"12" березня 2015 р. м. Київ К/800/54029/14
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Олексієнка М.М. (головуючий),
Бутенка В.І.,
Штульман І.В.,
при секретарі судового засідання: Крапивці Л.А.,
з участю: представника позивача Свириденка І.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі Вищого адміністративного суду України в касаційному порядку справу за адміністративним позовом Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП «Енергоатом») до відділу примусового виконання рішень управління Державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві (далі - ДВС) про визнання протиправною та скасування постанови про стягнення виконавчого збору за касаційною скаргою представника позивача на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 1 липня 2014 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2014 року,
У червні 2014 року представник ДП «Енергоатом» звернувся в суд з позовом, відповідно до якого просив визнати протиправними дії, допущені при прийнятті рішення про стягнення виконавчого збору, та скасувати постанову старшого державного виконавця ДВС від 28.05.2014 року про стягнення виконавчого збору в розмірі 854867,46 грн.
Посилався на те, що між сторонами виконавчого провадження 20.05.2014 року затверджено мирову угоду, а отже державний виконавець протиправно стягнув виконавчий збір.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 1 липня 2014 року в задоволенні позову відмовлено.
Київський апеляційний адміністративний суд рішення від 29 вересня 2014 року постанову окружного суду скасував з підстав порушення процесуального законодавства та ухвалив нову про відмову в позові.
У касаційній скарзі представник позивача, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами, просить попередні судові рішення скасувати і ухвалити нове про задоволення позову. Зазначає, що примусове виконання рішення суду ДВС не розпочинало, отже стягнення виконавчого збору є безпідставним.
З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), колегія суддів приходить до висновку про задоволення касаційної скарги частково з урахуванням наступного.
Як установлено судами попередніх інстанцій, 26.02.2014 року ДВС винесено постанову про відкриття виконавчого провадження зі стягнення з ДП «Енергоатом» на користь ПАТ «Укратомненргобуд» боргу в розмірі 8548674,63 грн., запропоновано боржнику в семиденний строк з моменту винесення цієї постанови самостійно виконати наказ про стягнення боргу, роз'яснено наслідки не виконання рішення, в тому числі стягнення виконавчого збору та витрат, пов'язаних з провадженням виконавчих дій.
У визначений строк боржником рішення не виконано, тому постановою державного виконавця від 28.05.2014 року стягнуто виконавчий збір у розмірі 854867,46 грн.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, прийшов до висновку про законність постанови щодо стягнення виконавчого збору, оскільки боржником у визначений строк добровільно наказ господарського суду не виконано, тому державний виконавець діяв в рамках законодавства про виконавче провадження.
Апеляційний суд при ухваленні рішення про відмову в задоволенні позову, виходив з того, що відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві не може бути належним відповідачем, а отже позовні вимоги до неналежного відповідача задоволені бути не можуть.
З висновками судів попередніх інстанції погодитися неможливо, тому що вони не відповідають нормам матеріального і процесуального права.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначається Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».
Статтею 25 цього Закону передбачено, що державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
Виходячи з положень цієї норми, сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, сам по собі не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує стягнення виконавчого збору з боржника. Виконавчий збір стягується на підставі постанови державного виконавця, якщо боржником в установлений для цього строк рішення добровільно не виконано, а державним виконавцем вчинено дії, спрямовані на примусове виконання, які в цьому випадку не вчинялися.
Окрім того, відповідно до частини третьої статті 27 зазначеного Закону у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання, державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються.
Саме до такого висновку зводиться правова позиція, викладена Верховним Судом України в Постанові від 28 січня 2015 року.
Суди попередніх інстанцій не врахували вище згадані норми матеріального закону. Зокрема, не встановлено чи вчинялися відділом державної виконавчої служби в межах виконавчого провадження заходи примусового виконання рішення. До таких заходів згідно статті 32 Закону № 606-XIV відноситься: звернення стягнення на кошти та інше майно боржника; звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; інші заходи, передбачені рішенням.
Окрім того, суд першої інстанції не визначився з належним відповідачем. Відповідно до частини третьої статті 181 КАС України, частини першої статті 3 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (у редакції Закону України від 04.11.2010 року №2677-VI), роз'яснень, викладених у пункті 11 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 14 вересня 2012 року № 10 Про доповнення постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року № 3 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби», органами державної виконавчої служби є:
Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень;
управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень;
районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.
Саме ці органи можуть виступати відповідачами по даній категорії справ. При цьому, Пленум акцентував увагу на тому, що управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень, є органами державної виконавчої служби відповідно до Закону України «Про державну виконавчу службу», тому, не дивлячись на те, що вони не відносяться до юридичних особі, можуть бути належними відповідачами у справах з приводу оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, прийнятих у виконавчому провадженні.
Виходячи зі змісту позовної заяви, позивач позивається до Відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у м. Києві, тому необхідно з урахування положень статті 52 КАС України визначитися з належним відповідачем.
За правилами частини першої статті 220 КАС України суд касаційної інстанції позбавлений права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, тому рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з підстав, передбачених частиною другою статті 227 КАС України (порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи), з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді вирішити питання про заміну відповідача, встановити фактичні обставини щодо примусового виконання наказу, на виконання якого винесено постанову про стягнення виконавчого збору.
Керуючись статтями 220, 222, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів
Касаційну скаргу Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» задовольнити частково.
Скасувати постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2014 року та Окружного адміністративного суду міста Києва від 1 липня 2014 року з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.
Судді: М.М. Олексієнко
В.І. Бутенко
І.В. Штульман