоодержувач сплачує лізингодавцю лізингові платежі відповідно до договору.
Додатковими угодами № 1 від 21.12.2012, № 2 від 24.07.2013, № 3 від 20.08.2013, № 5 від 31.03.2014, № 6 від 30.04.2014 (том 1, а.с. 38-54) сторонами було внесено зміни до графіку сплати лізингових платежів.
Укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором фінансового лізингу.
Відповідно до норм статті 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Згідно з статтею 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Нормами частини 2 статті 11 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що лізингоодержувач зобов'язаний: прийняти предмет лізингу та користуватися ним відповідно до його призначення та умов договору; відповідно до умов договору своєчасно та у повному обсязі виконувати зобов'язання щодо утримання предмета лізингу, підтримувати його у справному стані; своєчасно сплачувати лізингові платежі; надавати лізингодавцеві доступ до предмета лізингу і забезпечувати можливість здійснення перевірки умов його використання та утримання; письмово повідомляти лізингодавця, а в гарантійний строк і продавця предмета, про всі випадки виявлення несправностей предмета лізингу, його поломок або збоїв у роботі; письмово повідомляти про порушення строків проведення або непроведення поточного чи сезонного технічного обслуговування та про будь-які інші обставини, що можуть негативно позначитися на стані предмета лізингу, - негайно, але у будь-якому разі не пізніше другого робочого дня після дня настання вищезазначених подій чи фактів, якщо інше не встановлено договором; у разі закінчення строку лізингу, а також у разі дострокового розірвання договору лізингу та в інших випадках дострокового повернення предмета лізингу - повернути предмет лізингу у стані, в якому його було прийнято у володіння, з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому договором.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Зазначена норма кореспондується з приписами статті 193 Господарського кодексу України.
Згідно частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до частини 7 статті 193 Господарського кодексу України не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язання, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що на виконання умов Договору ТОВ «ОТП Лізинг» передало ДП «Укрекоресурси» предмет лізингу, а саме: комплекс для сортування ТБО продуктивністю 50000 тон в рік; рік випуску 2012-2013; країна виробник:Україна, компанія виробник ТОВ «СНГ ПЛЮС»; у кількості 1 шт., загальною вартістю 3 400 000,00 грн. (з ПДВ), що підтверджується наявним в матеріалах справи актом приймання-передачі до договору фінансового лізингу № 600-L від 21.12.2012 (том 1, а.с. 55).
Згідно з пунктом 6.2 Договору лізингові платежі складаються з авансового лізингового платежу, який включає суму, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості предмета лізингу, а також чергових лізингових платежів, кожен з яких включає: суму, яка відшкодовує (компенсує) частину вартості предмета лізингу; винагороду лізингодавця у зв'язку з передачею у лізинг предмет лізингу.
Складові лізингових платежів, їх суми та дати платежів визначені в графіку згідно з додатком 2 до договору, який є невід'ємною його частиною (пункт 6.3 Договору).
Відповідно до пункту 6.4 Договору, до складу лізингових платежів входить перший лізинговий платіж, який складається з комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладенням договору та авансу вартості предмета лізингу, що відшкодовує частину вартості предмета лізингу, та періодичні лізингові платежі.
Розрахунки за договором здійснюються на базі місяця, що складається з 30 днів, та року, що складається з 360 днів (пункт 6.8 Договору).
Пунктом 6.14 Договору встановлено, що всі суми, одержані лізингодавцем від лізингоодержувача або третьої особи за лізингоодержувача, будуть зараховуватись в наступному порядку: погашення неустойки (пені, штрафів); сплата прострочених платежів за договором; погашення прострочених лізингових платежів (починаючи з суми найдавнішої несплати); сплата поточних лізингових платежів. Лізингодавець має право змінювати порядок погашення заборгованості, якщо останній вважає це за необхідне.
При цьому, згідно з пунктом 7.2 Договору, у випадку виникнення будь - якої події невиконання зобов'язань, лізингодавець має право на свій власний розсуд: розірвати договір та вимагати погашення всієї заборгованості по будь-яким платежам за договором та повернення предмета лізингу; застосувати штрафні санкції, передбачені договором; вилучити предмет лізингу, у порядку, передбаченому договором та/або законодавством України. При цьому, всі раніше сплачені лізингоодержувачем лізингові платежі поверненню не підлягають. У випадку, якщо зазначені платежі не покривають заподіяних лізингодавцеві збитків, він має право вимагати відшкодування таких збитків.
Правомірним є висновок місцевого господарського суду про те, що у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем за первісним позовом своїх обов'язків зі сплати періодичних лізингових платежів за договором, позивач за первісним позовом звернувся до останнього з повідомленням № 1697/06 від 11.06.2014 (яке було одержано відповідачем за первісним позовом 16.06.2014, що підтверджується наявною в матеріалах справи накладною № 1857786), в якому повідомив про розірвання Договору фінансового лізингу № 600-L від 24.10.2012 зазначивши, що датою розірвання є дата отримання даного повідомлення відповідачем, та вимагав протягом 10 робочих днів з дня отримання даного повідомлення повернути предмет лізингу лізингодавцю.
Так, у зв'язку з наявністю заборгованості по лізинговим платежам в розмірі 248 268,96 грн. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Осипенком Д.О. 07.07.2014 вчинено виконавчий напис, який зареєстровано в реєстрі за № 4115 про вилучення та повернення лізингоодержувачем (відповідачем) на користь лізингодавця (позивача) предмету лізингу.
На підставі зазначеного напису Відділом державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві 14.07.2014 винесено постанову ВП № 44009281 про відкриття виконавчого провадження.
Тобто, як вбачається із матеріалів справи, предмет лізингу був вилучений у лізингоодержувача та переданий лізингодавцю в ході виконавчого провадження, а не переданий в добровільному порядку.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що на дату розірвання (дострокового припинення в розумінні пунктів 11.2.-11.4.) Договору фінансового лізингу № 600-L відповідач за первісним позовом мав заборгованість зі сплати лізингових платежів, які підлягали оплаті відповідно до передбачених графіком дат платежу за період з 25.02.2014 по 25.05.2014 в загальному розмірі 248 268,64 грн., що складається з 140 183,89 грн. нарахувань винагороди (з урахуванням часткової оплати 14.04.2014 в розмірі 7 439,42 грн.) та 108 084,75 грн. (з урахуванням часткової оплати 14.04.2014 в розмірі 27 644,38 грн.) нарахувань за майно (частина вартості предмета лізингу). При цьому, доказів повного або часткового погашення зазначеної заборгованості відповідачем в судах обох інстанцій надано не було.
Частково задовольняючи первісні позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що стягненню підлягає, зокрема, частина основного боргу у розмірі 140 183,89 грн., оскільки саме зазначена сума є частиною лізингового платежу, яка складає винагороду лізингодавцю.
В цій частині суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду, враховуючи наступне.
Так, відповідно до пункту 11.2 Договору, цей договір може бути достроково розірваний лізингодавцвм в односторонньому порядку шляхом направлення відповідного письмового повідомлення лізингоодержувачу у випадку, коли лізингоодержувач, зокрема, не сплатив лізинговий платіж (частково або в повному обсязі) та прострочення сплати становить більше 30 (тридцяти) календарних днів з дня настання строку платежу, встановленого в договорі.
У випадку одностороннього розірвання (дострокового припинення) цього договору, з причин, зазначених у цьому договорі та/або законодавстві України, раніше сплачені лізингоодержувачем лізингові платежі поверненню не підлягають. Лізингодавець надсилає рекомендований або цінний лист з повідомленням про розірвання договору. Договір вважається розірваним з дати, зазначеною в такому листі (повідомленні) лізингодавця. Лізингоодержувач зобов'язаний сплатити несплачені платежі за договором до дня розірвання договору (включно) або до дня фактичного вилучення або повернення предмета лізингу протягом 3 (трьох) робочих днів з дня такого розірвання договору або вилучення (повернення) предмета лізингу (пункт 11.4. договору).
Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, відповідач за первісним позовом зазначав, що після розірвання договору, а також після фактичного вилучення предмета лізингу органам ДВС, нарахування будь-яких платежів за договором, в тому числі стягнення раніше нарахованої заборгованості, на думку відповідача, є неправомірним. Зазначену позицію сторона мотивує, посилаючись на положення статті 653 Цивільного кодексу України, а також на відповідні правові висновки Верховного Суду України в цій частині.
З приводу зазначених доводів апелянта колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 2 статті 653 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Згідно із частиною 4 статті 653 Цивільного кодексу України сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
Як було зазначено, у пункті 11.2. Договору сторони встановили право лізингодавця у разі розірвання договору в односторонньому порядку вимагати повернення предмета лізингу в безспірному порядку та право утримувати всі суми, що вже були сплачені лізингоодержувачем за договором.
При цьому, матеріалами справи підтверджується, що станом на момент розірвання договору основний борг відповідача за первісним позовом за період з 25.02.2014 по 25.05.2014 складав 248 268,64 грн., а саме: 140 183,89 грн. нарахувань винагороди (з урахуванням часткової оплати 14.04.2014 в розмірі 7 439,42 грн.) та 108 084,75 грн. (з урахуванням часткової оплати 14.04.2014 в розмірі 27 644,38 грн.) нарахувань за майно (частина вартості предмета лізингу).
З урахуванням зазначених приписів законодавства, наслідком розірвання договору є відсутність у позивача за первісним позовом обов'язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність відповідача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.
З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції зазначає про безпідставність доводів апелянта в частині того, що суд першої інстанції не врахував зазначені положення законодавства та правові висновки ВСУ, оскільки з матеріалів справи вбачається, що місцевий господарський суд (керуючись саме приписами статті 653 Цивільного кодексу України) правомірно відмовив в частині задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача основного боргу в розмірі 108 084,75 грн., оскільки зазначена сума є відшкодуванням (компенсацією) частини вартості предмету лізингу.
Разом з цим, апелянтом не були враховані положення пункту 7.4. Договору, якими, зокрема, встановлено, що несплачені лізингові платежі, та інші платежі згідно з договором, підлягають сплаті лізингодавцю протягом трьох робочих днів з дня вилучення предмета лізингу. Вилучення предмета лізингу не звільняє лізингоодержувача від сплати всіх несплачених платежів до дати вилучення предмета лізингу, передбачених договором, в тому числі несплаченої суми комісій, штрафних санкцій і відшкодування заподіяної шкоди.
З огляду на викладене, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з відповідача за первісним позовом частину основного боргу у розмірі 140 183,89 грн., оскільки зазначена сума не є складовою вартості предмету лізингу (яка не повертається у випадку розірвання договору), а складається виключно з нарахування винагороди лізингодавцю за період з 25.02.2014 по 25.05.2014, обов'язок по сплаті якої не припиняється розірванням договору, враховуючи умови договору в цій частині, а також приписи законодавства (частина 4 статті 653 Цивільного кодексу України).
Крім того, згідно з пунктом 7.4. Договору обов'язок відповідача за первісним позовом щодо виплати штрафних санкцій і відшкодування заподіяної шкоди також не припиняється з розірванням договору та вилученням предмету лізингу. Таким чином, посилання апелянта на положення статті 653 Цивільного кодексу України також є безпідставними в цій частині.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем за первісним позовом було нараховано та заявлено до стягнення з відповідача за первісним позовом у зв'язку з неналежним виконанням останнім своїх зобов'язань з оплати лізингових платежів за Договором пеню в розмірі 23 641,56 грн.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).
Пунктом 9.2.1 Договору сторони встановили, що за порушення обов'язку зі своєчасної сплати лізингових та інших платежів, передбачених договором, лізингоодержувач сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ річних, що діяла у період такого порушення зобов'язань лізингоодержувачем за договором, нарахованої на суму непогашеної заборгованості за кожен день прострочення, та відшкодовує всі збитки, завдані лізингоодержувачем лізингодавцеві, понад вказану пеню.
Перевіривши наданий позивачем за первісним позовом розрахунок пені, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду про те, що вказаний розрахунок є частково необґрунтованим, оскільки, як було встановлено у даній постанові, з 16.06.2014 укладений між сторонами Договір є розірваним, відтак у відповідача за первісним позовом відсутній обов'язок сплачувати позивачу вартість предмета лізингу, а тому позивач має право нараховувати пеню лише на частину лізингового платежу (суму винагороди) у загальному розмірі 13 536,60 грн.
Враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції правомірно частково задовольнив позовні вимоги про стягнення пені та обґрунтовано стягнув з відповідача за первісним позовом на користь позивача за первісним позовом пеню в розмірі 13 536,60 грн.
Крім того, позивачем за первісним позовом було нараховано та заявлено до стягнення з відповідача за первісним позовом 3% річних в розмірі 3 522,81 грн. та 17 225,52 грн. інфляційних втрат.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Перевіривши розрахунок ціни позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що вимоги позивача за первісним позовом про стягнення 3% річних та інфляційних втрат підлягають частковому задоволенню, а саме: інфляційні втрати в розмірі 14 267,67 грн. та 3% річних в розмірі 2 082,56 грн. за заявлені позивачем періоди. Саме зазначені суми були стягнуті з відповідача за первісним позовом на користь позивача за первісним позовом судом першої інстанції.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» та стягнення з Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною 140 183 грн. 89 коп. заборгованості по сплаті лізингової винагороди, 13 536 грн. 60 коп. пені, 14 267 грн. 67 коп. інфляційних втрат та 2 082 грн. 56 коп. 3% річних. В решті позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Лізинг» судом обґрунтовано відмовлено.
Також, колегія суддів погоджується із рішенням суду першої інстанції у частині відмови Державному підприємству з питань поводження з відходами як вторинною сировиною у задоволенні зустрічного позову з огляду на наступне.
Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Положеннями частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина перша статті 91 Цивільного кодексу України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини. Тому сама лише відсутність у статутних документах чи в положеннях, якими регулюється діяльність, зокрема, суб'єктів господарювання, записів щодо можливості здійснення ними певної діяльності та, відповідно, вчинення тих чи інших правочинів не тягне за собою визнання таких правочинів за їх участю недійсними.
Припис абзацу 1 частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень.
Наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним (стаття 241 Цивільного кодексу України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з'ясовувати пов'язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.
Матеріали справи не містять будь-яких заперечень позивача за зустрічним позовом (з 2012 року до моменту звернення з відповідним позовом до суду) про невідповідність умов договору та додаткових угод до нього приписам чинного законодавства, або доказів того, що при обставинах, що склалися, був змушений підписати дані угоди.
Навпаки, умови договору містять положення про те, що відповідач за первісним позовом повинен надати документи, що підтверджують повноваження представника на укладання договору та наступних документів, які укладаються з метою забезпечення виконання договору фінансового лізингу (пункт 2 попередні умови).
Відповідно до витягу ЄДРПОУ, на момент укладання оспорюваного договору, посаду директора Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною займав Радіонов Д.В., належних доказів того, що відповідно до Статутних документів у директора були обмеження на укладання договорів не надано та позивачем, за зустрічним позовом, не спростовано.
У статті 203 Цивільного кодексу України, в якій визначено основні критерії чинності правочину, зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. У судовій практиці нерідко виникають питання, чи застосовується зазначене правило до актів іншого галузевого спрямування, як-то: трудового, сімейного, законодавства про соціальне забезпечення. Більшість нормативно-правових актів, зокрема Цивільний кодекс України, мають комплексні положення, які містять норми різних галузей права.
Відповідно до статей 203, 204 Цивільного кодексу України підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте положення зазначених статей необхідно застосовувати з урахуванням статті 4 Цивільного кодексу України. Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину має відповідати: Цивільному кодексу України; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом.
Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.
Необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.
До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на: використання всупереч законові державної або комунальної власності; незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України); відчуження викраденого майна; виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо); виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу; приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків; виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів; незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей; використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.
Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.
Як вказувалось вище, саме відповідач за первісним позовом, самостійно зробив вибір та за умовами договору взяв на себе всі ризики, пов'язані з вибором продавця, ціною предмета лізингу, невідповідністю предмета лізингу цілям його використання лізингоодержувачем.
Посилання на те, що використання предмету лізингу є вкрай неефективним, що знайшло підтвердження у проведених перевірках статей фінансових планів на 2012-2013р.р., колегія суддів вважає хибними в зв'язку з тим, що дані обставині пов'язані безпосередньо з господарською діяльністю підприємства та не впливають на суть взятих за договором зобов'язань, тому не є підставою для визнання договору недійсним.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що позивачем за зустрічним позовом не надано суду доказів, які б підтверджували той факт, що договір суперечить нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не доведено відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином, у зв'язку з чим зустрічний позов задоволенню не підлягає.
Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які грунтуються на належних та допустимих доказах.
Відповідно до статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про задоволення первісних позовних вимог у зазначеному у рішенні суду розмірі та про відмову у задоволенні зустрічного позову, а заперечення скаржника, викладені у апеляційній скарзі, не приймає до уваги, оскільки останні не підтверджуються матеріалами справи та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає рішення суду по даній справі обґрунтованим та таким, що відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування чи зміни не вбачається. Апеляційна скарга Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Державного підприємства з питань поводження з відходами як вторинною сировиною на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2014 у справі № 910/22147/14 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2014 у справі № 910/22147/14 залишити без змін.
Матеріали справи № 910/22147/14 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку.
Головуючий суддя Ю.Б. Михальська
Судді Б.В. Отрюх
А.І. Тищенко