ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
11.02.2015Справа №910/27819/14
Господарський суд міста Києва у складі судді Чинчин О.В., при секретарі судового засідання Бігмі Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АТЛ»
до про Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» визнання недійсним договору
Представники:
від Позивача: не з»явились;
від Відповідача: Рачок Н.М. (представник за довіреністю)
Товариство з обмеженою відповідальністю «АТЛ» (надалі також - «Позивач») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» (надалі також - «Відповідач») про визнання недійсним Договору фінансового лізингу №3152L11/00-LD від 21.10.2011 року.
Позовні вимоги вмотивовано тим, що 21.10.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «АТЛ» (Лізингоодержувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» (Лізингодавець) було укладено Договір фінансового лізингу №3152L11/00-LD, відповідно до умов якого Лізингодавець прийняв на себе зобов»язання придбати у власність від Продавця, що обраний Лізингоодержувачем, Предмет лізингу відповідно до встановлених Лізингоодержувачем умов придбання та технічних характеристик (специфікацій) та передати його у користування Лізингоодержувачу на строк та на умовах, визначених цим Договором, а Лізингоодержувач зобов»язався прийняти Предмет лізингу у користування та сплачувати Лізингодавцю Лізингові платежі, інші комісії, які зазначені в додатку «Тарифи» до цього Договору, який є його невід»ємною частиною, та виконувати інші обов»язки, передбачені цим Договором та чинним законодавством. Як зазначає Позивач, вказаний договір не відповідає нормам чинного законодавства України, а саме статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», оскільки всі суми платежів виражені виключно в доларах США, а тому розмір фактичного належного платежу в гривнях покладений у залежність від коливання офіційного курсу НБУ гривні по відношенню до долару США, внаслідок якої через інфляційні процеси та девальвацію має тенденцію до постійного збільшення на користь Лізингодавця без будь - якого еквівалентного збільшення зустрічного надання Лізингоодержувачу. У зв»язку з чим Позивач вважає, що умови договору спрямовані на безпідставне збагачення Лізингодавця за рахунок Лізингоодержувача, а тому Договір фінансового лізингу №3152L11/00-LD від 21.10.2011 року є недійсним на підставі статті 215 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 15.12.2014 р. порушено провадження у справі № 910/27819/14, судове засідання призначено на 14.01.2015 р.
13.01.2015 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку із неможливістю уповноваженого представника бути присутнім в судовому засіданні.
14.01.2015 року в судове засідання з'явився представник відповідача. Представник позивача в судове засідання не з'явився, про час і місце судового засідання був повідомлений належним чином, вимоги ухвали суду про порушення провадження по справі від 15.12.2014 року не виконав.
В судовому засіданні представник відповідача подав Відзив на позовну заяву, в якому просить Суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 14.01.2015 року відкладено розгляд справи на 11.02.2015 р., у зв'язку з неявкою представника позивача в судове засідання, невиконанням Позивачем вимог ухвали суду про порушення провадження по справі, клопотанням Позивача про відкладення розгляду справи.
06.02.2015 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшла Заява про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, яка Судом розглянута та задоволена.
06.02.2015 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшла Заява про застосування строків позовної давності до позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «АТЛ».
В судовому засіданні 11.02.2015 року представник Відповідача надав усні пояснення по суті спору, підтримав подану Заяву про застосування строків позовної давності та просив відмовити в задоволенні позовних вимог. В судове засідання представник Позивача не з'явився, про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується поверненням на адресу суду рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення 23.01.2015 року уповноваженій особі Позивача.
Приймаючи до уваги, що Позивач був належним чином повідомлений про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, Суд вважає, що неявка в судове засідання представника Позивача не є перешкодою для прийняття Рішення у даній справі.
Відповідно до статті 82 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 11 лютого 2015 року, на підставі статті 85 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.
Відповідно до статті 81-1 Господарського процесуального кодексу України, в судовому засіданні складено протокол.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
21.10.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «АТЛ» (Лізингоодержувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» (Лізингодавець) було укладено Договір фінансового лізингу №3152L11/00-LD, відповідно до умов якого Лізингодавець прийняв на себе зобов»язання придбати у власність від Продавця, що обраний Лізингоодержувачем, Предмет лізингу відповідно до встановлених Лізингоодержувачем умов придбання та технічних характеристик (специфікацій) та передати його у користування Лізингоодержувачу на строк та на умовах, визначених цим Договором, а Лізингоодержувач зобов»язався прийняти Предмет лізингу у користування та сплачувати Лізингодавцю Лізингові платежі, інші комісії, які зазначені в додатку «Тарифи» до цього Договору, який є його невід»ємною частиною, та виконувати інші обов»язки, передбачені цим Договором та чинним законодавством.
Відповідно до п.5.2 Договору розмір лізингових платежів та їх складових частин виражається у іноземній валюті (долар США, євро або інша валюта) та підлягає сплаті у національній валюті України - гривні за курсом, що визначений цим Договором.
Згідно з п.5.3 Договору лізингові платежі за цим Договором складаються з: авансовий (перший лізинговий платіж) сплачується до передачі предмета лізингу у користування Лізингоодержувачу та є частиною відшкодування Предмету лізингу; періодичні лізингові платежі сплачуються після передачі Предмета лізингу у користування Лізингоодержувачу за курсом продажу та включають в себе: а) відшкодування вартості Предмету лізингу, що розраховується за курсом, встановленим у відповідному додатку до цього Договору; б) комісію Лізингодавця, яка є такою, що змінюється, та розраховується як різниця між розміром Періодичного лізингового платежу, який зазначений у стовбці «Лізинговий платіж» та перерахований в гривню, та розміром відшкодування вартості Предмету лізингу, розрахованого згідно п.5.3.2 (а) цього Договору та перерахованого в гривню.
Цей Договір є укладеним та набуває чинності з моменту підписання його уповноваженими представниками Сторін, скріплення печатками, нотаріального посвідчення та діє до повного виконання Сторонами своїх зобов»язань по ньому. (п.15.1 Договору)
Додатком до Договору фінансового лізингу №3152L11/00-LD від 21.10.2011 року Сторони визначили Предмет лізингу - нежитлова будівля літ. «А-1», загальною площею 833,3 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Харків, вулиця Павлова Академіка, будинок 130, літера «Б», зареєстрованою в Електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером майна: 14377757 та Умови фінансового лізингу, за якими: ціна Предмету Лізингу визначається в еквіваленті Доларів США та складає 591 104,81 доларів США, що розрахована за безготівковим курсом продажу валют ПАТ «Укрсоцбанк» на банківський день, що передує даті підписання Договору, що становить 4 733 567 грн. 32 коп.; валюта Договору: гривня, перерахована з суми в Доларах США за відповідним курсом; курси валют на дату підписання: 1 долар США 8,008 гривень на 20.10.2011 р.; визнавши розмір періодичних лізингових платежів у період з 25.11.2011 р. по 25.10.2018 р. еквівалент Доларів США.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, Позивач зазначає, що вказаний договір не відповідає нормам чинного законодавства України, а саме статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», оскільки всі суми платежів виражені виключно в доларах США, а тому розмір фактичного належного платежу в гривнях покладений у залежність від коливання офіційного курсу НБУ гривні по відношенню до долару США, внаслідок якої через інфляційні процеси та девальвацію має тенденцію до постійного збільшення на користь Лізингодавця без будь - якого еквівалентного збільшення зустрічного надання Лізингоодержувачу. У зв»язку з чим Позивач вважає, що умови договору спрямовані на безпідставне збагачення Лізингодавця за рахунок Лізингоодержувача, а тому Договір фінансового лізингу №3152L11/00-LD від 21.10.2011 року є недійсним на підставі статті 215 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «АТЛ» не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
За приписами статті 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, Позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Статтею 6 Цивільного кодексу України передбачено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.
За змістом ст. ст. 626, 627, 628 Цивільного кодексу України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Згідно зі ст. 638 Цивільного кодексу України, договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди щодо усіх істотних умов договору. Подібні положення містяться у ст. 180 Господарського кодексу України.
За змістом ч.1 ст.806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Частиною 1 ст.292 Господарського кодексу України передбачено, що лізингом є господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Згідно зі статтею 1 ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до статті 2 вказаного Закону відносини, що виникають у зв'язку із договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку, з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. Господарська діяльність, що регулюється договором лізингу, здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку.
Як вбачається з матеріалів справи, 21.10.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «АТЛ» (Лізингоодержувач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» (Лізингодавець) було укладено Договір фінансового лізингу №3152L11/00-LD, відповідно до умов якого Лізингодавець прийняв на себе зобов»язання придбати у власність від Продавця, що обраний Лізингоодержувачем, Предмет лізингу відповідно до встановлених Лізингоодержувачем умов придбання та технічних характеристик (специфікацій) та передати його у користування Лізингоодержувачу на строк та на умовах, визначених цим Договором, а Лізингоодержувач зобов»язався прийняти Предмет лізингу у користування та сплачувати Лізингодавцю Лізингові платежі, інші комісії, які зазначені в додатку «Тарифи» до цього Договору, який є його невід»ємною частиною, та виконувати інші обов»язки, передбачені цим Договором та чинним законодавством.
Відповідно до ч.1 ст.6 Закону України «Про фінансовий лізинг» договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.
Згідно з п.15.1 спірного правочину Цей Договір є укладеним та набуває чинності з моменту підписання його уповноваженими представниками Сторін, скріплення печатками, нотаріального посвідчення та діє до повного виконання Сторонами своїх зобов»язань по ньому.
Як свідчать матеріали справи, Договір фінансового лізингу №3152L11/00-LD від 21.10.2011 року було підписано з боку Лізингодавця генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» Лазепка В.І., а з боку Лізингоодержувача - генеральним директором Товариства з обмеженою відповідальністю «АТЛ» Гретцевим В.Г., який був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Колесник О.О. за реєстровим №2432.
За таких обставин, враховуючи, що Позивач звернувся до суду з позовом про визнання договору від 21.10.2011 р. недійсним, господарським судом було встановлено, що спірний договір було укладено 21.10.2011 р. з моменту його підписання представниками сторін, скріплення печатками та нотаріального посвідчення.
Відповідно до п.5.2 Договору розмір лізингових платежів та їх складових частин виражається у іноземній валюті (долар США, євро або інша валюта) та підлягає сплаті у національній валюті України - гривні за курсом, що визначений цим Договором.
Згідно з п.5.3 Договору лізингові платежі за цим Договором складаються з: авансовий (перший лізинговий платіж) сплачується до передачі предмета лізингу у користування Лізингоодержувачу та є частиною відшкодування Предмету лізингу; періодичні лізингові платежі сплачуються після передачі Предмета лізингу у користування Лізингоодержувачу за курсом продажу та включають в себе: а) відшкодування вартості Предмету лізингу, що розраховується за курсом, встановленим у відповідному додатку до цього Договору; б) комісію Лізингодавця, яка є такою, що змінюється, та розраховується як різниця між розміром Періодичного лізингового платежу, який зазначений у стовбці «Лізинговий платіж» та перерахований в гривню, та розміром відшкодування вартості Предмету лізингу, розрахованого згідно п.5.3.2 (а) цього Договору та перерахованого в гривню.
Позивач стверджує, що вказаний договір не відповідає нормам чинного законодавства України, а саме статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», оскільки всі суми платежів виражені виключно в доларах США, а тому розмір фактичного належного платежу в гривнях покладений у залежність від коливання офіційного курсу НБУ гривні по відношенню до долару США, внаслідок якої через інфляційні процеси та девальвацію має тенденцію до постійного збільшення на користь Лізингодавця без будь - якого еквівалентного збільшення зустрічного надання Лізингоодержувачу.
Відповідно до п.3 ч.2 ст.11 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі.
Сплата лізингових платежів здійснюється у порядку, встановленому договором (ч.1 ст.16 Закону України «Про фінансовий лізинг»).
Таким чином, вказана норма надає пріоритет договірного регулювання відносин лізингу над нормативним.
За приписами ч.2 ст.16 зазначеного Закону України лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Відповідно до частини 3 ст. 180 Господарського кодексу України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях (стаття 189 ГК України).
Статтею 533 Цивільного кодексу України визначено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Згідно з частиною 2 ст. 524 Цивільного кодексу України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Отже, сторонам при визначенні грошового зобов'язання не забороняється використовувати як грошовий еквівалент іноземну валюту, при цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях, сторони можуть визначити у договорі.
Частиною 2 ст. 632 Цивільного кодексу України допускається можливість зміни ціни після укладення договору у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, тобто, сторони мають право узгодити в договорі як розмір ціни (плати, винагороди тощо), так і спосіб її визначення чи подальшої зміни.
Отже, положення чинного законодавства хоч і передбачають обов'язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквіваленту зобов'язань в іноземній валюті.
Таким чином, Суд приходить до висновку, що погодження сторонами умов Договору фінансового лізингу щодо визначення лізингових платежів в грошовому еквіваленті до курсу іноземної валюти прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України.
Крім того, Верховний Суд України неодноразово у своїх постановах від 04.07.2011 року у справі №3-62гс11, від 26.12.2011 року у справі №3-141гс11 зазначав, що положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни НБУ курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.
Відповідно до ст. 111-28 Господарського процесуального кодексу України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.
За таких підстав, Суд приходить до висновку, що умови договору фінансового лізингу відповідають загальним засадам цивільного законодавства щодо свободи договору (стаття 627 ЦК України) та положенням щодо вільного встановлення у договорі ціни як його умови (стаття 632 ЦК України).
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 07.10.2014 року по справі №3-133гс14 та в постановах Вищого господарського суду України від 01.04.2013 року по справі № 5011-11/11776-2012, від 23.12.2014 року по справі №910/763/13.
Відповідно до ст.32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються, зокрема, висновками судових експертів.
Згідно із ст.34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Відповідно до ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до п. 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
У силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується, тому обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Проте Позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що оспорюваний ним Договір фінансового лізингу №3152L11/00-LD від 21.10.2011 року суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили ці правочини, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочин не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, Позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Таким чином, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «АТЛ» до Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» про визнання недійсним Договору фінансового лізингу №3152L11/00-LD від 21.10.2011 року.
Що стосується Заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» про застосування строків позовної давності до позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «АТЛ», Суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 Цивільного кодексу України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (пункт 1), за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. (пункт 5).
Статтею 267 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (пункт 3), сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (пункт 4).
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України від 01.12.2004 N 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
З урахуванням наведеного, оскільки прав та охоронюваних законом інтересів Позивача, про захист яких він просить Суд у позові, Відповідачем не порушено, і суд відмовляє Позивачу у позові по суті в зв'язку з недоведеністю та безпідставністю позовних вимог, питання порушення строку позовної давності (за даних обставин) не впливає на суть винесеного рішення і відповідно, строк позовної давності, як спосіб захисту саме порушеного права, при вирішенні даного спору застосуванню не підлягає.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем.
На підставі викладеного, керуючись статтями 32, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. У позові Товариства з обмеженою відповідальністю «АТЛ» до Товариства з обмеженою відповідальністю «УНІКРЕДИТ ЛІЗИНГ» про визнання недійсним Договору фінансового лізингу №3152L11/00-LD від 21.10.2011 року - відмовити повністю.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Дата складання та підписання повного тексту рішення: 13 лютого 2015 року..
Суддя О.В. Чинчин