11 лютого 2015 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Касьяна О.П.,
суддів: Гончара В.П., Карпенко С.О.,Остапчука Д.О., Савченко В.О.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про солідарне стягнення боргу за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 5 травня 2014 року,
У листопаді 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що 30 січня 2013 року він надав ОСОБА_7 позику в розмірі 98 000 дол. США. На підтвердження укладення цього договору останній склав розписку. Крім того, на забезпечення взятого на себе за договором позики ОСОБА_7 зобов'язання, позивач уклав із ОСОБА_8 договір поруки, про що останнім також було надано розписку.
У обумовлений договором позики строк, відповідачі грошові кошти не повернули, а тому позивач просив суд стягнути солідарно із ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на свою користь борг у розмірі 783 314 грн.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2014 року позов ОСОБА_6 задоволено.
Стягнуто солідарно із ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 борг у розмірі 783 314 грн.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 5 травня 2014 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2014 року в частині стягнення із ОСОБА_8 на користь ОСОБА_6 боргу за договором позики скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення.
У задоволені позову ОСОБА_6 про стягнення з ОСОБА_8 грошових коштів за договором позики відмовлено.
У іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить суд касаційної інстанції скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свої доводи порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6 в частині стягнення боргу з ОСОБА_8, апеляційний суд виходив із того, що розписка не є письмовою формою договору поруки, а тому відповідно до вимог ст. ст. 203-215 ЦК України є нікчемним правочином.
Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах матеріального закону.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
Однак висновки апеляційного суду не відповідають вимогам матеріального та процесуального закону з наступних підстав.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Судами встановлено, що 30 січня 2013 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено договір позики, відповідно до умов якого, позивач надав у борг ОСОБА_7 грошові кошти у розмірі 98 000 дол. США., строком до 1 червня 2013 року. На підтвердження укладення договору позики та його умов, ОСОБА_7 надав позивачу розписку (а. с. 9, 33).
Також, 30 січня 2013 року ОСОБА_8 надав ОСОБА_6 розписку відповідно до умов якої, ОСОБА_8 зобов'язувався погасити борг ОСОБА_7 у розмірі 98 000 дол. США, в строк обумовлений договором позики (а. с. 10, 32).
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору та вимогами ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Частиною 1 ст. 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
За змістом ст. 547 ЦК України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Згідно з ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Частиною 1 статті 218 ЦК України встановлено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Частиною 4 статті 10 ЦПК України встановлено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (частина 1 статті 11 ЦПК України).
Статтею 212 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_6, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що на підставі укладеного договору поруки, ОСОБА_8 взяв на себе зобов'язання відповідати перед позивачем за належне виконання ОСОБА_7 взятих на себе зобов'язань за договором позики. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки у застосуванні норм матеріального та дійшов до передчасного висновку про нікчемність договору поруки, помилково не застосував до спірних правовідносин положення ст. ст. 207, 218, 547 ЦК України. Крім того, переглядаючи справу, апеляційний суд на порушення вимог статей 213, 214, 303 ЦПК України не взяв до уваги, що в апеляційній скарзі ОСОБА_8 поставивши питання про скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення із нього заборгованості за договором позики, не оспорював правомірність укладеного ним договору поруки. Таким чином, апеляційний суд, переглядаючи рішення місцевого суду, безпідставно вийшов за межі доводів апеляційної скарги.
Отже, безпідставно скасувавши законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні норм матеріального та процесуального закону.
Враховуючи викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням рішення суду першої інстанції в силі з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 5 травня 2014 року скасувати, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2014 року залишити в силі.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.П. Касьян
Судді: В.П. Гончар
С.О. Карпенко
Д.О. Остапчук
В.О. Савченко