ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 910/24978/14 14.01.15
за позовом: Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота», м.Харків, ЄДРПОУ 20015529
до відповідача: Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса», м.Київ, ЄДРПОУ 325259281
про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину
Суддя Любченко М.О.
Представники сторін:
від позивача: Комаровский Д.В. - по дов.
від відповідача: Устименко Ю.І. - по дов.
Позивач, Публічне акціонерне товариство «Банк Золоті Ворота», м.Харків звернулось до господарського суду міста Києва із позовом до відповідача, Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса», м.Київ про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та зобов'язання Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса» повернути Публічному акціонерному товариству «Банк Золоті Ворота» грошові кошти в сумі 1 262 464,38 грн., які було сплачено відповідно до договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. страхування кредиту (майнових інтересів страхувальника).
14.01.2015р. до господарського суду м.Києва надійшла заява б/н від 14.01.2015р. Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» про уточнення позовних вимог, в якій позивач просив застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину та зобов'язати Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Дефенса» повернути Публічному акціонерному товариству «Банк Золоті Ворота» грошові кошти в сумі 656 890,42 грн.
Згідно зі ст.22 Господарського процесуального кодексу України позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.
Господарським процесуальним кодексом України, зокрема, ст.22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог, або заявлення «додаткових» позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об'єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову. У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України та зазначені в цій постанові. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Аналогічну позицію наведено у п.3.11 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції».
За своєю правовою природою заява б/н від 14.01.2015р. Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» є заявою про зменшення розміру позовних вимог.
Враховуючи, що заява б/н від 07.11.2014р. позивача відповідає приписам ст.22 Господарського процесуального кодексу України, остання прийнята господарським судом до уваги під час розгляду справи та судом розглядаються остаточні позовні вимоги, викладені в ній.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається те, що уклавши договір №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. страхування кредиту, банк взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним.
Відповідач у відзиві №1/24-11 від 24.11.2014р. проти задоволення позовних вимог надав заперечення з огляду на ненадання Публічним акціонерним товариством «Банк Золоті Ворота» належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів того, що саме через укладання спірного правочину позивач став неплатоспроможним.
Згідно із ст.75 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення.
Одночасно, господарським судом встановлено закінчення передбачених ст.69 Господарського процесуального кодексу України строків розгляду справи, що обумовлює неможливість подальшого відкладення розгляду спору.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши всі представлені сторонами документи, господарський суд встановив:
За змістом ст.509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ст.ст.11, 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають, зокрема, з договору.
Зі ст.626 Цивільного кодексу України вбачається, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.ст.6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст.979 Цивільного кодексу України).
Як свідчать матеріали справи, 11.12.2013р. між Публічним акціонерним товариством «Банк Золоті Ворота» (страхувальник) та Приватним акціонерним товариством «Страхова компанія «Дефенса» (страховик) було укладено договір №1/12/Кр-16 страхування кредиту (майнових інтересів страхувальника), предметом якого відповідно до п.1.1 є майнові інтереси страхувальника, що пов'язані з матеріальними збитками, які можуть бути завдані страхувальнику внаслідок повного або часткового неповернення Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» (позичальник) суми кредиту на умовах, встановлених діючим кредитним договором між страхувальником та позичальником.
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Статтею 982 Цивільного кодексу України передбачено, що істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.
Договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором (ст. 983 Цивільного кодексу України).
Під майновими інтересами страхувальника сторони розуміють інтереси останнього, що пов'язані з матеріальними збитками внаслідок повного або часткового неповернення Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України» кредиту в сумі 4 500 000 доларів США (п.1.2 договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р.).
Страховим випадком за договором є невиконання позичальником своїх зобов'язань перед страхувальником по поверненню суми кредиту протягом 30 календарних днів після закінчення строку повернення суми кредиту згідно кредитного договору або після надання страхувальником обґрунтованої вимоги позичальнику про дострокове повернення кредитних коштів (п.2.1 договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р.).
У розділі 3 договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. контрагентами погоджено, що страхова сума за правочином становить 35 968 500 грн. Ліміт відповідальності страховика сторонами узгоджено на рівні 3 000 000 грн., а безумовну франшизу погоджено у розмірі 10% від страхової суми.
За умовами п.4.4 спірного правочину страховий платіж становить 1 978 267,50 грн. та вноситься страхувальником частинами: 1 частина сплачується до 12.12.2013р. в сумі 959 677,40 грн.; 2 частина перераховується страховику до 30.03.2014р. в сумі 1 018 590,10 грн.
Відповідно до наявних в матеріалах справи документів, а саме платіжного доручення №61169 від 12.12.2013р. страхувальником було перераховано на рахунок страховика першу частину страхового платежу в розмірі 959 677,40 грн.
Пунктами 8.1, 8.2 укладеного між сторонами правочину передбачено, що останній набуває сили з 01.01.014р. та діє до 15.11.2014р.
Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про застосування наслідків недійсності нікчемного договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р., керуючись приписами чинного на момент укладання договору цивільного та господарського законодавства України, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору страхування та страхувальником внесено перший страховий платіж, що фактично свідчить про укладення між сторонами договору страхування кредиту.
За приписами ст.591 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
У ст.604 Цивільного кодексу України зазначено, що зобов'язання припиняється за домовленістю сторін.
Згідно з ч.1 ст.651 Цивільного кодексу України розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
У разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються (ч.2 ст.653 Цивільного кодексу України).
За умовами п.5.1 договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. в період дії правочину страхувальник має право достроково розірвати договір страхування та отримати суми страхових платежів, які повертаються йому страховиком.
Як свідчать наявні в матеріалах справи документи, 27.03.2014р. контрагентами було укладено договір про розірвання договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. страхування кредиту, відповідно до п.п.1, 7 якого спірний правочин припиняється з моменту набуття договором про розірвання чинності, а саме з моменту підписання його сторонами та скріплення печатками господарських товариств.
У п.3 договору про розірвання від 27.03.2014р. сторони визначили, що в якості повернення страхувальнику часткового страхового платежу, страховик зобов'язаний протягом 20 робочих днів сплатити страхувальнику грошові кошти в сумі 302 786,98 грн.
Наразі, в матеріалах справи наявні докази перерахування страховиком на рахунок страхувальника вказаної вище суми грошових коштів. Вказаний факт підтверджується платіжним дорученням №642 від 18.04.2014р.
Таким чином, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що зобов'язання сторін за договором №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. припинились внаслідок досягнення контрагентами згоди про його дострокове розірвання.
Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.
Відповідно до ст.216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Згідно з п.5 Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до ст.ст.215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору.
Пунктом 2.5.2 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» та п.4 Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що необхідно з урахуванням приписів статті 215 Цивільного кодексу України та статті 207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом та недійсні, недійсність яких встановлюється судом.
У п.2.12 наведеної вище Постанови Пленуму Вищого господарського суду України вказано, що якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, господарський суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а має дати належну оцінку відповідним доводам позивача.
Таким чином, враховуючи наведене вище, з огляду на те, що позовні вимоги обґрунтовані нікчемністю договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р., проти чого відповідач заявив заперечення, приймаючи до уваги позицію Вищого господарського суду України та Верховного Суду України, суд дійшов висновку про необхідність надання оцінки доводам Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» стосовно нікчемності договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. страхування кредиту.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
За приписами п.8 ч.1 ст.2 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» неплатоспроможний банк - це банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України «Про банки і банківську діяльність».
У ч.1 ст.76 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено, що Національний банк України зобов'язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі: 1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним; 2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України; 3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов'язань перед вкладниками та іншими кредиторами;4) одноразове грубе або систематичне порушення банком законодавства у сфері готівкового обігу, запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, що створює загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.
Частиною 1 ст.77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено підстави ліквідації банку, зокрема зазначено, що банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо: 1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію; 2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії.
Як встановлено судом, на підставі Постанови №456 від 31.07.2014р. правління Національного банку України «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 01.08.2014р. прийнято рішення №67 «Про запровадження тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Банк Золоті Ворота», згідно з яким з 04.08.2014р. по 04.11.2014р. запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
На підставі ч.4 ст.34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» виконавча дирекція Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняла рішення №114 від 31.10.2014р. про продовження строку здійснення тимчасової адміністрації в Публічному акціонерному товаристві «Банк Золоті Ворота» на один місяць до 04.12.2014р. включно та продовження повноважень уповноваженої особи Фонду гарантування на здійснення тимчасової адміністрації.
Відповідно до Постанови №781 від 04.12.2014р. правління Національного банку України «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №142 від 05.12.2014р. «Про початок процедури ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» та призначення уповноваженої особи Фонду на ліквідацію банку», згідно з яким було розпочато процедуру ліквідації Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» та призначено уповноважену особу Фонду на ліквідацію позивача.
Зазначена інформація відображена на офіційному сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (http://www.fg.gov.ua) та Національного банку України (http://www.bank.gov.ua), а тому в розумінні ст.35 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомою і не потребує доказуванню.
Частинами 1, 2, 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити збереження активів та документації банку. Протягом дії тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду зобов'язана забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті. Уповноважена особа Фонду: 1) протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів; 2) вживає заходів до витребування (повернення) майна (коштів) банку, переданого за такими договорами; 3) має право вимагати відшкодування збитків, спричинених їх укладенням. У разі отримання повідомлення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину на підставах, передбачених частиною третьою цієї статті, кредитор зобов'язаний повернути банку майно (кошти), яке він отримав від такого банку, а у разі неможливості повернути майно в натурі - відшкодувати його вартість у грошових одиницях за ринковими цінами, що існували на момент вчинення правочину.
Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, в тому числі, якщо банк до дня визнання банку неплатоспроможним взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим (п.2 ч.3 ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).
Згідно із ст.4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст.33 вказаного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини справи, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів; поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.
Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст.34 Господарського процесуального кодексу України).
У п.2.5 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» зазначено, що вирішуючи питання відносно доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
За приписами ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з розглядуваними позовними вимогами повинно бути належними та допустимими доказами доведено обставини, на які він посилається як на підставу позовних вимог.
Як свідчать наявні в матеріалах справи документи, 21.08.2014р. уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних було направлено на адресу відповідача повідомлення №4364 від 21.08.2014р. про нікчемність, в тому числі, договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. страхування кредиту.
У листі №2/25-09/Б3В від 25.09.2014р. Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Дефенса» повідомило позивача про непогодження з твердженнями останнього щодо нікчемності, в тому числі, спірного правочину.
Наразі, господарський суд зазначає, що позивачем всупереч приписів ст.ст.43, 34 Господарського процесуального кодексу України не надано до матеріалів справи належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів, що саме з укладанням договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. та внесенням страхового платежу Публічне акціонерне товариство «Банк Золоті Ворота» взяло на себе зобов'язання, внаслідок чого стало неплатоспроможним чи виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю чи частково стало неможливим.
Ухвалами від 13.11.2014р., від 26.11.2014р., від 10.12.2014р. позивача було зобов'язано надати докази на підтвердження нікчемності спірного правочину у розумінні ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Проте, незважаючи на приписи ст.124 Конституції України, ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст.ст.4-5, 115 Господарського процесуального кодексу України відповідно до яких рішення, ухвали, постанови, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, заявником витребуваних судом доказів надано не було.
При цьому, суд зазначає, що відповідно п.2.3 Постанови №18 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (ч.1 ст.38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
До того ж, господарський суд зазначає, що фактично укладання договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. було направлене на забезпечення майнових інтересів Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» шляхом страхування фінансових ризиків банку, що виникли в результаті надання Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України» кредитних коштів. Отже, укладання спірного правочину не могло призвести до порушення інтересів заявника, а напроти було направлене на відновлення його майнових активів у разі неповернення позичальником кредиту.
Таким чином, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку, що посилання позивача на приписи ст.38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є безпідставними та такими, що позбавлені належного доказового обґрунтування.
Одночасно, щодо тверджень позивача про те, що договір №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. не був направлений настання реальних правових наслідків господарський суд також вважає необґрунтованими з огляду на наступне.
За приписами ст.980 Цивільного кодексу України предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: 1) життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2) володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); 3) відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).
Статтею 21 Закону України «Про страхування» визначено, що одним з обов'язків страхувальника є своєчасне внесення страхових платежів. При цьому, як вказувалось вище, договір страхування набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не встановлено договором.
У ст.20 Закону України «Про страхування» страховик зобов'язаний при настанні страхового випадку здійснити страхову виплату або виплату страхового відшкодування у передбачений договором строк.
Отже, з правової природи договору страхування вбачається, що дії страхувальника по сплаті страхового платежу передують діям страховика по здійсненню страхового відшкодування. При цьому, передумовою виконання страховиком своїх обов'язків зі здійснення страхового відшкодування є саме настання страхового випадку.
У даному випадку, сам факт внесення Публічним акціонерним товариством «Банк Золоті Ворота» на рахунок Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса» першої частини страхового платежу свідчить про наявність у нього наміру застрахувати свої майнові ризики.
При цьому, слід зазначити, що страхування має матеріальний вираз тільки у разі настання страхового випадку.
Таким чином, враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку про безпідставність тверджень Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» щодо відсутності у сторін під час укладання договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. наміру на настання реальних правових наслідків.
За таких обставин, приймаючи до уваги всі фактичні обставини справи, враховуючи, що твердження позивача стосовно нікчемності договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. є доказово необґрунтованими та юридично неспроможними, господарський суд дійшов висновку, що позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса» про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та зобов'язання Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса» повернути Публічному акціонерному товариству «Банк Золоті Ворота» грошові кошти в сумі 656 890,42 грн. підлягають залишенню без задоволення.
Клопотання №5566 від 31.10.2014р. Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» про забезпечення позову шляхом накладення арешту на грошові кошти Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса» залишене судом без задоволення з огляду на таке.
Згідно із ст.66 Господарського процесуального кодексу України господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або з своєї ініціативи має право вжити передбачених статтею 67 Господарського процесуального кодексу України заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду.
За приписами ст.67 Господарського процесуального кодексу України позов забезпечується, в тому числі, накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві.
Відповідно до п.1 Постанови №16 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову» визначено, що у вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Проте, позивачем не було наведено жодних належних та допустимих у розумінні ст.34 Господарського процесуального кодексу України доказів вчинення відповідачем дій, які б могли призвести до ускладнення, у разі задоволення позову, виконання судового рішення по справі.
З огляду на викладене вище, приймаючи до уваги висновки суду стосовно відмови у позові, враховуючи приписи ст.ст.4-3, 33, 66, 67 Господарського процесуального кодексу України, зміст Постанови №16 від 26.12.2011р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування заходів до забезпечення позову», приймаючи до уваги, що клопотання позивача позбавлене будь-якого доказового обґрунтування, останнє залишене судом без задоволення.
При цьому, суд зазначає, що відповідно до п.10 Постанови №6 від 23.03.2012р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про судове рішення» результати розгляду господарським судом заяв (клопотань) учасників судового процесу повинні зазначатися в мотивувальній, а не в резолютивній частині рішення суду, прийнятого по суті справи, за винятком тих випадків, коли суд вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову, відстрочку або розстрочку виконання рішення.
Всі інші доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
За приписами ст.84 Господарського процесуального кодексу України в резолютивній частині рішення вказується про розподіл судових витрат між сторонами.
Відповідно до ст.5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняється, в тому числі, уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб - у справах, пов'язаних із здійсненням тимчасової адміністрації та ліквідації банку.
Оскільки у даному випадку саме уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб звернулась до господарського суду з позовом від імені Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота», то заявник звільнений від сплати судового збору.
У п.4.5 Постанови №7 від 21.02.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» зазначено, що у випадках коли позивач звільнений від сплати судового збору та якщо позов такої особи залишено без задоволення, судовий збір не стягується.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.22, 43, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Відмовити в задоволенні клопотання №5566 від 31.10.2014р. Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота» про забезпечення позову.
Відмовити у задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Банк Золоті Ворота», м.Харків до Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса», м.Київ про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та зобов'язання Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Дефенса» повернути Публічному акціонерному товариству «Банк Золоті Ворота» грошові кошти в сумі 656 890,42 грн., які було сплачено відповідно договору №1/12/Кр-16 від 11.12.2013р. страхування кредиту (майнових інтересів страхувальника).
У судовому засіданні 14.01.2015р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Повне рішення складено та підписано 19.01.2015р.
Суддя М.О. Любченко