24 лютого 2015 року м. Київ К/9991/55041/12
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
головуючого - судді суддівТракало В.В., Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 1 червня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_4 до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення нечинним, зобов'язання вчинити певні дії,
У травні 2012 року позивач звернувся до суду із вказаним позовом до відповідача. Просив визнати нечинним наказ управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 29 від 13 квітня 2012 року та зобов'язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Посилався на те, що рішення відповідача є необґрунтованим та незаконним, оскільки його побоювання стати жертвою переслідування у разі повернення до Сирії пов'язані з внутрішнім озброєним конфліктом в країні.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 1 червня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2012 року, у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ставиться питання про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з підстав порушення судами норм матеріального та процесуального права та направлення справи на новий розгляд.
Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позивач є громадянином Сирії. Вперше прибув до України 12 листопада 2004 року за національним паспортом та офіційною навчальною візою. За час навчання в Україні повертався до Сирії 5 разів: у 2005, 2006, 2007, 2008 роках. У червні 2010 року отримав диплом Одеського державного медичного університету за спеціальністю «Стоматологія». В період з 13 липня 2010 року по 15 листопада 2011 року перебував у Сирії. Востаннє прибув до України 15 листопада 2011 року за навчальною візою.
22 березня 2012 року позивач звернувся до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
13 квітня 2012 року управлінням у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на підставі висновку начальника відділу у справах біженців прийнято наказ № 29 про відмову в оформленні позивачу документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч. 1 п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». А 27 квітня 2012 року ОСОБА_4 повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що згідно доводів позивача та зібраних у справі доказів, відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 ч. 1 п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» щодо визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, причиною виїзду позивача з Сирії є навчання в Україні та влаштування свого особистого життя. Жодних фактів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, фактів погроз з боку влади або будь-яких організацій Сирії не встановлено.
Відповідно до ч. 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною 7 вказаної статті передбачено, що у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Згідно ч. 8 цієї ж статті у разі використання особою права на оскарження орган міграційної служби до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, а також інформує про це протягом трьох робочих днів орган внутрішніх справ за місцем проживання особи.
Частиною 9 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що у разі невикористання особою права на оскарження протягом п'яти робочих днів з дня її письмового повідомлення про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби вилучає у такої особи довідку про звернення за захистом в Україні, інформуючи про це орган внутрішніх справ за місцем проживання особи протягом трьох робочих днів, та повертає особі документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, що перебувають на зберіганні в органі міграційної служби.
Отже, відмовляючи позивачу у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності обґрунтованих побоювань з боку позивача стати жертвою переслідувань, що в свою чергу свідчить про відсутність правових підстав для задоволення адміністративного позову.
Відповідно до вимог частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
За правилами статті 224 цього Кодексу суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
Доводи касаційної скарги про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права безпідставні, не ґрунтуються на доказах та спростовуються висновками судів, викладеними у судових рішеннях.
Тому колегія суддів, перевіривши у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 1 червня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2012 року - без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає.
Головуючий: В.В. Тракало
Судді: Я.Л. Іваненко
М.І. Мойсюк