"28" січня 2015 року Справа № 917/1790/14
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Могилєвкін Ю.О., суддя Потапенко В.І., суддя Плужник О.В.
при секретарі Крупі О.О.
за участю представників:
позивача - Скабуки Ю.М., довіреність від 13.10.2014 р. № 293;
відповідача - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу відповідача (вх. № 4457 П/3) на рішення господарського суду Полтавської області від 06 листопада 2014 року у справі № 917/1790/14
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Союз 2000", с. Селещина Машівського району Полтавської області
до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Прогрес", с. Майорщина Гребінківського району Полтавської області
про стягнення 112 491,18 грн.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Союз 2000" звернулось до господарського суду Полтавської області з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Прогрес" про стягнення 490 591,22 грн., в тому числі: 361 614,65 грн. боргу по укладеному між сторонами договору постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/б та нарахованих на цей борг 16 485,39 грн. пені, 90 403,66 грн. штрафу та 22 087,52 грн. -30% річних за користування грошовими коштами.
Після подання заяв про зменшення суми позову від 19.09.2014 р. вих. № 268 та від 04.11.2014 року вих. № 335, які були прийняті судом, позивач просив стягнути з відповідача 128 967,57 грн., в тому числі: нараховані на 361 614,65 грн. боргу по укладеному між сторонами договору постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/б 90 403,66 грн. штрафу та 22 087,52 грн. -30% річних за користування грошовими коштами.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 06 листопада 2014 року у справі № 917/1790/14 (суддя Пушко І.І.) позов задоволено повністю.
З відповідача на користь позивача стягнуто 90 403,66 грн. штрафу, 22087,52 грн. -30% річних та 2249,82 грн. витрат по сплаті судового збору.
Відповідач із вказаним рішенням в частині стягнення 90 403,66 грн. штрафу не погодився та подав на нього до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність, обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими та порушення норм матеріального і процесуального права, просить це рішення в частині стягнення 90 403,66 грн. штрафу скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким в задоволенні вказаних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач посилається на те, що господарський суд першої інстанції не прийняв до уваги, що сторони фактично вирішили даний спір, зважаючи на те, що позивач гарантійним листом зи вх. № 928 від 15.09.2014 р. зобов'язався відмовитися від позову у випадку сплати відповідачем боргу в сумі 150 000 грн., тоді як відповідач в процесі розгляду справи сплатив всю суму основного боргу.
Також відповідач зазначає, що, відхиляючи його клопотання про зменшення неустойки у вигляді 90 403,66 грн. штрафу, господарський суд першої інстанці, в порушення норм статті 233 Господарського кодексу України, статті 551 Цивільного кодексу України та п. 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України не прийняв до уваги виняткові обставини, через які було порушено умови договору, а саме-специфічний вид діяльності відповідача - виробництво сільськогосподарської продукції, сільськогосподарське господарство, рослинництво, прибуток від якої залежить від погодних умов та наявності інформаційних процесів в економіці держави, а також сплату основного боргу під час розгляду справи.
Представник позивача у відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні проти її задоволення заперечує, просить оскаржуване рішення залишити без змін.
При цьому позивач вказує на те, що, відхиляючи клопотання відповідача про зменшення неустойки, господарський суд першої інстанції правомірно врахував обставини: зменшення позивачем суму позову на 16 485,39 грн. пені; позивачем не нараховано інфляційні втрати, а 30% річних за користування грошовими коштами нараховано не за весь період прострочення, а лише до моменту подання позову до суду (різниця складає 5 388,81 грн.); ненадання відповідачем відповіді на претензію позивача про сплату боргу; сплату відповідачем суми основного боргу частинами з 28.08.2014 р. по 19.09.2014 р. лише після подання позову до суду.
Також позивач зазначає на безпідставність доводів апелянта на неврахування судом специфічного виду його діяльності, оскільки відповідачем не було надано жодних доказів, які підтверджують факт несприятливих погодних умов або інформаційних процесів в економіці держави та їх вплив на неможливість протягом 4-х місяців здійснити оплату за договором на постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/б.
Відповідач представника для участі в судове засідання не направив, надіслав клопотання про відкладення розгляду справи через участь його представника в іншому господарському процесі.
Розглянувши зазначене клопотання, колегія суддів відмовляє в його задоволенні з наступних підстав.
Відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні, зокрема в разі нез'явлення в засідання представників сторін.
Проте, неявка представника відповідача в дане судове засідання не перешкоджає розгляду справи, враховуючи що судове засідання було призначено бульш ніж за місяць з дати прийняття апеляційної скарги до провадження, а тому у відповідача було дастатньо часу для надання будь-яких доказів в її обгрунтування та він не був позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами 1-3 статті 28 Господарського процесуального кодексу України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами.
Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією Вищого господарського суду України, викладеною в п. 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції"
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вислухавши пояснення представника позивача, перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом обставин, що мають значення для справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарським судом першої інстанції, 20.08.2013 р. між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) було укладено договір постачання нафтопродуктів № 90/6, згідно з предметом якого ( п.1.1. договору) постачальник зобов'язується у відповідності із замовленнями передавати партіями у власність нафтопродукти, а покупець зобов'язується приймати нафтопродукти та своєчасно здійснювати їх оплату на умовах даного договору та додаткових угод до нього.
П. 3.1. договору встановлено, що оплата товару здійснюється згідно умов визначених в додаткових угодах до даного договору.
До вказаного договору сторони уклали додаткові угоди № 4387 від 27.05.2014 р. (а.с. 19) та № 5033 від 13.06.2014 р.(а.с. 27), в яких визначили найменування, кількість та ціну товару, умови його поставки та оплати.
Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Відповідно до статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона -постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні -покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Як правильно встановлено господарським судом першої інстанції та не заперечується відповідачем, за додатковою угодою № 4387 від 27.05.2014 р. до договору постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/6 (а.с. 19), на підставі довіреності № 171 від 27.05.14 р. (а.с. 20), згідно з видатковою накладною № 4387 від 27.05.2014 р. (а.с. 21) позивач передав відповідачу у власність нафтопродукти в кількості: бензин А-92 - 5 296 л. та дизельне пальне євро - 12 033 л., на загальну суму згідно з рахунком № 1062 від 27.05.2014 р. - 240 777,65 грн.
За додатковою угодою № 5033 від 13.06.2014 р. до договору постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/6 (а.с. 27), на підставі довіреності № 205 від 13.06.14 р. (а.с. 28) та згідно з видатковою накладною № 5033 від 13.06.2014 р. (а.с. 29) позивач передав відповідачу у власність нафтопродукти в кількості: дизельне пальне ДТ - Л-К4, сорт С - 5140 л. та паливо моторне альтернативне А-92еТурбо - 3970 л., на загальну суму згідно з рахунком № 1191 від 13.06.2014 р. -120 837,00 грн.
Колегія суддів зазначає, що підписання покупцем видаткових накладних, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, фіксує факти здійснення господарських операцій з поставки позивачем відповідачу товару за вказаним договором, в тому числі і дати таких операцій .
Згідно зі статтею 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.
Згідно з п. 4 додаткової угоди № 4387 від 27.05.2014 р. до договору постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/6 (а.с. 19) відповідач зобов'язаний був здійснити оплату протягом 10 календарних днів з моменту відвантаження товару, тобто, виходячи з дати відповідної видаткової накладної № 4387 від 27.05.2014 р. -не пізніше 06.06.2014 року.
Згідно п. 4 цієї додаткової угоди № 5033 від 13.06.2014 р. до договору постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/6 (а.с. 27) відповідач зобов'язаний був здійснити оплату протягом 16 календарних днів з моменту відвантаження товару, тобто, виходячи з дати відповідної видаткової накладної № 5033 від 13.06.2014 р. - не пізніше 29.06.2014 року.
Пунктом 1 статті 193 Господарського кодексу України та статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Як правильно встановлено господарським судом першої інстанції на підставі матеріалів справи та підтверджується сторонами, відповідач порушив передбачені договором строки оплати товару, а саме кошти за товар у визначені строки повністю внесені не були, в зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка погашена відповідачем після звернення позивача з позовом у даній справі відповідно до наступних платіжних документів: платіжні доручення № 1541 від 28.08.2014 року, №3 від 03.09.2014 року, № 1696 від 16.09.2014 року, №1701 від 18.09.2014 року ( а.с. 53-53, 56-57).
Таким чином, відповідач є боржником по договору, який прострочив виконання грошового зобов'язання.
Згідно з ч. 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором чи законом.
Як правильно зазначив господарський суд першої інстанції, виходячи з наведеної норми, договором може бути встановлено лише інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення, що узгоджується з правовою позицією Верховного суду України, викладеною зокрема в постанові від 24.12.2013 року по справі № 8/5025/1402/12.
В п. 6.6. договору визначено обов'язок покупця сплатити 30% річних від простроченої суми за користування грошовими коштами. Отже, сторонами відповідно до вимог законодавства визначено більший розмір річних, ніж встановлений ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.
Так позивачем заявлено до стягнення 30% річних в розмірі 16227,75 грн. за період прострочення оплати товару з 07.06.2014 р. по 27.08.2014 р. поставленого за видатковою накладною №4387 від 27.05.2014 р. , а також 5859,77 грн. 30% річних -за видатковою накладною від 13.06.2014 р. № 5033 за період з 30.06.2014 р. по 27.08.2014 р.
В пунктах 4.1. ,4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 року "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" роз'яснено, що сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. Сторони договору можуть зменшити або збільшити передбачений законом розмір процентів річних. Якщо укладеним сторонами договором передбачено збільшення розміру процентів у зв'язку з простроченням сплати боргу, розмір ставки, на яку збільшено проценти, слід вважати іншим розміром процентів.
Господарський суд першої інстанції обґрунтовано відхилив посилання відповідача, що передбачені пунктом 6.6. договору 30% річних підпадають під визначення пені, а тому не можуть бути стягнути згідно з положеннями статті 61 Конституції України, пославшись на те, що вказані проценти, на віміну від пені, поняття якої міститься у ч. 3 статті 549 ЦК України, визначаються саме як річні, а не за кожний день прострочення і вони не є штрафною санкцією, а як зазначено в наведеному пункті договору сплачуються саме за користування грошовими коштами, тобто є платою за користування грошовими коштами.
Зважаючи на наведене, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції, що позовні вимоги про стягнення 30% річних на загальну суму 22 087,52 грн. є правомірними та такими, що підлягають задоволенню, оскільки період їх нарахування та розмір є обґрунтованими.
Також колегія суддів погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про стягнення 90 403,66 грн. штрафу, зважаючи на наступні підстави.
Як було наведено вище, відповідач порушив строки виконання грошового зобов'язання з оплати поставленого йому за договором постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/б товару на загальну суму 361 614,65 грн.
Згідно зі статтею 611 Цивільного кодексу України в разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
В пункті 6,5 договору сторони передбачили, що за прострочення розрахунків більше 10 календарних днів покупець сплачує штраф у розмірі 25 % від суми заборгованості протягом 5 робочих днів із дня одержання відповідної письмової вимоги.
Позивач заявив до стягнення 60 194,41 грн. штрафу (25 відсотків від суми боргу 240 777,65 грн.) за невиконання відповідачем зобов'язання в частині оплати переданого товару за видатковою накладною № 4387 від 27.05.2014 р., а також 30 209,25 грн. штрафу (25 відсотків від суми боргу 120 837,00 грн.) за невиконання відповідачем зобов'язання в частині оплати переданого товару за видатковою накладною № 5033 від 13.06.2014 р.
Відповідно до статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у розі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання.
Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконане.
Як правильно зазначив господарський суд першої інстанції, позивач правомірно, у відповідності до чинного законодавства та умов договору здійснив нарахування 60 194,41 грн. штрафу (25 відсотків від суми боргу 240 777,65 грн.) за невиконання відповідачем зобов'язання в частині оплати переданого товару за накладною № 4387 від 27.05.2014 року, а також 30 209,25 грн. штрафу (25 відсотків від суми боргу 120 837,00 грн.) за невиконання відповідачем зобов'язання в частині оплати переданого товару за накладною № 5033 від 13.06.2014 року.
При цьому позивачем надано суду докази направлення відповідачу згідно з положеннями п 6.5. договору письмової вимоги від 15.08.2014 року № 236 про сплату 90 403,66 грн. штрафу (а.с. 35-38).
Колегія суддів відхиляє доводи відповідача, викладені у відзиві на позов щодо того, що він був неспроможний виконати свої зобов'язання разовим платежем з об'єктивних причин які не залежать від нього в силу специфічного виду діяльності - виробництво сільськогосподарської продукції,сільське господарство, рослинництво, яка залежить від погодних умов, наявності інфляційних процесів в економіці держави.
Згідно з ч.1 статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов"язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання , якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Не вважається випадком, зокрема недодержання своїх обов"язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов"язань, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до ч.2 статті 218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов"язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб"єкт господарювання за порушення господарського зобов"язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов"язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов"язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов"язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Частиною 1 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено імперативну норму, відповідно до якої боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Виходячи з наведених норм чинного законодавства, обставини, на які посилається відповідач, а саме: відсутність грошових коштів не вважаються випадком, тобто порушенням зобов'язання за відсутності вини, а отже ці обставини виключають звільнення останнього від відповідальності.
Вказана правова позиція узгоджується з правовою позицією Вищого господарського суду України викладеною зокрема в пункті 1.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17 грудня 2013 року № 14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», в якому роз'яснено, що за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання через відсутність у нього необхідних коштів, оскільки згадане правило обумовлено замінністю грошей як їх юридичною властивістю.Тому у випадках порушення грошового зобов'язання суди не повинні приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов'язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини (статті 614,617 ЦК України чи стаття 218 ГК України).
Також колегія суддів вважає, що господарський суд першої інстанції правомірно відхилив клопотання відповідача про зменшення неустойки на суму заявленого до стягненняя 90 403,66 грн. штрафу.
Частиною 3 ст. 551 Цивільного кодексу України, встановлено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Аналогічне положення міститься і в ст.233 Господарського кодексу України.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання.
В пункті 3.17.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 р. № 18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України», зазначено, що вирішуючи питання про зменшення на підставі п. 3 статті 83 господарського процесуального кодексу України розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання, господарський суд повинен об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.
При цьому слід враховувати, що ця процесуальна норма може застосовуватись виключно у взаємозв'язку (сукупності) з нормою права матеріального, яка передбачає можливість зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), а саме частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України і статтею 223 Господарського кодексу України.
Проте відповідач не довів, а з матеріалів справи не вбачається наявності виключних обставин, через які він допустив прострочення виконання свого обов'язку з оплати поставленого йому позивачем товару за договором постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/б.
Відповідач в обґрунтування свого клопотання не надав будь-яких доказів несприятливих погодних умов, їх впливу на його діяльність та відповідно неможливості оплати поставленого йому позивачем товару у встановлений договором постачання нафтопродуктів від 20.08.2013 р. № 90/б строк.
Інфляційні процеси в державі є загальними обставинами для всіх суб'єктів господарювання.
Окрім цього, сума нарахованого позивачем до стягнення штрафу не є надмірно великою поряд зі збитками останнього від допущеного відповідачем порушення умов договору та зменшення цієї суми порушує баланс інтересів сторін, що підтверджується наступним.
Як правильно встановив господарський суд першої інстанції, позивач у письмових поясненнях від 04.11.2014 року (а.с. 76-79) обґрунтував, що в результаті невчасного погашення заборгованості відповідачем він поніс реальні збитки у вигляді сплати відсотків банку, оскільки кошти які використані для закупки нафтопродуктів є кредитними коштами, що підтверджується копією витягу з кредитного договору (а.с. 80-81); втрати за рахунок курсової різниці внаслідок падіння курсу гривні до долара США; неотриманого прибутку за період, на який відповідачем фактично вилучені кошти із обороту позивача.
Крім цього, позивач зменшив суму позову на 16 485,39 грн. пені, тобто самостійно зменшив загальну суму неустойки.
Також позивач не заявляв до стягнення інфляційні витрати, а 30% річних нараховані не за весь період прострочення, а лише до моменту звернення з позовом до суду.
При цьому слід врахувати, що відповідач не відповів на претензію (вимогу) позивача щодо сплати основного боргу, пені, штрафу та 30% річних від 15.08.2014 р. вих. № 236 (а.с. 35-36) в порядку, передбаченому статтями 7, 8 Господарського процесуального кодексу України, а суму основного боргу було ним сплачено вже після подання позивачем позову у даній справі.
З наведених вище підстав, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неврахування місцевим господарським судом в порушення норм статті 233 Господарського кодексу України, статті 551 Цивільного кодексу України та п. 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України виняткових обставин, через які, як зазначає апелянт, ним було порушено свої договірні зобов'язання.
Також колегія суддів відхиляє як безпідставні посилання апелянта на те, що, оскільки позивач гарантійним листом за вх. № 928 від 15.09.2014 р. зобов'язався відмовитися від позову у випадку сплати відповідачем боргу в сумі 150 000 грн., а відповідач в процесі розгляду справи сплатив всю суму основного боргу, сторони вирішили даний спір.
Колегія суддів наголошує, що Господарським процесуальним кодексом України не передбачено можливості вирішення спору сторонами.
При цьому колегія суддів зазначає, що адресований відповідачу гарантійний лист позивача стосовно зобов'язання відмовитися від позову не є дією сторони, яка відповідно до Господарського процесуального кодексу України може мати процесуальні наслідки, в тому числі закінчення судового процесу.
Зокрема підписання позивачем вказаного листа не є заявленою суду в порядку статей 22, 78 Господарського процесуального кодексу України відмовою від позову.
Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновку господарського суду першої інстанції про задоволення позову, у зв'язку з чим оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін як законне та обґрунтоване.
Керуючись ст. 99, п. 1 ст. 103, ст. 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
Апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Полтавської області від 06 листопада 2014 року у справі № 917/1790/14 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.
Постанову складено в повному обсязі 29.01.2015 р.
Головуючий суддя Могилєвкін Ю.О.
Суддя Потапенко В.І.
Суддя Плужник О.В.