м. Вінниця
03 лютого 2015 р. Справа № 802/50/15-а
Вінницький окружний адміністративний суд в складі
головуючого судді Томчука А.В.
суддів: Богоноса М.Б.
Віятик Н.В.,
за участю:
секретаря судового засідання: Кошевого Б.А.
позивача: ОСОБА_2
відповідача: Порхун Л.М.
перекладач: ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_2
до: Державної міграційної служби України
про: визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії
В січні 2015 року ОСОБА_2 звернувся в суд з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем протиправно та необґрунтовано прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19 грудня 2014 року за № 720-14, оскільки заява, подана позивачем (громадянин Російської Федерації) до Державної міграційної служби України про надання такого статусу, відповідає критеріям чинного законодавства. Відтак, у відповідача відсутні правові підстави для прийняття зазначеного рішення.
Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити в межах заявлених позовних вимог, з підстав, викладених в позовній заяві та письмових поясненнях (а.с. 2-5, 107-110). Додатково зазначив, що йому грозить велика небезпека перебування у Російські Федерації, і він не має можливості там перебувати, не ризикуючи життям та здоров'ям.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечувала та просила у його задоволенні відмовити з підстав, викладених у письмових запереченнях, що містяться в матеріалах справи. Окремо зазначила, що позивачем не надано належних доказів, які б підтверджували наявність загрози життю та здоров'ю останньому, а також членам його сім'ї.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до наступного.
Колегією суддів встановлено, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Горький, що підтверджується паспортом громадянина Російської Федерації серії НОМЕР_1 (а.с. 48-50).
15 серпня 2014 року позивач звернувся до Державної міграційної служби України із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за № 12, в якому останній зазначив, що в результаті участі у мітингах, що мали місце у Російській Федерації, він був затриманий та тепер побоюється можливого застосування кримінальної відповідальності (а.с. 25-31).
19 серпня.2014 року працівником управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області з позивачем була проведена співбесіда, що також підтверджується протоколом співбесіди (а.с.58-60).
За результатами якої, Державною міграційною службою України у Вінницькій області надано висновок щодо прийняття рішення про оформлення для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 81).
Наказом управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області № 106 від 05 вересня.2014 року прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2 (а.с.82).
В подальшому, працівником управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області з позивачем проведено співбесіду, результат якого відображено у протоколі від 08 жовтня 2014 року за № 2014VN0012 (87-89).
У зв'язку з чим, відповідачем 19 грудня 2014 року прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за № 720-14 (а. с. 95).
Вважаючи вказане рішення протиправним та необґрунтованим, позивач, з метою захисту свої прав та інтересів, звернувся до суду щодо його скасування та зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання ОСОБА_2 статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, колегія суддів виходить з наступного.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Відповідно до статті 1 Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи із змісту частини п'ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно абз.4 та 6 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
У частинах першій статті Закону України №3671 визначено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в
Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Тобто, з наведених норм вбачається, що міграційний орган зобов'язаний розглянути заяву про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, для встановлення додаткової інформації, необхідної для оцінки достовірності повідомленого провести з нею співбесіду та, у разі виникнення сумнівів щодо такої достовірності, звернутись до відповідних органів для підтвердження або спростування наданих заявником відомостей.
Пунктом 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" від 16.03.2012 № 3, звернуто увагу судів на те, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Слід зауважити, що обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, при вирішенні питання про наявність підстав для надання статусу біженця слід враховувати чи подальше перебування особи у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і чи така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Обґрунтовуючи наявність реальної загрози життю та здоров'ю, позивач послався на наявність в матеріалах справи протоколів про адміністративні правопорушення від 10 березня 2012 року, 08 травня 2012 року за № 214209 та за № 0248000 відповідно, позивач брав участь у несанкціонованих мітингах, порядок яких не було погоджено органом місцевого самоврядування. Крім того, відповідно до протоколу 52 ВВ за № 214208 про адміністративне правопорушення, ОСОБА_2, перебуваючи на мітингу 10 березня 2012 року, виявляв супротив законним вимогам працівника поліції (а.с. 7-9).
Однак, колегія суддів критично ставиться до вказаного обґрунтування, оскільки зазначені документи датовані 2012 роком, і жодним чином не свідчать про наявність загрози життю та здоров'ю позивача.
Разом з тим, як свідчать матеріали справи, за результатами перевірки ОСОБА_2 та його документів, сектором Укрбюро Інтерполу УМВС України у Вінницькій області надано відповідь, зі змісту якого слідує, що станом на 24 вересня 2014 року, за банками даних Генерального секретаріату Інтерполу, позивач в міжнародному розшуку не перебуває (а.с. 90).
Крім того, Управлінням Служби безпеки України у Вінницькій області щодо іноземного громадянина ОСОБА_2 повідомлено, що останні інформацією стосовно дій, передбачених абз. 2, 3, 4 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не володіє (а.с. 91).
Жодних інших доказів щодо обґрунтованості побоювань переслідування ОСОБА_2 не надано.
Більше того, в порядку дослідження доказів колегією суддів досліджено анкету особи, яка звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у графі 1.15 «Члени сім'ї, які не супроводжують заявника» ОСОБА_2 зазначено, що у Російській Федерації у останнього проживає мама ОСОБА_6, брат ОСОБА_7, син ОСОБА_2
Проте, щодо вказаних осіб позивачем також не надано жодних доказів, які б свідчили про наявність загрози їх життю та здоров'ю.
Тобто, ОСОБА_2 не надано достатніх доказів наявності фактів обґрунтованості побоювань переслідування або загрози його або членам його сім'ї життю, безпеці і свободі через існування реального ризику, що йому може бути спричинено серйозну шкоду, а саме у формі застосування щодо нього смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження та покарання.
Представник відповідача в судовому засіданні, мотивуючи правомірність прийнятого рішення від 19 грудня 2014 року, зазначив, що ОСОБА_2 прибув до України 18 травня 2014 року, а із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся лише 15 серпня 2014 року, тобто майже через три місяці, що є порушенням норм чинного законодавства, що регулюють дані правовідносини.
Колегія суддів погоджується із такими висновками Державної міграційної служби України, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Окрім того, в матеріалах справи наявна заява ОСОБА_8, яка засвідчує, що останній запросив позивача погостити у нього на деякий час (а.с. 47).
Вказані обставини також свідчать про те, що ОСОБА_2 безперешкодно перетнув кордон, добровільно покинувши країну походження та коли закінчився легальний термін перебування на території України вирішив звернутися до відповідача щодо надання йому статусу біженця, що жодним чином не узгоджується із чиним законодавством України та практикою Європейського суду з прав людини.
Щодо позовних вимог в частині зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів зазначає, що задоволення даної позовної вимоги передбачає втручання в діяльність суб'єкта владних повноважень, який уповноважений приймати відповідні рішення, тоді як суд не може підміняти собою суб'єкта владних повноважень щодо реалізації ним власних повноважень, наданих законодавством.
Таким чином, з огляду на доведеність факту правомірності прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19 грудня 2014 року за № 720-14, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог, непідтвердженість їх законодавчою базою, чинною на момент винесення оскаржуваного документу, а тому постановляє рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову повністю.
Так, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, що передбачено ч.1 ст.11 КАС України.
Відповідно до ч.1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно ст. 86 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно ст. 94 КАС України судові витрати стягненню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.
Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Головуючий суддя Томчук Андрій Валерійович
Суддів: Богоніс Михайло Богданович
Віятик Наталія Володимирівна