Справа № 815/6877/14
12 березня 2015 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Завальнюка І.В.,
суддів - Андрухіва В.В., Стефанова С.О.,
за участю секретаря - Грабової Я.О.,
перекладача - Альхоган А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративними позовами ОСОБА_10 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивачі звернувся до суду із вказаними адміністративними позовами, в яких просять суд визнати неправомірними та скасувати рішення від 03.11.2014 р. № 605-14, від 19.12.2014 р. № 740-14, якими позивачам відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту; зобов'язати відповідача прийняти рішення про визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що у 2012 році вони звернулися до Управління у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області із заявами про надання захисту в Україні. Згідно повідомлень від 12.11.2014 року № 77, від 06.01.2015 р. № 109 позивачам відмовлено у визнанні біженцями, або особами, які потребують додаткового захисту, на підстав пп.1 та пп.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон). Позивачі зазначили, що є громадянами Чаду, проте не можуть та не бажають користуватися захистом своєї країни. У заявах позивачі зазначили, що ОСОБА_3 бажав навчатися в Україні, куди поїхав з цією метою за приватним запрошенням свого друга. В 2008 р. у Чаді відбулася революція. Провчившись три місяці у м. Харкові, у ОСОБА_3 скінчилися кошти, тому навчання він перервав. ОСОБА_10 є дружиною ОСОБА_3, який не може повернутися до Чаду, оскільки в нього проблеми з владою, так як він її не підтримує, проте вона не може покинути свого чоловіка. Зважаючи на ці обставини, позивачі вважають, що потребують захисту держави Україна.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_3 та представник ОСОБА_10 позовні вимоги із викладених вище підстав підтримали у повному обсязі та просили задовольнити позов.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала у повному обсязі, в задоволенні позову просила відмовити, зважаючи на правомірність оскаржуваних рішень при необґрунтованих заявах позивачів щодо надання їм статусів біженців або визнання особами, які потребують додаткового захисту.
Вислухавши пояснення учасників процесу та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративних позовів та відсутність підстав для їх задоволення.
Судом встановлено, що ОСОБА_10, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянами Чаду. До виїзду з країни ОСОБА_3 мешкав в с. Хераз-Джомбе, Департамент Західної Батхи, регіон Батха. Шлюб позивачі уклали в 2007 році, після чого ОСОБА_3 вирішив поїхати в Україну для підвищення кваліфікації та навчання, яке мало здійснюватися за державним направленням та за кошти Університету, де позивач працював.
29 лютого 2008 р. ОСОБА_3 офіційно вилетів з Чаду авіарейсом м. Нджамена (Чад) - м. Адес Абаба (Ефіопія) - м. Хартун (Судан) - м. Каїр (Єгипет) - м. Київ (Україна) за національним паспортом № НОМЕР_1 та оформленою візою типу П-1 НОМЕР_2. По прибуттю до України позивач дізнався про революцію в Чаді, що мало наслідком переривання фінансування його навчання в Україні. У зв'язку із цим 17.08.2008 р. ОСОБА_3 повернувся до Чаду для з'ясування обставин.
Зі слів позивача, на третій день (22.08.2008 р.) його заарештували співробітники служби безпеки Чаду за те, що він був членом партії «Народна конвенція опору» за підозрою про організацію позивачем тренування чоловіків військовій справі. Зі слів позивача під час ув'язнення останній зазнавав нелюдське поводження, катування. За грошову винагороду, яку сплатили батьки позивача, його врятували з тюрми 19.09.2008 р., після чого він одразу ж покинув Чад та вилетів до України авіарейсом м. Нджамена (Чад) - м. Тріполі (Ліві) - м. Київ (Україна), куди прибув 19.09.2008 р.
Після виїзду позивача в дім родичів його дружини 20.09.2008 р. прийшли співробітники служби безпеки, які його шукали. Вони побили всіх у домі та приходили кожні 15 днів у пошуках позивача.
ОСОБА_10 вилетіла з Чаду авіарейсом м. Нджамена (Чад) - м. Адес Абаба (Ефіопія) - м. Хартун (Судан). З 13.12.2007 р. по 07.01.2008 р. жила в м. Хартум (Судан), після чого 07.01.2008 р. вилетіла авіарейсом м. Хартум (Судан) - м. Киїр ) Єгипет, де жила до 29.02.2008 р. З Каїру позивачка вилетіла до України за національним паспортом № НОМЕР_3 та оформленою візою типу П-1 номер НОМЕР_4, куди прибула 29.02.2008 р.
У 2012 році позивачі звернулись до Управління у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області із заявами про надання захисту в Україні.
Рішеннями ДМС України від 03.11.2014 р. № 605-14, від 19.12.2014 р. № 740-14 позивачам відмовлено у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, яка потребують додаткового або тимчасового захисту», як особам, стосовно яких встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 цього Закону, відсутні.
Як вбачається з особових справ ОСОБА_10 (№ ODS12/263) та ОСОБА_3 (№ODS12/242), в основу оскаржуваних рішень покладені висновки від 09.09.2014 року «Про відмову у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
Зі змісту зазначених висновків вбачається, що співробітники міграційної служби вважали, що у позивачів немає ознак осіб, що можуть вважатися біженцями через відсутність побоювання стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім того, заявники не можуть довести існування загроз життю, безпеці чи свободи, передбачених п.13 ст.1 Закону, для надання додаткової форми захисту. У зв'язку із цим та через відсутність умов, передбачених абз.4 п.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», співробітники міграційної служби дійшли висновків про доцільність відмовити позивачам у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначені рішення обґрунтованими, а позовні вимоги не підлягаючими задоволенню у зв'язку з наступним.
Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з ч.5 ст.10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Судом встановлено, що позивачі мешкали у м. Нджамена, район Дегер Раяд, Республіка Чад, після чого ОСОБА_3 в 2008 р. приїхав в Україну для навчання, де протягом 2008 р. - 2009 р. навчався на підготовчому відділенні Харківської інженерної академії. На момент їх виїзду в Чаді у позивачів залишилися проживати родичі.
В основу заяви про надання статусу біженця або додаткового статусу ОСОБА_3 поклав факт його переслідування внаслідок його членства в партії «Народна конвенція опору».
Зокрема позивач зазначив, що був членом партії «Народна конвенція опору», за що 22.08.2008 р. був заарештований та поміщений в тюрму, де зазнав катувань та нелюдського поводження. Аналогічні обставини для отримання захисту в Україні зазначені дружиною позивача - ОСОБА_10, яка без деталізації зазначила, що слідує за чоловіком, але конкретних обставин його переслідувань не знає.
Оцінюючи обставини в'їзду позивачів до України, відповідач надав перевагу тривалому часу подорожі позивачів з Чаду без відповідного звернення за захистом в транзитних країнах, відсутності доказів переслідувань позивачів в Чаді, проживання їх родичів в Чаді тощо. Відповідач зазначає, що позивачі не змогли чітко відповісти на питання діяльності політичної партії «Народна конвенція опору», плуталися у поясненнях, які при цьому були взаємоспростовуючими.
Зокрема, під час інтерв'ю 04.07.2012 р. ОСОБА_3 не вказав, що його переслідували представники влади, та не вказав про свій арешт, перебування у в'язниці через приналежність до політичної партії «Народна конвенція опору».
В інтерв'ю 24.07.2012 р. ОСОБА_3 розповів, що повернувся в Чад 20.08.2008 р. (тобто після початку військових подій Чаді - 02.02.2008 р.) з метою з'ясування обставин припинення фінансування його навчання на території України.
Під час проведення інтерв'ю 24.07.2012 р. ОСОБА_3 також зазначив, що його було арештовано у зв'язку з причетністю до політичної партії «Народна конвенція опору» та застосовано фізичне насильство (його били палками, катували електрострумом). При цьому під час повторного питання шукач вказав, що він ніколи не притягався до кримінальної відповідальності та до нього ніколи не застосовувалось фізичне насильство.
В ході співбесіди 04.07.2012 р. ОСОБА_3 зазначив, що був членом політичної партії «Народна конвенція опору», але не надав жодних доказів цього та не зміг точно пояснити свою роль (посада, обов'язки та ін.) у цій партії.
Натомість, ОСОБА_10 під час анкетування не згадала про арешт її чоловіка та його причетність до політичної партії «Народна конвенція опору», вказавши, що він був членом партії «Ельмісак Ашабі Лель Мугаума» (про яку ОСОБА_3 жодного разу не згадав). При цьому заявниця під час анкетування та інтерв'ю не вказана нічого про переслідування чоловіка з боку представників влади внаслідок військових дій в Республіці Чад.
Під час співбесіди 24.07.2012 р. ОСОБА_3 розповів, що вперше він приїхав до України для підвищення кваліфікації, знайшовши самостійно через мережу Інтернет фірму «Аль Канзі», яка займається оформленням віз для навчання за кордоном. Заявник зазначив, що саме працівники цієї фірми, а не університет, в якому він навчався, запропонували йому навчальний заклад та факультет для навчання в Україні. Надана шукачем інформація про його направлення від університету на підвищення кваліфікації в України викликає обґрунтовані сумніви, оскільки позивач виїхав з Чаду за запрошенням свого друга, який мешкає в Україні, по приватній візі, яка була видана в посольстві України в м. Каїр (Єгипет), а не по студентській візі, без укладання будь-яких договорів співпраці між університетами.
Під час інтерв'ю позивач зазначив, що у телефонних розмовах із родичами та знайомими, які проживають в Чаді, слідує, що в країні неможливо жити, люди не можуть працевлаштуватися.
Такі коментарії позивача свідчать про економічне підґрунтя виїзду позивачів з Чаду та подальші змоги легалізації в Україні, а не з підстав переслідування за політичними переконаннями.
Ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині надано не було. Разом із тим, як під час співбесід в міграційній службі, так і в ході судового розгляду справи, позивачі підтвердили, що особисто їм ніхто не погрожував.
Твердження позивачів про наявність підстав для надання додаткового захисту, з огляду на матеріальний елемент клопотання, є непідтвердженими та взаємоспростовуючими. Позивачі не виявили достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Чаді. Надана ними інформація при викладені причин виїзду з країни є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення позивачі не надали, не довели жодного суттєвого факту заяв. Твердження позивачів в заявах щодо небезпеки, яка їм загрожує в Чаді особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивачі не надали переконливих доказів щодо їх особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.
Вирішуючи справу, суд враховує, що позивачі не володіють інформацією про повідомлені ними випадки переслідування, у зв'язку із чим суд погоджується із висновками міграційної служби щодо неправдоподібності покладених в основу заяв фактів.
Суд також враховує інформацію по країні походження позивачів. Так, згідно докладу робочої групи по універсальному періодичному огляду Чаду: «Чадская делегация прежде всего отметила тот интерес, который Чад проявляет к вопросам прав человека, и его однозначное стремление выполнить все добровольно принятые на себя обязательства. Делегация подчеркнула, что, несмотря на достигнутый ощутимый прогресс, еще немало только предстоит сделать из-за имеющихся трудностей различного рода, в частности социально-культурных устоев, ограниченности финансовых средств и нехватки квалифицированных людских ресурсов. При том, несмотря на все перечисленные трудности, Чад обязуется удвоить усилия задействовать все имеющиеся в его распоряжении средства для того, чтобы поощрение и защита прав человека стали абсолютным приоритетом для правительства» (Рада з прав людини; дата публікації огляду 03.01.2014 р., 25 сесія; № A/HRC/25/14; електронне джерело: http://www.refworld.org.ru/docid/52f8c9214.html).
Аналіз матеріалів особових справ з точки зору оцінки тверджень позивачів в контексті ситуації в країні їх громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивачі не обґрунтували неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особових справ позивачів випливає, що реальними обставинами звернення позивачів до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут, оскільки позивачі влаштували свій побут в Україні, виховують тут своїх дітей.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивачів є надуманими, останні не навели фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань та які впливають на наслідки прийнятих відповідачем рішень при розгляді їх заяв про надання статусів біженців або осіб, які потребують додаткового захисту. В свою чергу, відповідач згідно ч.2 ст.71 КАС України, довів правомірність прийнятих ним рішень та необґрунтованість позовних вимог.
Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірні рішенні від 03.11.2014 р. № 605-14, від 19.12.2014 р. № 740-14 прийняті Державною міграційною службою України в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 158-163 КАС України, суд
В задоволенні адміністративних позовів ОСОБА_10 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.
Повний текст постанови складено 16 березня 2015 року.
Головуючий суддя І.В. Завальнюк
Суддя В.В. Андрухів
Суддя С.О. Стефанов