ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
13.02.2015Справа №910/25312/14
За позовом Приватного акціонерного товариства "Одеська Кіностудія"
До 1. Державного агентства України з питань кіно
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Будущеє"
Про визнання недійсним додатку до договору та стягнення 24 360,00 грн.
Суддя Картавцева Ю.В.
Представники сторін:
від позивача Духовна О.В. - представник (дов. № б/н від 12.08.2014 р.)
Нікітін Ю.В. - представник (дов. № 8 від 16.01.2015 р.)
від відповідача 1 Шевчук Ю.І. - представник (дов. № 917/9/2613 від 29.05.2013 р.)
Петасюк Л.В. - представник (дов. № 31/5/11-15 від 19.01.2015 р.)
від відповідача 2 не з'явився
Приватне акціонерне товариство "Одеська Кіностудія" звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Міністерства культури України та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Будущеє" про визнання недійсним додатку до договору та стягнення 24 360,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані невідповідністю умов додаткової угоди № 1 до договору № 16/06/02 від 02.07.2003 р. вимогам чинного законодавства, зокрема в частині погіршення становища автора (його правонаступника) порівняно із становищем, встановленим чинним законодавством, оскільки такими умовами не передбачено розміру та порядку виплати позивачеві як особі, яка володіє виключними майновими правами на фільми, що перелічені в Додатку № 1, авторської винагороди, а отже такі умови є недійсними.
Також позивач просить суд стягнути на його користь компенсацію за порушення авторського права у розмірі 24 360, 00 грн.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 17.11.2014 р. порушено провадження у справі №910/25312/14, розгляд справи призначено на 01.12.2014 р.
У судове засідання 01.12.2014 р. представники відповідачів не з'явились, про поважні причини неявки суд не повідомили, вимоги ухвали суду не виконали, про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.
Натомість 01.12.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника відповідача 1 клопотання про об'єднання справ, а саме справи № 910/21729/14 та даної справи.
У судовому засіданні 01.12.2014 р. представник позивача подав суду клопотання про витребування у відповідачів 1 та 2 доказів, а саме оригіналів Договору № 16/06/02 від 02.07.2003 р. та Додаткової угоди № 1 від 24.02.2006 р. до Договору № 16/06/02 від 02.07.2003 р.
Розглянувши вказане клопотання, суд приходить до висновку про обґрунтованість останнього, а тому з метою повного, всебічного розгляду даного спору вважає за необхідне задовольнити його. Отже клопотання позивача про витребування доказів задоволено.
Також розглянувши у судовому засіданні 01.12.2014 р. заявлене представником відповідача 1 клопотання про об'єднання справ, суд відмовляє в його задоволенні з огляду на те, що оскільки дана справа та справа № 910/21729/14, які просить об'єднати відповідач 1, знаходяться у провадженні різних судових колегій, тому відповідно до приписів ст. 58 ГПК України, у суду відсутня процесуальна можливість здійснити об'єднання вказаних справ. За таких обставин, в задоволенні клопотання про об'єднання справ судом відмовлено.
Разом з тим вказаним клопотанням відповідач 1 просив суд відкласти розгляд справи. Дане клопотання в частині відкладення судом задоволено.
За таких обставин у зв'язку з необхідністю витребування доказів, нез'явленням у судове засідання представників відповідачів 1 та 2, невиконанням вимог ухвали суду про порушення провадження у справі, суд, відповідно до ст. 77 ГПК України, відклав розгляд справи на 15.12.2014 р., про що виніс відповідну ухвалу.
12.12.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника позивача заяву про зміну предмету позову, відповідно до якої позивач просить суд змінити предмет позову та визнати недійсною додаткову угоду № 2 від 27.07.2007 р. до договору № 16/06/02 від 02.07.2003 р., укладену між Державною службою кінематографії Міністерства культури і туризму України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма Будущєє», а також стягнути з Міністерства культури України та товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Будущєє» компенсацію у розмірі 24 360, 00 грн.
Розглянувши у судовому засіданні 15.12.2014 р. вказану заяву позивача, суд зазначає таке.
Ч. 4 ст. 22 ГПК України визначено, що до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви. За таких обставин заява позивача про зміну предмету позову приймається судом до розгляду.
12.12.2014 р. відділом діловодства суду отримано від представника позивача також клопотання про витребування оригіналів документів, відповідно до якого позивач просить суд витребувати у відповідачів 1 та 2 оригінал додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 р. до договору від 02.07.2003 р. № 16/06/02.
Разом з тим у судовому засіданні 15.12.2014 р. представник відповідача 2 подав суду для долучення до матеріалів справи додаткові документи, в тому числі витребувану позивачем додаткову угоду № 2 від 27.07.2007 р. до договору від 02.07.2003 р. № 16/06/02, відтак клопотання позивача таким чином фактично є задоволеним.
У судовому засіданні 15.12.2014 р. представник відповідача 1 подав суду відзив на позов, а також клопотання про залучення до участі у справі іншого відповідача - Державного агентства України з питань кіно з підстав того, що саме Державне агентство України з питань кіно є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері кінематографії.
Більше того, у судовому засіданні 15.12.2014 р. представник позивача подав суду заяву про заміну співвідповідача, а саме Міністерства культури України на Державне агентство України з питань кіно.
Розглянувши заяву позивача про заміну співвідповідача, суд зазначає таке.
Як встановлено в ч. 3 ст. 24 ГПК України, господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем.
Як вбачається з матеріалів справи договір № 16/06/02 від 02.07.2003 р. укладений між Міністерством культури і мистецтв України, ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» та ТОВ «Фірма Будущєє», спірна додаткова угода № 2 від 27.07.2007 р. - між Державною службою кінематографії Міністерства культури і туризму України та ТОВ «Фірма Будущєє».
Наказом Міністерства культури і туризму від 20.09.2006 № 786/0/16-06 (зі змінами внесеними наказом МКТ від 27.02.2007 № 156/0/16-07 «Про внесення змін до наказу МКТ України від 20.09.2006 № 786/0/16-06») Міністерство передало до сфери управління Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України майнові права інтелектуальної власності на аудіовізуальні твори, які належали Міністерству культури і туризму.
Разом з тим відповідно до Указу Президента України від 09.12.2010р. № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» утворено Державне агентство України з питань кіно шляхом реорганізації Міністерства культури і туризму України та ліквідації Державної служби кінематографії (постанова Кабінету Міністрів України від 28.03.2011р. № 346).
Положенням про Державне агентство України з питань кіно, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2014р. № 277 визначено, що Державне агентство України з питань кіно утворено як центральний орган виконавчої влади діяльність якого спрямовується та координується через Міністра культури України.
Згідно із постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011р. № 1074 «Про затвердження Порядку здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади», господарським та цивільним законодавством України права та обов'язки органу який реорганізується або ліквідується переходять до органу виконавчої влади який утворюється в результаті такої реорганізації або ліквідації.
Таким чином, суд приходить до висновку, що Державне агентство України з питань кіно є правонаступником прав та обов'язків Державної служби кінематографії, а отже саме Державне агентство України з питань кіно є належним співвідповідачем разом з ТОВ «Фірма Будущєє».
За таких обставин, клопотання позивача про заміну співвідповідача підлягає задоволенню, а відтак і відповідне клопотання відповідача 1 - Міністерства культури України.
При цьому, з огляду на присутність представника Державного агентства України з питань кіно у судовому засіданні 15.12.2014 р., останній подав суду відзив на позов, відповідно до якого просить суд відмовити в задоволенні позову з підстав, зазначених у відзиві.
При цьому присутній у даному судовому засіданні представник Державного агентства України з питань кіно просив суд відкласти розгляд справи.
У зв'язку з заміною неналежного відповідача, суд відповідно до ст. 77 ГПК України відкладав розгляд справи на 19.01.2015 р., про що виніс відповідну ухвалу.
06.01.2015 р. відділом діловодства суду отримано від відповідача 1 відзив на позов, відповідно до якого останній просить суд відмовити в позові з підстав, зазначених у відзиві.
У судовому засіданні 19.01.2015 р. представник відповідача 1 подав суду відзив на позов із викладеними запереченнями, а представник позивача - додаткові пояснення із доводами на підтвердження позовних вимог.
У судовому засіданні 19.01.2015 р. оголошено перерву до 02.02.2015 р.
У судове засідання 02.02.2015 р. представники відповідачів не з'явились, про поважні причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового засідання були повідомлені належним чином.
Натомість 02.02.2015 р. відділом діловодства суду отримано від відповідача 2 клопотання про відкладення розгляду справи з підстав неможливості забезпечити явку представника у судовому засіданні 02.02.2015 р. у зв'язку з відрядженням останнього.
Розглянувши в судовому засіданні 02.02.2015 р. вказане клопотання відповідача 2, враховуючи заперечення представників позивача, суд зазначає таке.
Нормами чинного законодавства України не обмежено коло осіб, які можуть представляти особу в судовому процесі, тому неможливість одного з представників відповідача 2 бути присутнім у судовому засіданні не перешкоджає реалізації права учасника судового процесу на участь у судовому засіданні його іншого представника. Відповідач 2 мав можливість скористатись правилами ст. 28 Господарського процесуального кодексу України та ст. 244 Цивільного кодексу України, відтак у задоволенні клопотання відповідача 2 судом відмовлено.
Разом з тим, у зв'язку з нез'явленням у судове засідання представників відповідачів, суд відповідно до ст. 77 ГПК України відклав розгляд справи на 13.02.2015 р., про що виніс відповідну ухвалу.
У судове засідання 13.02.2015 р. представник відповідача 2 не з'явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, про час та місце судового засідання були повідомлений належним чином.
Приписами ст. 77 Господарського процесуального кодексу України визначений перелік обставин, за яких суд відкладає розгляд справи. Зокрема, відповідно до п. 1 ч. 1 названої статті, у разі нез'явлення в засідання представників сторін, інших учасників судового процесу та, відповідно до п. 2 ч. 1 названої статті, у разі неподання витребуваних доказів. Однак стаття 77 ГПК України встановлює не обов'язок суду відкласти розгляд справи, а визначає лише право суду при наявності зазначених випадків.
За таких обставин суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи в судовому засіданні 13.02.2015 р. та за відсутності представника відповідача 2, запобігаючи одночасно безпідставному затягуванню розгляду спору.
У судовому засіданні 13.02.2015 р. представник відповідача 1 подав суду клопотання про залучення доказів по справі, відповідно до якого просить суд витребувати у позивача передавальний акт від ДП «Одеська кіностудія» до ПрАТ «Одеська кіностудія».
Розглянувши у даному судовому засіданні вказане клопотання представника відповідача 1, суд відмовляє в його задоволенні з огляду на таке.
Відповідно до ст. 38 ГПК України, сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У клопотанні повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, що перешкоджають його наданню; підстави, з яких випливає, що цей доказ має підприємство чи організація; обставини, які може підтвердити цей доказ.
Оскільки представником відповідача 1 належним чином не обґрунтовано клопотання про витребування доказів, а саме не зазначено який конкретно доказ (реквізити передавального акту) витребовується, не зазначено обставин, які може підтвердити даний доказ, а також доказів власне існування такого акту, у суду відсутні підстави для задоволення поданого клопотання.
В судовому засіданні 13.02.2015 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд, -
2 липня 2003 року між Державним підприємством «Одеська кіностудія художніх фільмів», Міністерством культури та мистецтв України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма Будущеє» укладено Договір № 16/06/02 від 02.07.2003 року (Договір), за яким Державне підприємство «Одеська кіностудія художніх фільмів» та Міністерство культури та мистецтв України передали виключні майнові авторські права на фільми, вироблені ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів», Товариству з обмеженою відповідальністю «Фірма Будущеє». Перелік фільмів викладено у Додатках №1 (205 кінофільмів) та № 2 (95 кінофільмів) до Договору.
Згідно з п. 3.1. Договору, доходи, отримані ТОВ «Фірма Будущеє» від реалізації фільмів, розподіляються таким чином: 45% - кіностудії, 20% - міністерству; 35% - ТОВ «Фірма Будущеє».
24 лютого 2006 року між Державним підприємством «Одеська кіностудія художніх фільмів», Міністерством культури і туризму України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма Будущеє» укладено Додаткову угоду №1 до Договору, якою Товариству з обмеженою відповідальністю «Фірма Будущеє» передано виключні майнові авторські права на фільми, виключні права на використання фільмів (у тому числі їх фрагментів) у формах та засобах перекладу, відтворення, публічного повідомлення, поширення на усіх видах матеріальних носіїв шляхом продажу, здавання внайми і/чи комерційний прокат екземплярів також зафіксованих у формі, що зчитує комп'ютер, використання фрагментів як складну частину оригінальних аудіовізуальних творів, експорту екземплярів, у тому числі виключне право на дозвіл чи заборону використання фільмів (у тому числі їх фрагментів) у вищевказаних формах третім особам.
27 липня 2007 року між Державною службою кінематографії Міністерства культури і туризму України та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фірма Будущеє» укладено Додаткову угоду № 2 до Договору, відповідно до умов якої, зокрема, сторонами угоди являються Державна служба кінематографії Міністерства культури і туризму України та ТОВ «Фірма Будущеє»; до ТОВ «Фірма Будущеє» переходять усі майнові авторські права на фільми. При цьому, порядок розподілу прибутку такий: Держслужбі - 65%, ТОВ «Фірма Будущеє» - 35%. Строк дії Договору продовжено з 02 червня 2003 року до 31 грудня 2020 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що він являється правонаступником ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів», якому належать, зокрема, авторські майнові права на фільми та доходи, отримані від реалізації фільмів, створених Державним підприємством «Одеська кіностудія». Оскільки Додатковою угодою № 2 від 27.07.2007 року до Договору виключено позивача із сторін даного договору, останній зазначає, що він неправомірно не отримував доходи від передачі майнових авторських прав на фільми, у результаті укладеної Додаткової угоди № 2, починаючи із 2007 року. За таких обставин, позивач просить суд визнати недійсною Додаткову угоду № 2 від 27.07.2007 р. як таку, що погіршує становище позивача, порівняно зі становищем, встановленим чинним законодавством, та стягнути компенсацію у розмірі 24 360, 00 грн.
Відповідачі 1 та 2 проти позову заперечують з тих підстав, що позивач є правонаступником ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» лише в частині переданих матеріальних ресурсів згідно з актом приймання передавання матеріальних активів, при цьому виключні права інтелектуальної власності до позивача жодним чином не передавались, а отже останній не вправі вимагати визнання недійсною Додаткової угоди № 2 до Договору з підстав виключення його зі сторін такої додаткової угоди, та тим більше не вправі стягувати компенсацію.
За таких обставин, відповідачі вважають, що підстави для визнання недійсною Додаткової угоди № 2 відсутні, а тому відсутні підстави і для задоволення позову.
Проаналізувавши матеріали справи та пояснення представників сторін, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню з таких підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За змістом ст.ст. 626, 627 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з приписами ст.ст. 651, 654 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що договори можуть бути визнані недійсними лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в справі про визнання договорів недійсними суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними і настання певних юридичних наслідків.
Як зазначено у п. 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29 травня 2013 року № 11, у силу припису частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.
Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Даний спір виник через неправомірне, на думку позивача, виключення його зі сторін договору № 16/06/02 від 07.07.2003 р., який за своєю природою є ліцензійним договором.
Статтею 1108 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону. Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.
Згідно зі ст. 1109 цього ж Кодексу, за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону. У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.
Статтею 443 ЦК України встановлено, що використання твору здійснюється лише за згодою автора, крім випадків правомірного використання твору без такої згоди, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Відповідно до ст. 440 ЦК України та ч. 3 ст. 15 Закону України «Про авторське право і суміжні права», майновими правами інтелектуальної власності на твір є: право на використання твору; виключне право дозволяти використання твору; право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання; інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
За приписами статей 31, 32, 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права», використання творів допускається виключно на основі авторського договору з автором або іншою особою, що має авторське право, або з організацією колективного управління, яким об'єкти авторського права передали повноваження на управління своїми майновими авторськими правами.
Відповідно до статті 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначено, що договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов. Авторська винагорода визначається у договорі у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді фіксованої суми чи іншим чином. При цьому ставки авторської винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні ставки, встановлені Кабінетом Міністрів України.
Разом з тим, частиною 5 вказаної статті Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначено, що умови договору, що погіршують становище автора (його правонаступника) порівняно із становищем, встановленим чинним законодавством, є недійсними.
За таких обставин, предметом доказування у даній справі в частині вимог про визнання недійсним Договору є питання правонаступництва позивачем прав та обов'язків ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів», в тому числі в частині прав інтелектуальної власності на спірні фільми (Додаток №1 (205 кінофільмів) та № 2 (95 кінофільмів), створені в період з 1955 р. по 1990 р.).
Відповідно до частини третьої статті 73 ГК України майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими законами. Правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Частиною 1 ст. 134 ГК України передбачено, що суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.
За змістом ст. 190 ЦК України, майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Указом Президента України «Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Довженка» від 10.09.1994 р. установлено, що всі фільми та фільмові матеріали кіностудій України, створені за рахунок бюджетних коштів, є загальнодержавною власністю України - національною культурною спадщиною і можуть використовуватися лише за погодженням з Міністерством культури України.
Наказом Міністерства культури і туризму України від 20.09.2006 р. № 786/0/16-06 (з урахуванням наказу від 07.02.2007 р. № 156/0/16-07) передано до сфери управління Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України майнові права інтелектуальної власності на аудіовізуальні твори, які належали Міністерству культури і туризму України.
Статтею 16 Закону України «Про кінематографію» передбачено, що у разі створення фільму, вихідних матеріалів фільму та фільмокопій за рахунок коштів державного бюджету держава виступає суб'єктом майнових прав автора на фільм, права власності на вихідні матеріали фільму та фільмокопії відповідно до умов укладеного з автором фільму договору.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом Міністерства культури і туризму України від 14.03.2006 р. № 116 «Про Державне підприємство «Одеська кіностудія художніх фільмів», вирішено реорганізувати Державне підприємство «Одеська кіностудія художніх фільмів» шляхом його приєднання до Закритого акціонерного товариства «Одеська кіностудія» (перейменовано на Приватне акціонерне товариство «Одеська кіностудія» - позивач) та зобов'язано подати передавальні акти на затвердження до Міністерства культури і туризму України.
15.10.2006 р. Міністерством культури і туризму України та Державним підприємством «Одеська кіностудія художніх фільмів» в особі уповноважених представників складено акт прийому-передачі фільмів виробництва ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» та майнових прав на них згідно з додатком № 1 «Инвентаризационная опись имущественных прав на аудиовизуальные произведения» від 01.10.2006 р. на 8 сторінках, російською мовою.
08.11.2006 року Державне підприємство «Одеська кіностудія художніх фільмів», майно якого закріплене за ним на праві господарського відання із формою власності - державна, було припинено, а цілісний майновий комплекс Державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів» внесено до статутного фонду Закритого акціонерного товариства «Одеська кіностудія».
Так, зокрема, актом приймання-передачі цілісного майнового комплексу Державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів» до статутного фонду Закритого акціонерного товариства «Одеська кіностудія» від 21.11.2005 р., останнє прийняло у власність як вклад до статутного фонду в тому числі цілісний майновий комплекс Державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів» разом з усіма правами і обов'язками згідно з описом, що наводиться у додатку, який є невід'ємною частиною цього акту.
В свою чергу, згідно з додатком до приймання цілісного майнового комплексу Державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів» до статутного фонду Закритого акціонерного товариства «Одеська кіностудія» від 21.11.2005 р., останньому передані матеріальні активи за категоріями: будівлі, споруди, передавальні пристрої, об'єкти незавершеного будівництва, дебіторська заборгованість, грошові кошти, кредитна заборгованість тощо.
З огляду на те, що актом від 21.11.2005 р. зазначено про передання до статутного фонду Закритого акціонерного товариства «Одеська кіностудія» в якості цілісного майнового комплексу - Державне підприємство «Одеська кіностудія художніх фільмів», суд вважає за необхідне звернути увагу на приписи ст. 190 ЦК України, відповідно до якої до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.
При цьому за змістом ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Таким чином, права інтелектуальної власності, що включають в себе майнові авторські права, на порушення яких власне вказує позивач, є нематеріальними активами, що обліковуються спеціально затвердженим Інвентаризаційним описом об'єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів: Типова форма N НА-4.
Відтак, з огляду на те, що позивачем не надано суду жодних доказів на підтвердження передання до його статутного фонду належних державі прав на кінофільми, створених ДП «Одеська кіностудія художніх фільмів» при реорганізації останнього шляхом приєднання до юридичної особи позивача, у суду відсутні підстави вважати такі права переданими та відповідно такими, що належать позивачу - Приватному акціонерному товариству "Одеська Кіностудія".
Посилання позивача на п. 2.2. Статуту Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», відповідно до якого останнє є правонаступником всіх прав та обов'язків Державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів», на підтвердження переходу до нього в тому числі прав інтелектуальної власності на спірні кінофільми не береться судом до уваги з огляду на відсутність первинних доказів їх передання при реорганізації Державного підприємства «Одеська кіностудія художніх фільмів».
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 01.12.2004 р. під охоронюваними законом інтересами необхідно розуміти прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Отже, охоронюваний законом інтерес є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони.
Оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами належність йому авторських прав на кінофільми (Додаток №1 (205 кінофільмів) та № 2 (95 кінофільмів), створені в період з 1955 р. по 1990 р.), що є об'єктом Договору № 16/06/02 від 02.07.2003 року в редакції додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 р., враховуючи, що відповідачем 1 надано суду докази на підтвердження уповноваження Державної служби кінематографії Міністерства культури і туризму України як сторони спірної додаткової угоди на її укладення, у суду відсутні підстави вважати права позивача - не суб'єкта авторських прав на спірні твори інтелектуальної власності - кінофільми - будь-яким чином порушеними, умови цієї додаткової угоди в частині не включення позивача до сторін угоди - такими, що погіршують його становище, а охоронюваний законом інтерес стосовно предмету спору таким, що існує.
Крім того, матеріалами справи підтверджується, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 23.10.2013 року у справі № 761/25131/13-ц провадження № 2/761/8271/2013 за позовом Костроменка Вадима Васильовича до Міністерства культури України, Приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма Будущеє» про захист авторських прав, на яке посилається позивач, встановлено, що Державне підприємство «Одеська кіностудія художніх фільмів» набула авторських прав на спірні у провадженні № 2/761/8271/2013 фільми з моменту їх створення.
Власне, факт набуття авторських прав на спірні фільми Державним підприємством «Одеська кіностудія художніх фільмів» - юридичній особі, яка припинена, про що внесено відповідний запис до ЄДР, сторонами спору у даній справі не заперечується з огляду на приписи ст. 483 ЦК Української РСР, що була виключена 04.02.1994 р., згідно з якою авторське право на кінофільм або телевізійний фільм належить підприємству, яке здійснило його зйомку. Разом з тим будь-які встановлені факти щодо належності авторських прав на спірні фільми саме позивачу у вказаному рішенні Шевченківського районного суду міста Києва від 23.10.2013 року не зазначені.
Тож з огляду на вищенаведене, погоджені між Державною службою кінематографії Міністерства культури і туризму України та відповідачем 2 умови додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 р. стосовно розподілу прибутку між зазначеними особами без залучення позивача не вважаються судом такими, що будь-яким чином погіршують становище ПрАТ «Одеська кіностудія» порівняно зі становищем, встановленим чинним законодавством, а отже суд дійшов висновку, що в задоволенні позову в частині визнання недійсною додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 р. до Договору з цих підстав слід відмовити.
Стосовно стягнення заявленої суми компенсації, суд зазначає таке.
Згідно з ч. 1 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права», за захистом свого авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти авторського права та суміжних прав мають право звертатися в установленому порядку до суду та інших органів відповідно до їх компетенції.
Порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену Цивільним кодексом України, законом чи договором (ст. 431 Цивільного кодексу України).
Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 432 Цивільного кодексу України, суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об'єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення.
Відповідно до п. «г» ч. 1 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права», при порушеннях будь-якою особою, зокрема, авторського права, передбаченого статтею 50 закону, суб'єкти авторського права мають право подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права, або виплату компенсацій.
Пунктом «г» ч. 2 ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» передбачено, що суд має право постановити рішення чи ухвалу про: виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу. При визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов'язаний у встановлених пунктом «г» ч. 2 ст. 52 Закону межах визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача.
Відповідно до п.п. 51.2, 52.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року N 12 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності», компенсація підлягає виплаті у разі доведення факту порушення майнових прав суб'єкта авторського права та/або суміжних прав, а не розміру заподіяних збитків. Таким чином, для задоволення вимоги про виплату компенсації достатньо наявності доказів вчинення особою дій, які визнаються порушенням авторського права та/або суміжних прав, а розмір збитків суб'єкт такого права доводити не зобов'язаний. Водночас розмір доведених збитків має враховуватися господарським судом у визначенні розміру компенсації.
З огляду на висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову в частині визнання недійсною додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 р. до Договору через недоведеність позивачем порушення авторських прав та власне їх належності останньому, суд не вбачає підстав і для стягнення компенсації на підставі ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права».
Окрім цього, суд вважає за необхідне звернути увагу, що заявляючи вимогу про стягнення з відповідачів суми компенсації у розмірі 20 мінімальних заробітних плат (24 360, 00 грн.), позивач жодним чином не уточнює та не конкретизує, як він розуміє таке стягнення: солідарно з відповідачів; з кожного з них; порівну; пропорційно отриманим прибуткам тощо.
Згідно з ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ч. 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Положеннями статті 34 ГПК України встановлено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
За таких обставин, суд не вбачає підстав для визнання спірної Додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 р. до Договору № 16/06/02 від 02.07.2003 р. недійсною, так само, як і підстав для стягнення компенсації. Відтак, в задоволенні позовних вимог судом відмовлено.
Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 33, 49, 82-85 ГПК України, господарський суд -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення
складено 14.02.2015 р.
Суддя Ю.В. Картавцева