26 січня 2015 р. Справа № 587/2032/14-а
Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі
Головуючого судді: Бенедик А.П.
Суддів: Водолажської Н.С. , Калиновського В.А.
за участю секретаря судового засідання Зарицької Т.В.
позивача - ОСОБА_1,
представника позивача - ОСОБА_2
представника відповідача (міського голови м. Суми Лисенко О.М.) - Кальченка І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Міського голови м. Суми Лисенко Олександра Миколайовича на постанову Сумського районного суду Сумської області від 10.11.2014р. по справі №587/2032/14-а
за позовом ОСОБА_1
до Міського голови м. Суми Лисенко Олександра Миколайовича, Управління майна комунальної власності Сумської міської ради
про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,
Позивач, ОСОБА_1, звернувся до суду із адміністративним позовом до Міського голови м. Суми Лисенко Олександра Миколайовича, Управління майна комунальної власності Сумської міської ради, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати розпорядження міського голови м. Суми від 07.04.2014 року №129-к «Про звільнення ОСОБА_1.»;
- поновити позивача на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності Сумської міської ради;
- стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 17921,42 грн.
В обґрунтування позовних вимог вказує, що оскаржуване розпорядження про звільнення позивача з посади начальника управління майна комунальної власності Сумської міської ради за угодою сторін є незаконним, оскільки заява про звільнення була написана позивачем за відсутністю вільного волевиявлення та під тиском, в зв'язку з чим, в цей же день була відкликана. Крім того, на дату прийняття оскаржуваного розпорядження позивач перебував на лікарняному, про що повідомив відповідача.
Постановою Сумського районного суду Сумської області від 10.11.2014 року адміністративний позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано розпорядження міського голови міста Суми від 07.04.2014 року № 129-к «Про звільнення ОСОБА_1.».
Поновлено позивача на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності Сумської міської ради.
Стягнуто на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 17921,42 грн.
Стягнуто з міського голови м. Суми Лисенко О.М. 1827 грн. судового збору в дохід держави.
Не погодившись із судовим рішенням, міським головою м. Суми Лисенко О.М. подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Сумського районного суду Сумської області від 10.11.2014 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, позивач посилається на прийняття оскаржуваної постанови з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Вказує, що задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов неправомірного висновку про їх обґрунтованість, оскільки жодного тиску на позивача під час написання заяви про звільнення за угодою сторін не здійснювалось, тому звільнення позивача є правомірним, в зв'язку з чим, оскаржуване розпорядження є законним та обґрунтованим. Крім того посилається на пропуск позивачем встановленого законодавством строку звернення до суду.
Позивач надав письмові заперечення на апеляційну скаргу, в яких, посилаючись на обґрунтованість та об'єктивність рішення суду, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
У судовому засіданні позивач та його представник заперечували проти апеляційної скарги та просили відмовити в її задоволенні.
Представник міського голови м. Суми Лисенко О.М. підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.
Представник Управління майна комунальної власності Сумської міської ради у судове засідання не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений у встановленому законом порядку.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно п. 15 ч. 1 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. Будь-яка публічна служба є державною службою.
Складовими елементами правового статусу осіб публічної служби є вступ на публічну службу, умови та порядок її проходження, звільнення з публічної служби, соціальний статус осіб публічної служби.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (ст. 2 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування»).
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що розпорядженням міського голови м.Суми від 23.06.2005 р. №222-к позивач призначений з 22.06.2005 року на посаду начальника управлінні майна комунальної власності Сумської міської ради (т. 1 а.с. 20)
Згідно розпорядження міського голови м. Суми від 07.04.2014 р. № 129-к, яке підписано секретарем Сумської міської ради Лисенко О.М., позивача було звільнено з 07.04.2014 року з посади начальника управління майна комунальної власності Сумської міської ради за пунктом п.1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) - за угодою сторін (т. 1 а.с. 18).
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходи з того, що звільнення позивача на підставі оскаржуваного розпорядження є незаконним, оскільки було проведено без фактичної згоди позивача та у період його перебування на лікарняному. Суд дійшов висновку про те, що дане розпорядження є протиправним та підлягає скасуванню, а позивач поновленню на роботі на раніше займаній посаді. Крім того, суд визнав необхідним стягнути на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 28.04.2014 року по 06.08.2014 року в розмірі 17921,42 грн. та стягнути з міського голови м. Суми Лисенко О.М. 1827 грн. судового збору в дохід держави.
Колегія суддів частково погоджується з висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.
Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно ст.7 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.
Статтею 20 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» встановлено, що крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», цим та іншими законами України.
Таким чином, при звільненні особи з публічної служби за загальними підставами, передбаченими КЗпП України, на цю особу поширюються гарантії, передбачені цим Кодексом, якщо інше прямо не визначено спеціальним законом.
Відповідно до ст.5-1 КЗпП України, держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством ( ст. ст. 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору є угода сторін.
Припинення трудового договору застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП можуть бути в письмовій або в усній формі.
Тобто, при згоді власника або уповноваженого ним органом задовольнити прохання працівника про його звільнення трудовий договір може бути припинений за угодою сторін.
Пунктом 8 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму ВСУ від 01.04.1994 року N 4, від 26.10.1995 року N 18, від 25.05.1998 року N 15) роз'яснено, що судам необхідно мати на увазі, що при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п.1 ст.36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст.38 КЗпП).
Таким чином, основними умовами угоди про припинення трудового договору за п.1 ч.1 ст.36 КЗпП України, щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення трудового договору та строк, з якого договір припиняється. Визначення ж дати звільнення за згодою сторін є обов'язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав, передбачених п.1 ст.36 КЗпП України, відсутність належного волевиявлення не дає підстав вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі проста згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення, також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за п.1 ст.36 КЗпП України (за угодою сторін).
Крім того, згідно п. 18 вищезазначеної постанови Пленуму, при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов'язували звільнення.
Таким чином, у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.
Як свідчать письмові докази, підставою для прийняття оскаржуваного розпорядження слугував факт подання позивачем 07.04.2014 року заяви на ім'я секретаря Сумської міської ради Лисенко О.М. про звільнення із займаної посади за згодою сторін з 07.04.2014 року.
Однак, як зазначив під час судового розгляду справи позивач, вказана заява була написана ним за відсутності факту власного внутрішнього волевиявлення та під впливом психологічного тиску.
Так, 07.04.2014 року позивача, як начальника управління майна комунальної власності Сумської міської ради, було викликано до Сумської міської ради для доповіді про вчинені ним управлінські рішення стосовно судової справи, в якій приймає участь очолюване ним управління, а саме, з приводу проведення процедури банкрутства ТОВ «Ремпобуттехніка» в зв'язку з наявністю боргу перед управлінням майна комунальної власності Сумської міської ради. Позивача було запрошено на той час секретарем Сумської міської ради Лисенко О.М. (на даний час міський голова м. Суми) до зали, в якій перебувало біля 30 осіб, серед яких були присутні представники юридичної особи, перший заступник міського голови Войтенко В.В., секретар Сумської міської ради Лисенко О.М., працівник правового управління, інші невідомі учасникам події, особи.
Дана обставина підтверджується показами допитаних під час розгляду справи у суді першої інстанції свідків та не заперечувалось відповідачем. Крім того, про вказані обставини також свідчать відповідні публікації у ЗМІ, а саме: пряма мова депутата Сумської міської ради Салатенка С.П., викладена у виданні «Данкор онлайн» від 07.04.2014 об 18.16 год. кореспондентом видання ОСОБА_7 та пряма мова ОСОБА_8 та ОСОБА_6 щодо зазначених подій, викладеною кореспондентом видання «Панорама» ОСОБА_9 від 08.04.2014 о 8.00 год. та від 09.04.2014 року (т. 1 а.с. 26 - 35). Суть висловів вказаних осіб, розміщених у зазначених публікаціях, зводиться до того, що позивача звільнено за корупційну діяльність, в т.ч. щодо ТОВ «Ремпобуттехніка», за зловживання ним під час керівництва управлінням, у зв'язку із чим місто зазнало збитків.
Відповідачем не спростовано інформацію, викладену у вказаних засобах масової інформації, та не надано доказів, що підтверджували б вчинення позивачем корупційних діянь або інших протиправних дій чи бездіяльності, завдання будь - кому шкоди тощо.
Позивач вказує, що під час зібрання він зазнав психологічних утисків, які полягали в небажаній для нього, як працівника, поведінці, як з боку роботодавця, так і з боку присутніх осіб, метою або наслідком якої було приниження трудової честі та гідності працівника, яка характеризується систематичними негативними висловлюваннями, словесними образами, поширенням про працівника неправдивої інформації, необґрунтованої критики. Вказане полягало в тому, що позивач був змушений доповідати про методи прийняття управлінських рішень особам, які не є його роботодавцями і які не мають право від нього це вимагати.
Як у суді першої інстанції, так і під час апеляційного розгляду справи, позивачем пояснено, що ситуація, яка склалась навколо нього під час участі у зазначеному зібранні та яка змусила його написати заяву про звільнення, сприйнята ним, як така, що створює для нього серйозну небезпеку, тобто яка створює чи може створити реальну загрозу стану здоров'я чи професійній кар'єрі.
В свою чергу, відповідачем, як під час розгляду справи у суді першої інстанції, так і під час її апеляційного перегляду, не надано належних та допустимих доказів, які б спростовували вказані обставини.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що вказана конфліктна ситуація свідчить про наявність психологічного тиску на позивача, який вплинув на його волевиявлення і спонукав до написання відповідної заяви про звільнення.
Крім того, як свідчать матеріали справи, в цей же день позивач продовжував виконувати свої трудові обов'язки, прибувши на своє робоче місце та негайно передавши заяву до відповідача, в якій вказав на зазначені події, які змусили його написати заяву про звільнення та просив вважати зазначену заяву неподаною.
Матеріали справи підтверджують отримання працівниками міською ради вказаної заяви 07.04.2014 року о 13.10 год., як і підтверджується отримання ними поданої цього ж дня о 16.10 год. позивачем заяви про перебування його на лікарняному з 07.04.2014 року (т. 1 а.с. 23-25).
Пряма мова ОСОБА_8, опублікована 08.04.2014 року о 8.00 год. у виданні «Панорама», тобто наступного дня після вказаних подій, підтверджує, що станом на 07.04.2014 року було відсутнє оскаржуване розпорядження. Дана обставина також підтверджується і тим фактом, що оскаржуване розпорядження надійшло до Управління майна комунальної власності Сумської міської ради лише 09.04.2014 року.
Наведені факти свідчать про відсутність у позивача свідомого волевиявлення взагалі на звільнення, та зокрема з підстав ст. 36 п.1 КЗпП України.
Таким чином, сторони у встановленому законом порядку не узгодили намір позивача звільнитися та підстави такого звільнення саме за п.1 ст. 36 КЗпП України.
Посилання відповідача, що таке узгодження між позивачем та відповідачем проведено шляхом подання ним заяви про звільнення з зазначених підстав та резолюцією на цій заяві посадової особи колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки з резолюції на заяві не вбачається, що відповідачем узгоджується звільнення позивача саме з підстав п.1 ст. 36 КЗпП України.
Твердження апелента про те, що заява про відкликання заяви про звільнення позивачем була подана вже після прийняття розпорядження про його звільнення, на увагу не заслуговує та не підтверджується жодним доказом.
Згідно вимог ч. 1 ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, тобто в день звільнення.
Однак відповідачем у день звільнення за оскаржуваним розпорядженням (07.04.2014 року) повний розрахунок з позивачем проведено не було, трудова книжка видана не була, з розпорядженням він ознайомлений не був, про своє звільнення дізнався лише після повернення з лікарняного - 28.04.2014 року.
Крім того, відповідачем під час розгляду справи не надано жодних доказів з приводу розгляду заяви позивача від 07.04.2014 року про відкликання заяви про звільнення.
Таким чином, виходячи з обставин, які передували звільненню позивача, встановленим є факт відсутності угоди сторін трудового договору на його розірвання, а на момент подачі позивачем заяви про відкликання своєї заяви про звільнення, такої угоди ще не було досягнуто.
Наведене свідчить, що фактично позивач був звільнений з підстав визначених ст. 40 КЗпП України, тобто з ініціативи власника або уповноваженого ним органу
Крім того, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Пунктом 17 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму ВСУ від 01.04.1994 року N 4, від 26.10.1995 року N 18, від 25.05.1998 року N 15) роз'яснено, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 ст. 40 КЗпП) стосуються як передбачених статтями 40, 41 КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не може бути визнано обґрунтованим, якщо в день звільнення працівнику видано лікарняний.
Проте, як вбачається з матеріалів справи, оскаржуване розпорядження видано суб'єктом владних повноважень у період знаходження позивача на лікарняному, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією листка непрацездатності серії АГБ №807120 (а.с. 21-22).
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 3 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Проаналізувавши вищевикладені обставини, приймаючи до уваги те, що суб'єктом владних повноважень не доведено належними та допустимими доказами факт правомірності припинення перебування позивача на службі в органі місцевого самоврядування, а оскаржуване розпорядження прийнято без врахування всіх обставин і підстав звільнення, з порушенням діючого законодавства, без дотримання принципу пропорційності, що має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування розпорядження міського голови міста Суми від 07.04.2014 року № 129-к «Про звільнення ОСОБА_1.».
Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Тобто, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.
Колегія суддів зазначає, що відповідач, будучи суб'єктом владних повноважень, в порушення вимог ч.2 ст. 71 КАС України, не довів законність та обґрунтованість прийнятого розпорядження, що є предметом оскарження позивачем.
Натомість позивач, на виконання вимог ч.1 ст. 71 КАС України, довів обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги.
Відповідно до ч. 1 ст.235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на роботі органом, який розглядає трудовий спір.
З огляду на зазначене суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про задоволення позовних вимог стосовно визнання протиправним та скасування розпорядження міського голови міста Суми від 07.04.2014 року № 129-к «Про звільнення ОСОБА_1.» та поновлення позивача на роботі в посаді начальника управління майна комунальної власності Сумської міської ради, в зв'язку з чим, постанова в цій частині є законною та обґрунтованою.
Доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем встановленого законодавством строку звернення до суду колегія суддів вважає необгрунтованими, виходячи з наступного.
Правовідносини з приводу строків звернення до адміністративного суду унормовані ст. 99 КАС України.
Так, відповідно до вимог ч. 1 вищенаведеної статті Кодексу, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Колегія суддів зазначає, що практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав (справа "Стаббігс та інші проти Великобританії", справа "Девеер проти Бельгії").
Відповідно до ч.3 ст.99 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Враховуючи наведене та той факт, що вказаний спір відноситься до справ щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з публічної служби, до спірних правовідносин повинен застосовуватись спеціальний строк звернення з адміністративний позовом, що передбачений ч. 3 ст. 99 КАС України, тобто місячний строк.
Для вирішення питання про наявність або відсутність пропуску строку звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів особи необхідно з'ясувати, яким саме рішенням, дією чи бездіяльністю порушені права цієї особи, коли розпочався перебіг цього строку.
Відповідно до п. 13 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" №2 від 06.03.2008р., зокрема, при розгляді спорів з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби застосовуються строки звернення до суду, встановлені спеціальними законами. У разі коли ці закони зазначені питання не врегульовують, то з врахуванням необхідності субсидіарного застосування законів про працю суди повинні виходити із строків звернення до суду, визначених частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України. Тому громадянин може звернутися із заявою про вирішення спору в тримісячний строк із дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення з публічної служби - у місячний строк із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що саме з моменту отримання трудової книжки або копії наказу (розпорядження) про звільнення, особа вважається такою, що повідомлена про звільнення з органів внутрішніх справ, а відтак, у випадку незгоди з підставами та умовами звільнення, має можливість реалізувати своє право на їх оскарження у судовому порядку.
Як встановлено під час розгляду справи, із розпорядженням Міського голови м. Суми Лисенко О.М. від 07.04.2014 року №129-к "Про звільнення ОСОБА_1." позивач був ознайомлений 28.04.2014 року.
Із даним позовом позивач звернувся до суду 01.09.2014 року, що підтверджується штампом вхідної кореспонденції суду.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, позивач 08.05.2014 року, тобто у визначений законом строк, звернувся до Ковпаківського районного суду м.Суми із аналогічним позовом до того ж самого відповідача і з тих самих підстав. Ухвалою Ковпаківського районного суду м.Суми від 08.05.2014 року по справі №592/4546/14-а провадження було відкрито, а ухвалою суду від 11.08.2014 року залишено адміністративний позов без розгляду у зв'язку з повторною неявкою позивача у судове засідання.
Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 30.09.2014 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1, а ухвалу Ковпаківського районного суду м.Суми від 11.08.2014 року по справі №592/4546/14-а скасовано і направлено справу для продовження розгляду.
В свою чергу, 15.10.2014 року ОСОБА_1 звернувся до Ковпаківського районного суду м.Суми із заявою про відкликання адміністративного позову та згідно положень п. 5 ч. 1 ст. 155 КАС України просив залишити його без розгляду (т. 1 а.с. 86).
Ухвалою Ковпаківського районного суду м.Суми від 20.11.2014 року по справі №592/4546/14-а адміністратвиний позов залишено без розгляду.
Відповідно до положень ст.55 Конституції України, держава кожному гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної власності, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно до ч. 4 ст. 6 КАС України, ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.
Відповідно до ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини", Європейська Конвенція "Про захист прав людини і основоположних свобод" (далі - Конвенція) і практика Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є джерелом права.
У відповідності до ч.1 ст.6 Конвенції, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
З огляду на зазначене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність пропуску позивачем строку звернення до суду, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Разом з тим, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дійшовши вірного висновку про незаконність звільнення позивача, однак, зобов'язуючи поновити його на займаній посаді, помилково визначив період вимушеного прогулу, за який повинно бути стягнуто заробітну плату.
Так, відповідно до ч. 2 ст.235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Визначення розміру середньої заробітної плати, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку, здійснюється за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.
У разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (ст. 236 КЗпП України).
Як встановлено колегією суддів, судом першої інстанції при визначені розміру заробітної плати за період вимушеного прогулу встановлено кінцеву дату, по яку повинен бути проведений вказаний перерахунок - 06.08.2014 року.
Натомість, як встановлено під час апеляційного розгляду справи та не заперечувалось сторонами, станом на 06.08.2014 року позивача фактично не було поновлено на займаній посаді. Розпорядження міського голови міста Суми щодо поновлення позивача на займаній посаді прийнято лише 18.12.2014 року (т. 1 а.с. 238).
На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню із прийняттям нового рішення про стягнення з Управління майна комунальної власності Сумської міської ради на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу з 29.04.2014 року по день фактичного поновлення позивача на роботі.
Крім того, колегія суддів також не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині стягнення з міського голови м. Суми Лисенко О.М. 1827 гривень судового збору в дохід держави, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 87 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Правові засади справляння судового збору, платників, об'єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору, визначені Законом України «Про судовий збір».
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 вищенаведеного Закону України, від сплати судового збору звільняються позивачі - за подання позовів про стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин.
Таким чином, позивач в даному випадку звільнений від сплати судового збору. Матеріали справи також не містять доказів сплати позивачем судового збору за подання даного позову.
Порядок розподілу судових витрат визначений ст. 94 КАС України.
В свою чергу, положеннями наведеної статті не встановлено право суду стягувати з відповідача, суб'єкта владних повноважень, на користь держави судові витрати у випадку задоволення позовних вимог позивача, звільненого від сплати судового збору.
Враховуючи наведене, рішення суду в цій частині підлягає скасуванню.
Відповідно до ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.
Згідно п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
З урахуванням встановлених обставин у справі та допущених судом першої інстанції порушень норм матеріального права, колегія суддів вважає, що постанова Сумського районного суду Сумської області від 10.11.2014 р. по справі №587/2032/14-а не відповідає вимогам ст.159 КАС України, а тому відповідно до ч. 2 ст. 205 ст. 202 КАС України підлягає скасуванню в частині задоволення позову про стягнення на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу в розмірі 17921 грн. 42 коп. та в частині стягнення з міського голови м. Суми Лисенко О.М. 1827 грн. судового збору в дохід держави, із прийняттям в цій частині нової постанови про стягнення з Управління майна комунальної власності Сумської міської ради на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу з 29 квітня 2014 року по день фактичного його поновлення на роботі.
В іншій частині постанова суду першої інстанції є законною та обґрунтованою.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, п. 3 ст. 198, п. 4 ч.1 ст. 202, 205, 207, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Міського голови м. Суми Лисенко Олександра Миколайовича задовольнити частково.
Постанову Сумського районного суду Сумської області від 10.11.2014р. по справі №587/2032/14-а за позовом ОСОБА_1 до Міського голови м. Суми Лисенко Олександра Миколайовича, Управління майна комунальної власності Сумської міської ради про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу скасувати в частині задоволення позову про стягнення на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу в розмірі 17921 грн. 42 коп. та в частині стягнення з міського голови м. Суми Лисенко О.М. 1827 грн. судового збору в дохід держави.
Прийняти в цій частині нову постанову, якою стягнути з Управління майна комунальної власності Сумської міської ради на користь ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу з 29 квітня 2014 року по день фактичного його поновлення на роботі.
В іншій частині постанову Сумського районного суду Сумської області від 10.11.2014р. по справі №587/2032/14-а залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання постанови у повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя (підпис)Бенедик А.П.
Судді(підпис) (підпис) Водолажська Н.С. Калиновський В.А.
Повний текст постанови виготовлений 02.02.2015 р.