Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"21" січня 2015 р.Справа № 922/5356/14
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Аріт К.В.
при секретарі судового засідання Михайлюк В.Ю.
розглянувши справу
за позовом Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння", м.Харків
до 1. Національного банку України в особі Управління Національного банку України в Харківської області, м.Харків 2. Публічного акціонерного товариства "Земельний банк", м.Харків
про визнання недійсним договору
за участю представників:
позивача - Новосельцева В.І. (довіреність б/н від 01 квітня 2014 року)
відповідача-1 - Артюх А.Л. (довіреність №2808 від 17 жовтня 2014 року)
відповідача-2 - не з'явився
21 листопада 2014 року позивач, приватне акціонерне товариство "Лізингова компанія "Сприяння", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою про визнання недійсним договору застави майнових прав №15/7, який було укладено 25 червня 2010 року між Національним банком України в особі Управління Національного банку України в Харківської області (відповідачем-1) та публічним акціонерним товариством "Земельний банк" (відповідачем-2).
Ухвалою господарського суду Харківської області від 24 листопада 2014 року було прийнято вищевказану позовну заяву до розгляду. Провадження у справі було порушено та призначено до розгляду у судовому засіданні на 16 грудня 2014 року.
12 грудня 2014 року представник відповідача надав через канцелярію суду витребувані судом документи та відзив (вх.№44815), в якому повністю заперечує проти позову, та зазначає, що позовна заява по даній справі була подана позивачем після спливу строку позовної давності, у зв'язку з чим, просив суд застосувати строк позовної давності та відмовити у задоволенні позову. Судом було досліджено наданий відзив та долучено до матеріалів справи. Вимогу відповідача про застосування строку позовної давності суд приймає до розгляду в якості відповідного клопотання.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 16 грудня 2014 року було відкладено розгляд справи на 24 грудня 2014 року.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 24 грудня 2014 року було відкладено розгляд справи на 21 січня 2015 року.
20 січня 2015 року представник відповідача-1 надав через канцелярію суду додатковий відзив (вх.№1786) на заперечення позивача, в якому наполягав на відмові у задоволенні позову. Судом було досліджено наданий відзив та долучено до матеріалів справи.
Представник позивача в судовому засіданні 21 січня 2015 року позовні вимоги підтримав в повному обсязі та просив суд їх задовольнити.
Представник відповідача-1 в судовому засіданні 21 січня 2015 року проти позову заперечував, з підстав, зазначених у відзивах. Підтримав клопотання про застосування строку позовної давності.
Відповідач-2 у судове засідання 21 січня 2015 року свого представника не направив. Про причини неявки суд не повідомив. Про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.
Враховуючи те, що норми ст.65 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п.4 ч.3 ст.129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що в межах наданих йому повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.
Отже, суд, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача-1, встановив наступне.
25 червня 2010 року між Національним банком України в особі Управління Національного банку України в Харківської області (відповідачем-1) та публічним акціонерним товариством "Земельний банк" (відповідачем-2) було укладено договір застави майнових прав №15/7. Предметом вказаного договору є майнові права за кредитним договором №68-08/К від 21 серпня 2008 року зі всіма змінами до нього, укладеним між публічним акціонерним товариством "Земельний банк" та приватним акціонерним товариством "Лізингова компанія "Сприяння" (позивачем).
З пункту 1.5 договору застави майнових прав №15/7 вбачається, що вказаний договір укладено з метою забезпечення виконання заставодавцем (відповідачем-2) вимог заставодержателя (відповідача-1) за кредитним договором рефінансування №15 від 06 листопада 2008 року. Частина 1 статті 202 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) України передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно із ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ч.2 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст.11 цього Кодексу.
Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів та договорів законодавство передбачає ряд способів, які сприяють виконанню зобов'язань - способи або види забезпечення виконання зобов'язань.
Нормами статті 546 Цивільного кодексу України, визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, при триманням, завдатком.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про заставу», застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ст.3 Закону України «Про заставу», заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу, тощо.
Частина 3 статті 3 Закону України «Про заставу» встановлює, що застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.
Частина 1 статті 572 Цивільного кодексу України встановлює, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Відповідно до ст. 574 Цивільного кодексу України, застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Статтею 576 Цивільного кодексу України встановлено, що предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.
Проте, позивач вважає, що в момент вчинення договору застави майнових прав №15/7 від 25 червня 2010 року його сторонами недодержано вимог, які встановлено пунктом 3.4 глави 3 розділу ІІ "Проведення операцій з рефінансування банків" Положення №259, яким встановлено, що у забезпечення кредитів рефінансування можуть прийматися:
- державні облігації України (облігації внутрішньої державної позики України, облігації зовнішньої державної позики України, цільові облігації внутрішньої державної позики України);
- державні облігації України, які перебувають у довірчій власності банку;
- депозитні сертифікати;
- цінні папери Державної іпотечної установи, у тому числі розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України та підтверджено коштами в Державному бюджеті України;
- іноземна валюта (долари США, євро, англійські фунти стерлінгів , швейцарські франки, японські єни);
- іпотечні облігації (лише звичайні);
- облігації місцевих позик;
- облігації підприємств (крім цільових), у тому числі ті, розміщення яких здійснено під гарантію Кабінету Міністрів України;
- векселі суб'єктів господарювання - резидентів україни. національний банк в окремих випадках може здійснювати рефінансування банків під забезпечення векселями нерезидентів;
- векселі банків, авальовані іншим банком;
- гарантії іншого банку - резидента.
Тобто, оскільки цей перелік є вичерпним і не передбачає забезпечення виконання зобов'язання за кредитом рефінансування заставою майнових прав за укладеним банком - позичальником кредитним договором із суб'єктом господарювання, позивач вказує на порушення сторонами вимог чинного законодавства , що відповідно до ч.1 ст.203, ч.1 ст.215 Цивільного кодексі України, є підставою для визнання зазначеного правочину недійсним.
Відповідно до ст.7 Закону України "Про Національний банк України", Національний банк виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування та згідно ст.42 цього закону надає кредити комерційним банкам для підтримки ліквідності.
В 2008 році чинним нормативно-правовим актом Національного банку України щодо регулювання ліквідності банків України було Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 26 вересня 2006 року №378, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 жовтня 2006 року за № 1120/12994, зі змінами (далі Положення № 378), на підставі і відповідно до якого 06 листопада 2008 року між Національним банком України, в особі Управління Національного банку України в Харківській області та Харківським акціонерним комерційним Земельним банком (на сьогодні - Публічне акціонерне товариство "Земельний банк") було укладено кредитний договір №15. За умовами кредитного договору №15 від 06 листопада 2008 року (далі - кредитний договір) відповідачу-2 було надано кредит на суму 50000000,00 гривень на термін з 06 листопада 2008 року до 26 серпня 2009 року з оплатою відсотків у розмірі 17.0 процентів річних.
В подальшому, відповідно до вимог Положення про кредитну підтримку, Національним банком України в разі реальної загрози стабільності їх роботи, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2009 року №262, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 травня 2009 року за №408/16424 (далі - Положення №262), та постанови правління Національного банку України" від 02 грудня 2009 року №717/БТ "Про пролонгацію строку дії кредитного договору Харківського акціонерного комерційного Земельного банку", було укладено між ПАТ "Землебанк" та Національним банком України в особі управління Національного банку України в Харківській області 05 січня 2010 року додатковий договір №1 до Кредитного договору, яким внесено зміни до Кредитного договору, зокрема в частині продовження терміну погашення кредиту до 26 серпня 2010 року та збільшення процентної ставки за кредитом. Забезпеченням за пролонгованим кредитом додатково було надано нерухоме майно та акції істотної участі в банку.
Положення №262 втратило чинність з 21 лютого 2010 року з набранням чинності Положення про рефінансування та надання Національним банком України кредитів банкам України з метою стимулювання кредитування економіки України на період її виходу на докризові параметри, затвердженого постановою Правління Національного банку України №47 від 04 лютого 2010 року та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 лютого 2010 року за №146/17441 (далі - Положення №47).
Пунктом 2 преамбули Положення №47 було передбачено, що зміну умов кредитних договорів, укладених відповідно до Положення №378 (зі змінами), Тимчасового положення про надання Національним банком України кредитів для підтримки ліквідності банків у разі реальної загрози стабільності банківської системи, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 11 жовтня 2008 року №319 "Про додаткові заходи щодо діяльності банків" (зі змінами), Положення №262 (зі змінами), Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України, затвердженого постановою правління Національного банку України від 30 квітня 2009 року №259, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 травня 2009 року за №410/16426, здійснювати в порядку визначеному цим Положенням №47, та кредити за цими договорами вважати такими, що надані для підтримки ліквідності банків відповідно до цього Положення №47.
Відповідно до вимог п. 2.1 розділу ІІ Положення №47, перелік забезпечення за кредитами, що надані для підтримки ліквідності банків, визначався згідно додатку 2 Положення №47.
Згідно п.3 вказаного додатку Положення №47, до 3-ої категорії основного забезпечення належать майнові права за укладеними банком-позичальником кредитними договорами з юридичними особами та фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності (далі - суб'єкти господарювання), заборгованість за якими класифікована як "стандартна", "під контролем" або "субстандартна" відповідно до нормативно правових актів Національного банку України з питань формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків (далі - майнові права), за умов визначених вказаним пунктом додатку 2 Положення №47.
З урахуванням вказаних вимог Положення №47, між відповідачем-2 та відповідачем-1 25 червня 2010 року було укладено додатковий договір №2 до кредитного договору, яким було внесено зміни до п.1.2., відповідно до яких, додатково в забезпечення виконання зобов'язань відповідачем-2 за кредитним договором відповідачу-1 були надані, зокрема, майнові права за кредитним договором №68-08/К від 21 серпня 2008 року, укладеним між відповідачем-2 та позивачем, зі всіма змінами до нього, про що укладено договір застави майнових прав №15/7 від 25 червня 2010 року (далі - договір застави майнових прав).
Що ж стосується посилання позивача у своїх запереченнях про недотримання відповідачем-1 вимог п.4 розділу 1 Додатку 2 Положення №47 щодо страхування майнових прав за кредитним договором №68-08/К від 21 серпня 2008 року та відсутність договору страхування, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст.5 Закону України "Про страхування" (в редакції закону, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), страхування може бути добровільним або обов'язковим. Згідно ч.2 ст.5 цього Закону, обов'язкові види страхування, які запроваджуються законами України, мають бути включені до цього Закону. Забороняється здійснення обов'язкових видів страхування, що не передбачені цим Законом. Страхування майнових прав за наданими банком кредитами не було та не є включеним до переліку видів обов'язкового страхування передбаченого ст.7 Закону.
Крім того, нормами Положення №47 необхідність проведення перевірки Національним банком України наявності договору страхування предмету іпотеки, що виступає забезпеченням за майновими правами на кредитне зобов'язання, що береться в заставу, не передбачено. А отже, відсутність договору страхування не є підставою для визнання договору застави майнових прав №15/7 від 25 червня 2010 року, укладеного між відповідачами, недійсним.
Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.
Відповідно до ч.1 ст.43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Отже, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд дійшов висновку про повну відмову у задоволенні позову, виходячи з наступного.
Положеннями частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визначено, що одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.
За статтею 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, тобто, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За статтями 6, 627 та 628 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості; зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін та погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Суперечність договору положенням чинного законодавства означає врегулювання правовідносин сторін всупереч імперативним нормам законодавства.
Відповідно до ст.215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Згідно статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Усі вище наведені вимоги статті 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину, дотримані відповідачами під час укладання спірного договору застави майнових прав.
У пункті 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29 травня 2013 року зазначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Оскільки, спірний договір застави майнових прав спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, та не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину було вільним і відповідало їх внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, тому сторонами при укладанні спірного договору застави додержано всіх необхідних вимог щодо чинності правочину.
Крім того, суд звертає увагу, що позивач не є стороною за спірним договором застави майнових прав, який просить визнати недійсним.
За змістом ст.512 Цивільного кодексу України, наявність згоди боржника на зміну кредитора у зобов'язанні не потребується. Боржник за змістом ст.518 Цивільного кодексу України має право висунути свої заперечення проти вимог нового кредитора в порядку, визначеному даною статтею.
Крім того, сама по собі зміна кредитора в зобов'язанні за кредитним договором №68-08/К від 21 серпня 2008 року, не збільшує розміру відповідальності позивача за кредитним договором та жодним чином не погіршує становище боржника, та не спростовує зобов'язання останнього за ним.
Отже, при укладенні договору застави майнових прав №15/7 від 25 червня 2010 року права та інтереси позивача за змістом зазначених вище норм чинного законодавства не були порушені.
За приписами статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
З огляду на вищевикладене, позивачем не надано будь-яких допустимих доказів на підтвердження викладених у позовній заяві обставин, таким чином, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору застави майнових прав №15/7 від 25 червня 2010 року, а тому позовні вимоги позивача є необґрунтованими, документально недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.
Водночас, слід звернути увагу, що відповідачем-1 було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності.
Відповідно до п.2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29 травня 2013 року, за змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому засіданні рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Виходячи з вищенаведеного, суд не вбачає підстав для застосування строків позовної давності, а тому в задоволенні клопотання відповідача-1 слід відмовити.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, встановивши сторону, з вини якої справу було доведено до суду, суд керується ст.ст.44, 49 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких, судовий збір покладається на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. 129 Конституції України, ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України, ст.ст.1, 4, 12, 22, 32, 33, 34, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У позові відмовити повністю.
Повне рішення складено 26 січня 2015 року.
Суддя К.В. Аріт
Справа №922/5356/14