"12" січня 2015 р. м. Київ К/9991/61639/11
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючого судді Пилипчук Н.Г.
суддів Ланченко Л.В.
Цвіркуна Ю.І.
розглянувши у порядку письмового провадження
касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 30.08.2011
у справі № 2-а-15217/10/2070
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
до Державної податкової інспекції в Московському районі м.Харкова
про скасування податкового повідомлення-рішення, -
Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 24.03.2011 адміністративний позов задоволено повністю. Скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Московському районі м.Харкова від 16.11.2010 № 0003851702/0 в загальній сумі 150393,00 грн., в т.ч. 100262,00 грн. основного платежу та в сумі 50131,00 грн. Стягнуто з Державного бюджету України на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 судові витрати в сумі 3,40 грн.
Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 30.08.2011 постанову суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову відмовлено.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі постанову суду першої інстанції. Посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права: ст.ст. 8, 19 Конституції України, п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР, ст.ст. 4, 5. 8, 70, 71, 72 Кодексу адміністративного судочинства України. Наголошує на тому, що висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у позивача договорів на здійснення господарської діяльності суперечать акту перевірки та предмету спору, оскільки договори, якими оформлювались господарські відносини, були досліджені відповідачем в повному обсязі, про що вказано в акті, а правомірність договорів під сумнів не ставилася.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Підставою для визначення відповідачем позивачеві за податковим повідомленням-рішенням від 16.11.2010 № 0003851702/0 податкового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 100262,00 грн. основного платежу та в сумі 50131,00 грн. штрафних (фіінансових) санкцій слугували висновки документальної планової виїзної перевірки, викладені в акті від 03.11.2010 № 9560/1702/НОМЕР_1, про порушення позивачем вимог п.п. 7.3.1 п. 7.3, п.п. 7.4.4, п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР (далі - Закон № 168/97-ВР), що полягало у неправомірному віднесенні до складу податкового кредиту за період з 01.01.2008 по 30.06.2010 податку на додану вартість в сумі 98054,96 грн. за операціями з придбання товару - пального та автозапчастин без мети його використання в господарській діяльності, а також у неправомірному віднесенні до складу податкового кредиту податку на додану вартість в сумі 511,49 грн. на підставі податкових накладних, які відображені в реєстрі отриманих податкових накладних, але не час перевірки відсутні.
Висновок про придбання товару без мети використання в господарській діяльності обґрунтовано відповідачем відсутністю документів - ТТН, шляхових листів, посвідчень про відрядження, заявок на надання транспортних послуг, актів списання встановлених на автомашини запчастин, актів виконаних робіт з ремонту та технічного обслуговування автомобілів.
Як вбачається з акту перевірки, апеляційної скарги відповідача, останній не ставив під сумнів реальність здійснення господарських операцій з придбання товару - пального та автозапчастин і не доводив суду апеляційної інстанції їх безтоварний характер. Відповідач вважав, що позивач придбав такі матеріальні активи, однак не призначав їх для використання в господарській діяльності, тому за вимогами п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР не мав права на включення сплаченого податку на додану вартість до складу податкового кредиту.
Позивач наводив власні аргументи виходячи із позиції відповідача, що слугувала підставою для визначення податкових зобов'язань за оспорюваним податковим повідомленням-рішенням. Тому висновок суду апеляційної інстанції про ненадання суду доказів - первинних документів у підтвердження реального здійснення господарських операцій з придбання товару є безпідставним. Суд апеляційної інстанції фактично поклав обов'язок доведення виключно на позивача у справі, який не є суб'єктом владних повноважень.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України у даній справі про протиправність рішення суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Це правило означає, що податковий орган повинен доводити передбаченими процесуальним законом засобами доказування ті обставини, які покладені в основу прийняття податкового повідомлення-рішення. Водночас, якщо платник податків не згоден з доводами податкового органу, він може їх спростовувати. Це випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 вказаного Кодексу, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її заперечення.
З огляду на те, що податковий орган реальність вчинення позивачем господарських операцій з придбання товару не заперечував, а позивач обґрунтовував власну позицію виходячи з тих обставин, які стали підставою для прийняття спірного податкового повідомлення рішення, посилання суду апеляційної інстанції на недоведеність позивачем товарності господарських операцій, поклавши при цьому обов'язок доведення такого виключно на позивача у справі, який не є суб'єктом владних повноважень, є безпідставним.
Відповідно до абз. 2 п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР (далі Закону № 168/97-ВР) право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
Відповідно до п.п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.
Виходячи з положень п.п. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону № 168/97-ВР право на податковий кредит виникає у платника податку на дату здійснення першої з подій: або на дату списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дату виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків, або на дату отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Таким чином, умовою віднесення до складу податкового кредиту податку на додану вартість є призначення платником податку для використання у власній господарській діяльності придбаного товару, а не сам факт використання.
Тільки у разі якщо товар не призначався для використання в господарській діяльності, а придбавався для використання поза межами такої діяльності, платник податку не має права на податковий кредит.
Однак відсутність мети у платника податку на час придбання товару використовувати його в господарській діяльності має бути доведено передбаченими законом засобами доказування. Про відсутність такої мети у платника податку може свідчити факт використання платником податку товару поза межами господарської діяльності - діяльності, направленої на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною (ознаки згідно з п. 1.32 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»).
При цьому факт використання платником податку товару поза межами господарської діяльності має підтверджуватися належними, допустимими та достатніми доказами. З метою належного з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідно також встановлювати види господарської діяльності, що здійснювались (здійснюються) платником податків.
При вирішенні справи слід встановлювати конкретні господарській операції, за якими позивачем сформовано оспорюваний податковий кредит, вартість придбаного товару, суму податку на додану вартість, віднесену до складу податкового кредиту звітного періоду, оцінювати всі первинні документи в їх сукупності, в т.ч. податкові накладні, які податковому обліку визначаються як розрахункові документи, що підтверджують вчинення певної господарської операції та право покупців на нарахування податкового кредиту.
Ці всі обставини судом апеляційної інстанції залишились не з'ясованими.
Вимоги ст.ст. 195, 196, 159 КАС України покладають на суд апеляційної інстанції, який здійснює апеляційний розгляд за правилами розгляду справи судом першої інстанції з урахуванням особливостей, встановлених законом для апеляційного розгляду, і може дослідити нові докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованим відхилення їх судом першої інстанції, а також може дослідити докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог цього Кодексу, обов'язок повно та всебічно з'ясовувати обставини, що є предметом доказування у справі.
Порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, згідно із ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судового рішення і направлення справи на новий розгляд.
При новому апеляційному розгляді справи суду слід врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Керуючись ст. ст. 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 30.08.2011 скасовано, а справу направити на новий розгляд до Харківського апеляційного адміністративного суду.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Н.Г. Пилипчук
Судді Л.В. Ланченко
Ю. І. Цвіркун