"10" березня 2015 р. м. Київ К/800/14121/13
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі
Головуючого судді Малиніна В.В.,
суддів Ситникова О.Ф., Швеця В.В.
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Волинського окружного адміністративного суду від 8 листопада 2012 року та ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 ( ОСОБА_2 ) до Державної міграційної служби України про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -
Громадянин ОСОБА_3 звернувся до Волинського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним і скасування рішення Державної міграційної служби України від 10 серпня 2012 року № 381-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Волинського окружного адміністративного суду від 8 листопада 2012 року, залишеною без змін ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року адміністративний позов задоволено.
Вважаючи, що рішення першої та апеляційної інстанцій прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, в задоволенні позову відмовити.
Позивач письмових запереченнях на вказану касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України не надав.
Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Судами встановлено, що 03 травня 2012 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Управління Державної міграційної служби України у Волинській області про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що відповідачем видана довідка (датована датою звернення) № 0000001.
08 травня 2012 року з ОСОБА_1 працівником міграційної служби проведено співбесіду, про що було складено протокол. Управлінням Державної міграційної служби України видано наказ від 22 травня 2012 року № 114 про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 04 липня 2012 року з позивачем повторно проведена співбесіда з метою перевірки наявності підстав для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що було складено протокол співбесіди № 2.
10 серпня 2012 року на підставі висновку Управління Державної міграційної служби України у Волинській області від 11 липня 2012 року відповідачем прийнято рішення № 381-12 про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту
Суди попередніх інстанцій задовольняючи позовні вимоги, прийшли до висновків, що відповідач не довів, що його рішення є обґрунтованим (з огляду на невідповідність повідомленим даним висновків про причини виїзду ОСОБА_1 з країни походження), безстороннім (неупередженим); добросовісним, пропорційним (з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія). Відповідач не встановив конкретну причину залишення ОСОБА_1 країни проживання, а тому його рішення є поспішним. Також ним не вжито достатніх і необхідних заходів щодо перевірки тверджень позивача. Відповідачем не перевірено інформацію про заявника по країні його походження, не враховано всіх особистих обставин, які стосуються позивача, а також дискримінаційного становища чоловіків, які проживають в південній та центральній частині Сомалі.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців» (який діяв на момент винесення оскаржуваного рішення та виникнення спірних правовідносин), відповідно до статті 1 якого, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Міжнародною Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець'включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.99р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
При цьому колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну та стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ, тощо.
Відповідно до Закону України «Про біженців» особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Частиною 7 ст. 11 цього ж Закону встановлено, що крім заяв про надання статусу біженця, заявником додаються документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані у 2000 року за допомогою Представництва Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, визначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
В даному випадку, позивач як особа, яка має об'єктивні переконання стати жертвою в державі свого походження має належним чином обґрунтувати відповідні її побоювання з наданням підтверджень фактів в розумінні зазначеної рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку».
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
При цьому, слід зауважити, що першою ціллю позивача, про що він сам зазначає у відповідних співбесідах, було не залишення в Україні з метою отримання відповідного статусу для захисту свого життя, а знаходження притулку у Європі для подальшого мирного співіснування, про що зазначено у рішенні суду (постанова Закарпатського окружного адміністративного суду від 23 березня 2011 року (справа № 2а-0770/808/12), яким було вирішено його видворити з території України як нелегального емігранта, бажаючого, в порушення Законів України, протиправно пересікти її кордон з суміжною Європейською країною (датованого раніше, аніж дата звернення до відповідача з відповідною заявою). Суди попередніх інстанцій, зокрема суд першої інстанції зазначив дане рішення, але належним чином не дослідив його, в частині встановлених обставин справи та причин його прийняття, хоча для даної справи воно є приюдиційним. З урахування того, що Україна є вже третьою країною його перебування.
Згідно з вимогами статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах та відповідно до законів України.
Відповідно до вимог статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
У зв'язку із зазначеним колегія суддів вважає, що справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції для з'ясування цих питань в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Керуючись ст.ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити частково.
Постанову Волинського окружного адміністративного суду від 8 листопада 2012 року та ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2013 року у цій справі скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя В.В. Малинін
Судді: О.Ф. Ситников
В.В. Швець