Апеляційний суд Житомирської області
Справа №295/16236/14-ц Головуючий у 1-й інст. Чішман Л. М.
Категорія 48 Доповідач Трояновська Г. С.
28 січня 2015 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Житомирської області в складі:
головуючого - судді Трояновської Г.С.
суддів Косигіної Л.М., Павицької Т.М.,
при секретарі Ковальській Я.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу за позовом ОСОБА_2, в інтересах якого діє Головне управління юстиції в Житомирській області, до ОСОБА_3, третя особа - орган опіки та піклування Житомирської міської ради, прокурор м. Житомира в інтересах малолітнього ОСОБА_4 про забезпечення повернення дитини до Італійської Республіки
за апеляційними скаргами Головного управління юстиції в Житомирській області в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_2 на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 05 грудня 2014 року,-
У жовтні 2014 року Головне управління юстиції в Житомирській області звернулося до суду з позовом в інтересах громадянина Італійської Республіки ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про забезпечення повернення малолітньої дитини - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 до місця його постійного проживання до моменту незаконного переміщення, тобто до Італії. В обґрунтування позовних вимог зазначало, що в громадянина Італійської Республіки ОСОБА_2 та громадянки України ОСОБА_3, які перебували у зареєстрованому шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_4, який з дня народження постійно проживав в Італії. Згідно протоколу слухання подружжя перед президентом звичайного суду м. Івреа від 12 квітня 2012 року суд постановив окреме проживання подружжя, визначено, що дитина перебуває під спільною опікою за місцем проживання матері, батько бачиться з дитиною два дні на тиждень на змінному тижні та в неділю за тим же графіком. 12 травня 2012 року відповідачка разом із дитиною без усної чи письмової згоди батька виїхала з Італійської Республіки до України, після чого сина до Італії не повернула й утримує його на території України. Таким чином ОСОБА_3 неправомірно перемістила та змінила місце постійного проживання малолітньої дитини без урахування інтересів батька - громадянина Італійської Республіки ОСОБА_2. 4 червня 2012 року батько дитини звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про повернення дитини.
Посилаючись на те, що ОСОБА_3 відмовилася добровільно повернути дитину до місця її постійного проживання в Італійській Республіці, Головне управління юстиції в Житомирській області в інтересах громадянина Італійської Республіки ОСОБА_2 просило визнати незаконним вивезення та утримання на території України відповідачкою малолітньої дитини ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1; зобов»язати відповідачку повернути дитину до місця постійного проживання в Італійській Республіці за адресою його реєстрації: АДРЕСА_2; якщо ж рішення не буде виконано в добровільному порядку зобов»язати ОСОБА_3 передати дитину ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, батькові дитини ОСОБА_2, який приїде в Україну для особистого супроводу дитини в Італійську Республіку.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 05 грудня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі Головне управління юстиції в Житомирській області в інтересах ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове - про задоволення позовних вимог. Зазначає, що суд не врахував того, що відповідачка чинить перешкоди у спілкуванні з дитиною та не виконує вимоги Гаазької Конвенції, суть якої полягає у тому, що один із батьків не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини або її переміщення на необмежений час у інше місце, зокрема вивозити її в іншу державу або не повертати дитину до держави її постійного проживання. Вказує, що відповідачка в судовому засіданні сама підтвердила, що будь-якого дозволу (погодження) від позивача на виїзд дитини на територію України в неї не було, тому у такому випадку дитина має бути негайно повернута до держави свого постійного проживання. Вважає безпідставними висновки суду про те, що позивач з травня 2012 року не відвідував дитину в Україні та не намагався поспілкуватись з нею.
Крім того зазначає, що рішенням суду м. Івреа від 31.05.2014 року ОСОБА_3 позбавлена батьківських прав відносно дитини ОСОБА_4, проте суд у своєму рішенні не дав оцінку судовому рішенню Італійської республіки. Вказує, що є всі умови, визначені у статтях 3,4,35 Конвенції 1980 року, за яких Держава , на території якої утримується дитина, зобов"язана повернути дитину в державу її постійного проживання. Наголошує, що суд вийшов за межі позовних вимог, досліджуючи обставини щодо права громадянки ОСОБА_3 вільного та безперешкодного в"їзду в Україну, оскільки судом повинно було бути досліджено питання порушення прав позивача у зв"язку з одноосібним рішенням відповідачки змінити місце постійного проживання дитини.
В апеляційній скарзі ОСОБА_6- представник ОСОБА_2 вказує, що приймаючи рішення суд першої інстанції не врахував важливу обставину, зазначену в постанові суду Івреа від 30.12.2011 року про те, що між батьком та сином склалися мирні та спокійні відносини, що їх взаємодія проходить у звичайному режимі, дитина щаслива залишатися з батьком. Судом Івреа також не було виявлено з боку батька ніякої насильницької чи такої, що завдає шкоду дитині, поведінки. Вважає, що обставини, встановлені компетентним судом Італійської Республіки свідчать про належне виконання позивачем права піклування над дитиною. Вказує, що судом було досліджено рішення суду м. Івреа від 12.04.2012 року, яким надано дозвіл на окреме проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та зазначено, що малолітній син ОСОБА_4 має перебувати під спільною опікою батьків, а не лише матері. Звертає увагу суду, що поведінка відповідачки є явним доказом перевищенням нею влади, наданої їй, та як наслідок , є порушенням права на піклування, яке батько дитини має в такій же мірі, як і мати. Зазначає, що рішення звичайного суду м. Івреа від 31.05.2014 року чітко зазначає про незаконність вивезення дитини та про необхідність її повернення до країни постійного місцезнаходження.
Розглянувши справу в межах, визначених ст.303 ЦПК України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 27 вересня 2004 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюб в м. Карманьйола (провінція Турин Італійська Республіка)/т.1 а.с.28/.
ІНФОРМАЦІЯ_1 в Куорн"є (провінція Турин Італійська Республіка) у подружжя народився син ОСОБА_4, що підтверджується свідоцтвом про його народження, актовий запис №6 частина 2 серія В-2009 /т.1 а.с.26/, зареєстрований громадянином України /т.1 а.с.246,249/.
Об"єднаним свідоцтвом про склад сім"ї, місце проживання та громадянство, виданим 04.06.2012 року, підтверджується, що сім"я ОСОБА_4 проживала в АДРЕСА_3 в складі: голова сім"ї - ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_9 /т.1 а.с.36/.
12 травня 2012 року відповідачка разом із дитиною без усної або письмової згоди позивача виїхала до України, де проживає із сином у квартирі своєї матері за адресою: АДРЕСА_1, яка нотаріально посвідченою заявою надала згоду на проживання ОСОБА_3 разом із сином ОСОБА_4 у цій квартирі протягом необмеженого часу/т.1 а.с.207/.
4 червня 2012 року батько дитини відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року (далі Конвенція), яка набула чинності для України з 1 вересня 2006 року, а у відносинах між Україною та Італійською Республікою - 1 березня 2007 року, звернувся до Міністерства юстиції України із заявою про повернення дитини.
23 жовтня 2014 року позивач, в інтересах якого діє Головне управління юстиції в Житомирській області, звернувся до Богунського районного суду із позовною заявою про забезпечення повернення дитини до Італійської Республіки.
За змістом ст. ст. 150, 155 Сімейного кодексу України, здійснюючи свої права та виконуючи обов'язки, батьки повинні передусім дбати про інтереси дитини, батьківські права не можуть здійснюватись усупереч інтересам дитини.
Згідно із преамбулою Конвенції Договірні держави твердо переконані в тому, що інтереси дітей є найважливішим у справі турботи про них, а їх повернення повинно здійснюватись неодмінно з метою надання дітям захисту в міжнародному масштабі від шкідливих наслідків їхнього незаконного переміщення або утримування.
Згідно з частиною першою статті 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.
За змістом частини другої статті 3 Конвенції права піклування, про які йдеться в частині першій цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.
Підстави виникнення правового зв'язку між дитиною і заявником повинні визначатися відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно проживала.
Право піклування в контексті Конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави в якій вона проживає.
Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулася із заявою про повернення дитини на підставі Конвенції.
Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (пункт «а» частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (пункт «b» частини першої статті 3 Конвенції).
Разом із тим статті 3, 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Зокрема, якщо у ході розгляду справи суд виявить, що:
заявник фактично не здійснював права піклування на момент переміщення або утримування (п. «а» ч. 1 ст. 13);
заявник дав згоду на переміщення або утримання, або згодом дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (п. «а» ч. 1 ст. 13);
існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (п. «в» ч. 1 ст. 13);
дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (ч. 2 ст. 13);
повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (ст. 20);
з моменту переміщення пройшло більше року і дитина прижилася у новому середовищі (ч. 2 ст. 12);
чи є країна, з якої дитину вивезено, країною її постійного проживання за законами цієї країни (ст. 3).
Рішення суду повинно містити встановлені юридичні факти, передбачені статтями 3, 12, 13 та 20 Конвенції, які є підставою для порушення в суді питання про повернення дитини відповідно до Конвенції, а саме: порушення прав піклування про дитину, ефективність їх здійснення до переміщення дитини, наявність чи відсутність обов'язку повернення дитини до країни постійного місця проживання, а також наявність чи відсутність відмови в такому поверненні.
Наведений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року (справа №6- 117цс13року) і відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що в період до переміщення відповідачки з дитиною до України між подружжям існували вкрай конфліктні стосунки, які переходили у гучні скандали в присутності малолітньої дитини, що стверджується рішенням Консорціуму соціальних служб від 27.09.2011року щодо термінових заходів для забезпечення захисту малолітнього ОСОБА_4, яким вирішено влаштувати дитину разом з матір»ю до родини опікунів у кризовій установі /т.2 а.с.41/.
Протоколом від 21.09.2011року керівництву відділення Карабінерів м. Івреа підтверджується, що ОСОБА_3 страждає від насильства чоловіка ОСОБА_2, який систематично її б»є, забирає гроші для забезпечення щоденної життєдіяльності / т.2, а.с.53/. Факт побиття, зокрема, зафіксовано у протоколі надання швидкої допомоги від 17.09.2011року, довідках для правоохоронних органів /т.2 а.с.69-71/.
Звітом для Консорціуму Соціальних служб м. Івреа кризової установи /притулку/ в м. Ківассо підтверджується, що ОСОБА_3, її мати та син втекли з дому, користуючись вікном, поки чоловік спав з берушами у вухах після чергової сварки. Зазначено потребу суворої конфіденційності щодо підопічних, оскільки існує ризик, що чоловік зможе їх вистежити та «створити навіть дуже серйозні проблеми»(мова оригіналу)/т.2 а.с.75/. У цьому ж звіті зазначено, що по приїзді у притулок 24.09.2011року мати, син та бабуся були виснажені та налякані, але задоволені своєю новою домівкою.
Із звіту вбачається, що ОСОБА_3, її син та мати перебування у цьому притулку до 11.05.2012 року /т.2 а.с.75/.
Матеріалами справи підтверджується, що відносно позивача порушено кримінальну справу щодо насильства в сім»ї, нанесення тілесних ушкоджень, невиконання обов»язку щодо матеріального утримання дружини та дитини /т.3 а.с.31,36,37/. Справа перебуває на розгляді в суді, рішення ще не ухвалено.
В межах розслідування карної справи прокуратура Італійської Республіки у м. Івреа направила на ім"я голови міського суду м. Івреа пояснення, в якому зазначила, що 04.12.2011року ОСОБА_2 влаштував дебош у присутності дитини, привіз дитину матері ввечері наступного дня, дитина була дуже збентежена та з охриплим, ймовірно від довгого плачу, голосом.
У цьому ж поясненні зазначено, що ОСОБА_2 страждає на тривожно-депресивний синдром від робочого стресу та його взято на облік у Департаменті Психічного Здоров»я м. Івреа /т.2 а.с.6/.
Рішенням суду м. Івреа від 12 квітня 2012 року прийнято рішення про окреме проживання подружжя, син ОСОБА_4 перебуває під спільною опікою батьків, за місцем проживання матері. Батько може бачити сина два дні на тиждень по середах та п"ятницях з 11.00год. до 18.00 год. через тиждень та в неділю за тим же графіком. Чоловік має сплачувати на утримання дружини суму 350 євро на місяць, яка підлягає щорічному перегляду, а також аліменти на утримання сина в сумі 250 євро на місяць /т.1 а.с.32-34/. Сторони в суді першої інстанції визнали, що аліменти сплачені лише за два місяці.
Встановивши такі обставини справи, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що позивачу, як батьку, належать права піклування на дитину, проте у момент переміщення дитини через державний кордон, батько мешкав за іншою адресою, ніж син, він не довів, що піклування про дитину, яке здійснювалось за місцем проживання хлопчика в Італійській Республіці було достатнім для її нормального розвитку і не було на шкоду дитині.
Колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що повернення до України було здійснено перш за все в інтересах дитини, оскільки малолітній вік дитини, відсутність легального місця проживання у Італійській Республіці матері, джерел для її існування, крайня конфліктність між сторонами не забезпечувала психологічної стабільності дитини і створювала для неї нетерпиму обстановку.
З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позову з підстав, передбачених п.d)ст.13 Конвенції.
Крім того, згідно із частинами 1, 2 статті 12 Конвенції передбачено, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після спливу річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: що відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, відвідує різноманітні гуртки, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв'язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.
За умови початку процедури повернення дитини після річного терміну, наявності даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі, виходячи з інтересів дитини суд може відмовити в задоволенні заяви, навівши при цьому доводи про наявність підстав і доказів для такого висновку.
Наведене міститься у правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року (справа №6-58цс14), який у відповідності до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковим для всіх судів України.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що дитина сторін - ОСОБА_4 повністю прижилася на Україні.
Так, з 07.08.2012 року дитина відвідує Житомирський навчальний заклад №37/т.1 а.с.198/. Психологічною характеристикою від 04.06.2014 року цього навчального закладу, зокрема, підтверджується, що процес адаптації дитини до умов групи проходив легко і безболісно. Хлопчик життєрадісний, легко вступав в контакт з дорослими та дітьми, спілкувався без труднощів українською та російськими мовами/т.1 а.с.200/.
ОСОБА_4 відвідує художню студію „Школа живопису" у м. Житомирі з 01.04.2014 року, з 1 жовтня 2014 року відвідує заняття з танцю у „Клубі спортивного і бального танцю „Ритм" у м. Житомирі /т.1 а.с.203,204/.
Хлопчик перебуває під наглядом центральної дитячої міської лікарні, з виписки якої вбачається, що дитина обстежена лабораторно, оглянута спеціалістами та відноситься до групи здоров"я І /т.1 а.с.201-202/.
Житомирським міським центром соціальних служб для сім"ї, дітей та молоді 14.08.2014 року встановлено, що у дитини відсутні ознаки психологічної травми після зміни місця проживання та окремого проживання від батька, адже ідеалом сім"ї ОСОБА_4 вважає родину, в якій він проживає зараз разом із матір"ю, бабусею та дідом. Зі всіма членами родини у дитини встановлений тісний емоційний зв"язок, і , якщо цей зв"язок порушити, у хлопчика може виникнути серйозна психологічна і психічна травми, наслідки яких можуть суттєво погіршити фізичне та психічне здоров"я дитини /т.1 а.с.212-214/. Інформацією цього ж органу від 09.09.2014 року встановлено, що після зустрічі дитини з батьком зі слів дитини з"ясовано, що бажання спілкуватися із батьком у нього немає, і він дуже боїться втратити матір /т.1а.с.218/.
Актами обстеження умов проживання ОСОБА_3 разом із сином за адресою: АДРЕСА_1 підтверджується, що в квартирі є всі зручності, газ, світло, опалення, водопостачання, для виховання та розвитку дитини створено відповідні умови: дитина має окрему кімнату, є місце для сну, занять, відпочинку, дитина має іграшки, одяг, книги./т.1 а.с.242-245, т.2 а.с.7/.
Висновком виконавчого комітету Житомирської міської ради , як органу опіки та піклування, затвердженим рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради 31.10.2014 року №480, визначено за доцільне місце проживання ОСОБА_4 з матір"ю ОСОБА_3./т.2 а.с.8/.
Допитані судом першої інстанції свідки пояснили, що дитина повністю адаптувалась в Україні, гарно спілкується з дітьми та з родиною, має друзів у дитячому садочку.
Мати дитини - ОСОБА_3 має постійну роботу та стабільну заробітну плату /т.1 а.с.230-239/.
Повно та всебічно з"ясувавши усі обставини справи суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що на території України ОСОБА_3 забезпечила дитину належними умовами проживання, належним піклуванням із свого боку, забезпечила відвідування дитиною виховних установ з метою розвитку її здібностей, створила умови для здорового способу життя. Хлопчик активно включився у життя у своєму новому середовищі, він веселий та життєрадісний, має багато друзів, вільно спілкується російською та українською мовами, в родині оточений любов»ю та турботою не тільки матері, а й бабусі та дідуся, що дає привід стверджувати, що дитина прижилася у своєму новому середовищі на території України і повністю адаптувалась, в розумінні ст.12 Конвенції.
Наведені обставини свідчать про наявність підстав для відмови в задоволенні позову також в контексті положень ст. 12 Конвенції.
З огляду на наведене колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час ухвалення рішення вирішив усі питання як того вимагає ст.214 ЦПК України та ухвалив законне і обґрунтоване рішення /ст.213 ЦПК України/.
Доводи, наведені у обох апеляційних скаргах про те, що суд першої інстанції у своєму рішенні не дав оцінки рішенню суду Італійської Республіки від 31.05.2014 року не впливають на правильність прийнятого рішення, виходячи з наступного.
Так, рішенням суду міста Івреа Італійської Республіки від 31.05.2014 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 останню позбавлено батьківських прав по відношенню до її сина ОСОБА_4. Із мотивувальної частини цього рішення вбачається, що підставою для позбавлення її батьківських прав є та обставина, що ОСОБА_3 виїхала з Італії та вивезла сина ОСОБА_4 без відома батька, оселилась в Україні у своїх батьків, що не дозволяє ні батьку дитини, ні соціальним службам України, ні будь-яким іншим органам влади України чи Італії мати контакти з ОСОБА_4, а також те, що вона ухиляється від будь-яких зустрічей з чоловіком та з дипломатичними представниками Італії, перешкоджаючи таким чином батьку та органам влади отримувати новини про дитину вже два роки.
Разом із тим встановлено, що ОСОБА_3 виїхала до України з сином ОСОБА_4 12.05.2012 року. На момент перетину нею із сином кордону жодних рішень Італійської Республіки про позбавлення її батьківських прав не існувало. А тому суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв зазначене рішення іноземного суду як належний та допустимий доказ, що узгоджується з роз"ясненнями, викладеними у п. 13 Інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ „Про практику розгляду судами цивільних справ із застосуванням Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (Гаазька конвенція)" від 17 жовтня 2014 року.
Окрім того, доказів того, що мати перешкоджає зустрічам батька з дитиною матеріали цієї справи не містять. Натомість, встановлено, що позивач з травня 2012 року не відвідував дитину в Україні та не намагався з нею поспілкуватись, хоча достовірно знав про її місце проживання, матеріальної допомоги не надавав. Лише у жовтні 2014 року позивач відвідав дитину у дошкільному навчальному закладі в м. Житомирі.
Доводи в апеляційній скарзі Головного управління юстиції у Житомирській області, яке діє в інтересах батька дитини, про те, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, досліджуючи обставини щодо права громадянки ОСОБА_3 вільного та безперешкодного в"їзду в Україну, на правильність ухваленого рішення не впливають, оскільки судом зазначено обставину щодо вільного в"їзду в Україну в контексті загального змісту та предмету спору, однак ця обставина не є підставою для відмови в задоволенні позову.
Посилання в апеляційній скарзі представника позивача ОСОБА_6 на те, що рішенням суду м. Івреа від 30.12.2011 року не виявлено з боку батька ніякої насильницької чи такої, що завдає шкоду дитині, поведінки, також не спростовує висновків суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, оскільки цим рішенням дитина залишена для подальшого проживання з матір"ю, а відносно батька змінені лише дні та час його спілкування з дитиною.
З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що ухваленим рішенням не порушено право позивача на особисте спілкування з сином, піклування про його здоров"я, фізичний, духовний та моральний розвиток, він не позбавлений права участі у батьківському вихованні сина. Перешкод з боку відповідачки для спілкування та виховання дитини не встановлено.
Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення на підставі наданих сторонами та досліджених у судовому засіданні доказів, повно і всебічно з"ясувавши обставини, на які посилаються сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.
Рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст. ст. 209,218,303,304,307,308,313,314,315,317,319,324,325 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційні скарги Головного управління юстиції в Житомирській області в інтересах ОСОБА_2 та ОСОБА_6 в інтересах ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 05 грудня 2014 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий Судді