Ухвала
іменем україни
24 грудня 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Дьоміної О.О.,
суддів: Коротуна В.М., Парінової І.К.,
Ступак О.В., Штелик С.П.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства Банку «Контракт» про стягнення процентів за користування вкладом, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 01 липня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2014 року,
У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 14 лютого 2013 року між ним та Публічним акціонерним товариством Банком «Контракт» (далі - ПАТ Банк «Контракт») було укладено договір № 0195/2013 строкового банківського вкладу, за умовами якого він вніс на рахунок грошові кошти у сумі 37 тис. доларів США, зі строком до 13 лютого 2014 року, а відповідач зобов'язався нарахувати проценти на суму вкладу у розмірі 7,5 % річних. 13 лютого 2014 року він звернувся до відповідача для отримання коштів, однак відповідач того дня йому коштів не видав. Посилаючись на те, що термін повернення вкладу закінчився 13 лютого 2014 року, а кошти були видані лише 22 лютого 2014 року, просив стягнути з ПАТ Банк «Контракт» на свою користь суму процентів, які не були нараховані, за період з 13 лютого 2014 року до 22 лютого 2014 року у розмірі 68,42 доларів США та 3 % річних у сумі 1,22 доларів США.
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 01 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Судами попередніх інстанцій установлено, що 14 лютого 2013 року між ПАТ Банк «Контракт» та ОСОБА_3 було укладено договір № 0195/2013 строкового банківського вкладу із сплатою процентів щомісяця «Класичний Контракт» (далі - договір), за умовами якого банк відкриває депозитний рахунок НОМЕР_1 для обліку депозиту, а вкладник перераховує на нього з власного поточного та/або вкладного (депозитного) рахунку або вносить готівкою через касу банку грошові кошти в сумі 37 тис. доларів США у день укладання цього договору; строк депозиту, встановлений договором, становить 364 днів, з терміном повернення депозиту вкладнику - 13 лютого 2014 року; за користування депозитом банк нараховує та сплачує вкладнику проценти в розмірі 7,25 % річних у валюті депозиту, за методом нарахування, при якому для розрахунку кількості днів використовується фактична кількість днів у місяці та фактична кількість днів у році.
Відповідно до п. 2.3 договору сторони домовилися, що у випадку, якщо вкладник у дату закінчення строку депозиту не з'являється до банку для отримання депозиту та нарахованих процентів, строк депозиту вважається подовженим на новий строк, що дорівнює строку депозиту, зазначеному у п. 2.1 цього договору, без укладення додаткової угоди.
Згідно з п. 2.6 договору у випадку розірвання вкладником договору до закінчення строку депозиту, що подовжений на новий строк депозиту відповідно до п. 2.3 договору, банк нараховує та сплачує вкладнику проценти за користування коштами за період з дати подовження строку депозиту, що співпадає за датою закінчення строку депозиту, передбаченого п. 2.1 договору, до дати фактичного зняття грошових коштів у розмірі 1 % річних, якщо цей період менше або становить 90 календарних днів, або здійснює перерахунок процентів за ставкою в розмірі 1 % річних за останні 90 календарних днів до дати фактичного зняття коштів, якщо цей період перевищує 90 календарних днів.
09 жовтня 2013 року ОСОБА_3 згідно з відповідною квитанцією поповнив свій вклад на 2 тис. доларів США.
Відповідно до заяви від 13 лютого 2014 позивач просив повернути йому депозитний вклад у сумі 39 тис. доларів США готівкою через касу банку і просив вважати датою повернення 17 лютого 2014 року.
На підставі заяв про видачу готівки 21 лютого 2014 року ПАТ Банк «Контракт» повернуло ОСОБА_3 суму депозиту за депозитним договором № 0195/2013 у сумі 39 тис. доларів США та виплатило проценти у сумі 155,73 доларів США.
Згідно з випискою за особовим рахунком ОСОБА_3 та відомістю нарахування процентів за період із 13 лютого 2014 року до 20 лютого 2014 року ПАТ Банк «Контракт» нарахувало на суму вкладу проценти у розмірі 1 %, що складає 8,55 доларів США.
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_3 обґрунтовував свої вимоги тим, що в день закінчення строку дії договору - 13 лютого 2014 року він звернувся до ПАТ Банк «Контракт» для отримання грошових коштів за договором, однак у день звернення грошові кошти йому видані не були і лише після неодноразових звернень до керівництва банку 22 лютого 2014 року кошти були виплачені, проте у період із 13 лютого 2014 року до 22 лютого 2014 року не були нараховані та виплачені проценти у розмірі 7,5 % річних.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав суду належних доказів у розумінні ст. ст. 58-60 ЦПК України про те, що він звертався за отриманням готівки до 21 лютого 2014 року, а також, що саме відповідач ухилявся від видачі готівки в день повернення вкладу.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що підстави для задоволення позовних вимог про стягнення передбачених договором процентів у розмірі 7,5 % річних за період після закінчення терміну дії договору до дати виплати коштів позивачу відсутні, крім того, відсутні підстави для нарахування 3 % річних на суму, яку просить стягнути позивач.
Із такими висновками погодився й апеляційний суд, залишивши рішення суду першої інстанції без змін, при цьому додатково зазначив, що під час розгляду справи судом не встановлено обов'язку банку нараховувати проценти у розмірі 7,5 % з 13 лютого 2014 року і до дати зняття позивачем коштів (21 лютого 2014 року), а отже, відсутні підстави для нарахування 3 % річних на суму, яку просить стягнути позивач.
Проте з такими висновками погодитися не можна за таких підстав.
Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.
Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.
Таким чином, у судовому рішенні апеляційний суд зобов'язаний дати відповіді на всі доводи апеляційної скарги, оскільки інакше буде порушено вимоги ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі, як мотивування судового рішення судом, який має право на дослідження нових доказів і переоцінку доказів.
Проте ухвала апеляційного суду зазначеним нормам процесуального права не відповідає.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд на порушення вищезазначеного в достатньому обсязі не перевірив доводів апеляційної скарги та законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції по суті вирішеного спору, в результаті чого допустив порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Зокрема, апеляційний суд не звернув достатньої уваги на положення ч. 2 ст. 625 ЦК України, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої
· права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.Згідно із ч. 1 ст. 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до ч. 5 ст. 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Так, судами встановлено, що позивач у день закінчення строку дії договору - 13 лютого 2014 року звернувся до банку із заявою про повернення банківського вкладу, чим засвідчив свій намір припинити дію договору, про що свідчить копія заяви, яка міститься на а. с. 8.У зв'язку з цим банк був зобов'язаний повернути вкладнику депозитні кошти з процентами у строк закінчення дії договору - 13 лютого 2014 року, проте повернув кошти позивачу 21 лютого 2014 року, чим порушив свої грошові зобов'язання.Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній, зокрема у постанові від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13, яка в силу вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності
· нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для
· всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику
· у відповідність із рішенням Верховного Суду України.Однак суд не з'ясував дійсних причин, які перешкоджали банку повернути позивачу грошові кошти вчасно, у день звернення позивача з відповідною заявою, порушивши установлений ст. 11 ЦПК України принцип диспозитивності, зазначивши, що позивач не надав суду належних доказів у розумінні ст. ст. 58-60 ЦПК України про те, що він звертався за отриманням готівки до 21 лютого 2014 року, а також, що саме відповідач ухилявся від видачі готівки в день повернення вкладу.Такі порушення міг усунути апеляційний суд в силу наданих чинним ЦПК України повноважень, проте суд в достатньому обсязі не перевірив доводів апеляційної скарги та законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції по суті вирішеного спору, що призвело до неправильного вирішення справи.За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а постановлена у справі ухвала апеляційного суду - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у х в а л и л а: Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково. Ухвалу апеляційного суду м. Києва від 15 жовтня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.Ухвала оскарженню не підлягає.
ГоловуючийО.О. Дьоміна
Судді: В.М. Коротун
І.К. Парінова
О.В. Ступак
С.П. Штелик