4 лютого 2015 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,
Лесько А.О.. Хопти С.Ф.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 червня 2014 року, додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2014 року,
У травні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вона разом зі своїм сином - ОСОБА_5, проживають у АДРЕСА_1. Вони є єдиними користувачами даної квартири. У квартирі також зареєстрований її брат - ОСОБА_4, який не проживає у вказаному житловому приміщенні з 1982 року, після того, як одружився. Останній не приймає жодної участі в утриманні квартири, сплаті комунальних послуг, будь-які його речі у ній відсутні. Вважає, що ОСОБА_4, будучи відсутнім більше шести місяців у спірному житловому приміщенні, втратив право користування ним.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила суд визнати ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 червня 2014 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_4 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.
Додатковим рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 червня 2014 року вирішено питання судових витрат.
Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2014 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 червня 2014 року та додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 червня 2014 року залишено без змін.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що ОСОБА_4 втратив право користування спірною квартирою, оскільки понад встановлені чинним законодавством строки був відсутній та не проживав у ній без поважних причин.
Проте повністю погодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.
Судами попередніх інстанцій установлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області від 22 березня 1991 року № 76 ОСОБА_4 визнано наймачем жилого приміщення - квартири АДРЕСА_1, дві кімнати жилою площею 28,5 кв. м, з правом заключення (переоформлення) договору найму жилого приміщення і відкриття особового рахунку в ЖЕК № 2; склад сім'ї - три чоловіки. Наймач, ОСОБА_6, виписалась і вибула у 1988 році у зв'язку з отриманням квартири.
Згідно з довідкою комунального підприємства «Житлово-експлуатаційне об'єднання» (форма № 17), заповненої згідно вищезазначеного рішення, основний квартиронаймач - ОСОБА_4, сестра - ОСОБА_7, 1972 року народження (зареєстрована 5 вересня 1979 року), дочка сестри - ОСОБА_8, 1989 року народження (виписана по заяві у 2002 році); син сестри - ОСОБА_5,1992 року народження (зареєстрований 3 березня 1992 року).
Будинок АДРЕСА_1, знаходиться на балансі комунального підприємства «Житлово-експлуатаційне об'єднання» Дрогобицької міської ради Львівської області.
Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК).
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
У порушення зазначених норм матеріального та процесуального права суд не дав належної оцінки доводам ОСОБА_4 та наданим ним доказам про поважність причин тимчасової відсутності в спірній квартирі.
Зокрема, ОСОБА_4, обґрунтовуючи поважність причин тимчасової відсутності в спірній квартирі, посилався на те, що між ним і його сім'єю та позивачкою і її сім'єю постійно виникали й виникають конфліктні ситуації щодо користування спірною квартирою, у зв'язку з чим він був змушений шукати компроміси та уникнення даних конфліктів між їхніми сім'ями, оскільки він не може вільно перебувати в квартирі, йому створюються.
На підтвердження доводів відповідача про наявність йому перешкод у користуванні спірною квартирою у матеріалах справи наявний наданий ним доказ - висновок Дрогобицького МВ ГУ МВС України у Львівській області від 25 липня 2013 року (а.с. 127), в якому зазначено, що син позивачки - ОСОБА_5, пояснив, що за адресою: АДРЕСА_1, він проживає разом зі своєю мамою у квартирі, яка знаходиться у їх власності, але в одній кімнаті проживає його дядько - ОСОБА_4, який виніс всі речі з кімнати в якій проживає, чим загородив доступ до неї. Його дядько має ключі від квартири, а також окремі ключі від кімнати, в якій проживає.
Також відповідач зазначав, що намагався вирішити конфлікт шляхом обміну квартири на дві окремі, однак ОСОБА_3 не захотіла обміну квартир та мирного і справедливого врегулювання відносин між ними.
Отже, за твердженням відповідача, причиною того, що він не має змоги постійно і вільно знаходитися у спірній квартирі, є неправомірна поведінка позивачки та членів її сім'ї, проте ці доводи і докази судами належним чином не оцінені.
Згідно з положеннями ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР особа може бути визнана судом такою, що втратила право користування жилим приміщенням, якщо не проживає в ньому понад шість місяців без поважних причин. Якщо наймач був відсутнім з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Статтею 9 ЖК УРСР визначено, що ніхто не може бути обмежений у праві користуватися жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Пленум Верховного Суду України в п. 10 постанови від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз'яснив судам, що у справах цієї категорії необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності, зокрема, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї, суд може продовжити пропущений строк.
З матеріалів справи вбачається, що з 1988 року ОСОБА_4 є основним квартиронаймачем з правом укладення договору найму жилового приміщення щодо спірної квартири.
Отже, держава забезпечила його спірним житлом, яке він використовував на власний розсуд за цільовим призначенням.
Проте суди зазначені обставини та докази не врахували, як і показання свідків відносно того, що відповідач у спірній квартирі в одній із кімнат робив ремонт.
Крім того, суди не звернули уваги на те, що в судовому засіданні позивачка та свідки підтвердили, що в квартирі є особисті речі ОСОБА_4
Також суди у порушення ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України належним чином фактичних обставин справи не встановили, не дали оцінки тому, що спірна квартира є єдиним житлом відповідача та дійшли передчасного висновку про визнання останнього таким, що втратив право користування жилим приміщенням, позбавивши його житла.
Оскільки допущені судом першої інстанції порушення не були усунені апеляційним судом, що призвело до неправильного вирішення спору, ухвалені судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими та відповідно до ч. 3 ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 червня 2014 року, додаткове рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 червня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 17 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
О.В. Закропивний
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта