4 лютого 2015 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,
Лесько А.О., Хопти С.Ф.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 29 серпня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2014 року,
У квітні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 5 грудня 2007 року він позичив подружжю ОСОБА_4, відповідачам у справі, 1 млн 500 тис. грн для придбання офісних приміщень по АДРЕСА_1, які вони повинні були повернути до 5 грудня 2009 року, про що є відповідна розписка ОСОБА_5 Зазначені об'єкти були придбані відповідачами, проте йому було повернуто лише 210 тис. грн. Крім того, сума боргу відповідачів з урахуванням встановленого індексу інфляції за період з січня 2010 року до вересня 2012 року становить 1 478 766 грн 30 коп., а три проценти річних - 106 451 грн 49 коп.
Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачів на його користь по 792 608 грн боргу з кожного.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 29 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2014 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 792 608 грн 85 коп., 838 грн 50 коп. на відшкодування сплаченого судового збору та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 60 грн. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 борг у розмірі 792 608 грн 85 коп., 838 грн 50 коп. на відшкодування сплаченого судового збору та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в розмірі 60 грн.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову до ОСОБА_4 відмовити.
В іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому в силу ч. 1 ст. 335 ЦПК України не переглядається.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції з урахуванням змісту розписки ОСОБА_5 від 5 грудня 2007 року та довіреності ОСОБА_4 від 1 квітня 2006 року, виходив із того, що укладення ОСОБА_5 договору позики з позивачем було здійснено за мовчазною згодою дружини, а кошти витрачено в інтересах сім'ї на придбання об'єктів нерухомості, які в подальшому були поділені порівну як спільна сумісна власність подружжя, тому ОСОБА_3 має право на повернення позичених грошових коштів шляхом стягнення їх з кожного відповідача у рівних частках.
Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також, що, позичаючи за погодженням з дружиною гроші у ОСОБА_3 у вищевказаній сумі, ОСОБА_5, діяв у межах наданих йому дружиною ОСОБА_4 повноважень, зазначених в її довіреності від 1 квітня 2006 року.
Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.
Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу не відповідає.
Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 5 грудня 2007 року ОСОБА_5 видав позивачу розписку про те, що за погодженням з дружиною ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 1 млн 500 тис. грн для придбання двох офісних приміщень в новобудові за адресою: АДРЕСА_1. Вказані грошові кошти ОСОБА_5 зобов'язався повернути до 5 грудня 2009 року.
Відповідно до змісту ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Згідно з ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби.
З матеріалів справи вбачається, що довіреністю від 1 квітня 2006 року ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_5 лише на представництво її інтересів з питань вчинення правочинів щодо розпорядження (без права дарування), володіння і користування всім її майном, з чого б воно не складалось й де б воно не знаходилось.
Наявність в довіреності запису «укладати всі дозволені законом правочини цивільно-правового характеру (в тому числі кредитні)» слід читати, виходячи з мети, з якою була надана довіреність, а саме, представництво інтересів з питань вчинення правочинів щодо розпорядження (без права дарування), володіння і користування всім майном ОСОБА_5
Отже, зазначеною довіреністю ОСОБА_5 було встановлено виключне право на вчинення від імені ОСОБА_4 конкретних юридичних дій, пов'язаних виключно з належним їй майном, тому позичати кошти від її імені на підставі довіреності від 1 квітня 2006 року ОСОБА_5 уповноважений не був.
Крім того, 7 грудня 2007 року ОСОБА_4 особисто, а не ОСОБА_5 на підставі довіреності від її імені, уклала договір із закритим акціонерним товариством «Компанія з управління активами «Карпати-інвест» договір купівлі-продажу цінних паперів, за умовами якого нею бронювалося право на отримання нежитлового приміщення № 2 у житловому будинку АДРЕСА_1, а ОСОБА_5 бронювалося право на отримання нежитлового приміщення № 5 за цією ж адресою, та особисто вносила грошові кошти за дані приміщення.
Також судом установлено, що в сім'ї ОСОБА_5 на момент придбання офісних приміщень були кошти, які знаходились на рахунках у банківських установах.
Таким чином, суд дійшов висновку, що офісні приміщення були придбані за позичені грошові кошти на припущеннях, оскільки це спростовується змістом самих договорів матеріали справи не містять відповідних доказів.
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК).
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленими договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України). Якщо інше не встановлено договором або законом (наприклад, якщо договір позики відповідає ознакам безпроцентного договору), позикодавець має право на одержання ще і процентів від суми позики. У разі коли договором не встановлено їх розмір, розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
За таких обставин висновок суду про те, що отримані ОСОБА_5 грошові кошти були витрачені в інтересах сім'ї не підтверджені відповідними доказами, а також суд не з'ясував чи надавала ОСОБА_4 у письмовій формі згоду на укладення договору позики.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року № 6-163цс12, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.
Проте апеляційний суд у порушення ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернув, не встановив дійсних прав і обов'язків сторін, які випливають з договору позики та дійшов передчасного висновку, що наявність довіреності від ОСОБА_4 свідчить про її обізнаність щодо позики, залишивши в силі рішення суду першої інстанції, що свідчить про його необґрунтованість та незаконність.
За таких обставин ухвала апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу підлягає скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.
Ухвалу апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2014 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий Д.Д. Луспеник
Судді: Б.І. Гулько
О.В. Закропивний
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта