24 грудня 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і
кримінальних справ у складі:
головуючого Ткачука О.С.,
суддів: Гримич М.К., Умнової О.В.,Колодійчука В.М., Фаловської І.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до товариства з обмеженою відповідальністю «Дистриб'юторська компанія «ДАРЦ» про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, зміну формулювання причин звільнення, зобов'язання видати наказ про звільнення за власним бажанням, внесення запису до трудової книжки про звільнення за власним бажанням, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, стягнення допомоги з тимчасової непрацездатності, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Луганської області від 25 березня 2014 року,
У вересні 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду із вказаним вище позовом, у якому, з врахуванням уточнених позовних вимог, просила: визнати незаконним та скасувати наказ товариства з обмеженою відповідальністю «Дистриб'юторська компанія «ДАРЦ» (далі - ТОВ «ДК «ДАРЦ») від 17 вересня 2012 року про звільнення ОСОБА_6 з посади завідуючої складом 08 серпня 2012 року згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули; змінити формулювання причини звільнення з п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули на ст. 38 КЗпП України за власним бажанням; змінити дату звільнення з 08 серпня 2012 року на 03 вересня 2012 року; зобов'язати відповідача видати наказ про звільнення ОСОБА_6 з посади комірника за власним бажанням з 03 вересня 2012 року на підставі заяв від 23 липня 2012 року та 07 серпня 2012 року; зобов'язати ТОВ «ДК «ДАРЦ» внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_6 та видати ОСОБА_6 трудову та санітарну книжки; стягнути з товариства на користь ОСОБА_6 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та допомогу з тимчасової непрацездатності; відшкодувати моральну шкоду.
Позовні вимоги обґрунтувала тим, що з початку травня 2007 року вона працювала комірником в ТОВ «ДК «Дарц». З директором товариства в неї склалися неприязні стосунки у зв'язку з особливостями професійної діяльності. ОСОБА_6 неодноразово висловлювала бажання звільнитися із займаної посади за власним бажанням.
26 вересня 2012 року позивач отримала від ТОВ «ДК «Дарц» лист від 11 вересня 2012 року з вимогою надати пояснення щодо її відсутності на робочому місці з 08 серпня 2012 року по 11 вересня 2012 року та наказ від 17 вересня 2012 року про її звільнення із займаної посади завідуючої складом з 08 серпня 2012 року згідно з п. 4 ст.40 КЗпП України за прогули, а також вимогу від 17 вересня 2012 року про необхідність явки позивача на підприємство для отримання трудової книжки та проведення остаточного розрахунку при звільненні.
Вважає звільнення незаконним та таким, що суперечить трудовому законодавству. Так, позивача звільнено за прогули, незважаючи на наявність у директора підприємства її неодноразових заяв про звільнення за власним бажанням, а також те, що позивач не перебувала на робочому місці у зв'язку з лікуванням та тим, що відповідач без поважних на те причин не допускав її до роботи. Крім того, звільнення проведено без письмових пояснень працівника про причини відсутності на роботі. Також ОСОБА_6 зазначає, що після отримання вказаної вище кореспонденції від відповідача вона направила вимогу про направлення їй трудової книжки поштовим відправленням та зарахування належних їй при звільненні коштів на картковий рахунок однак такі вимоги виконано товариством не було. У зв'язку з наведеним просила задовольнити позов.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 06 листопада 2013 року позов задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ ТОВ «ДК «ДАРЦ» від 17 вересня 2012 року про звільнення ОСОБА_6 з посади завідуючої складом 08 серпня 2012 року з формулюванням «згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули».
Змінено формулювання причин та дату звільнення. Визнано, що ОСОБА_6 звільненою з посади завідуючої складом в ТОВ «ДК «ДАРЦ» з 03 вересня 2012 року за власним бажанням згідно п. 1 ст. 38 КЗпП України.
Зобов'язано відповідача внести відповідні зміни до трудової книжки ОСОБА_6, а також видати ОСОБА_6 трудову книжку.
Стягнуто з ТОВ «ДК «ДАРЦ» на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03 вересня 2012 року по 06 листопада 2013 року включно в розмірі 17 584 грн 98 коп., без урахування утримання податків та обов'язкових платежів, та допомогу з тимчасової непрацездатності в розмірі 2 192 грн 19 коп., всього стягнуто 19 777 грн 17 коп.
Стягнуто з відповідача на користь позивача компенсацію за спричинену моральну шкоду в розмірі 2 тис. грн та на користь Держави судовий збір в розмірі 427 грн 17 коп.
Рішенням апеляційного суду Луганської області від 25 березня 2014 року рішення суду першої інстанції змінено.
Скасовано рішення районного суду в частині стягнення з ТОВ «ДК «ДАРЦ» на користь ОСОБА_6 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 17 584 грн 98 коп. та допомоги з тимчасової непрацездатності в розмірі 2 912 грн 19 коп., а всього 19 777 грн 17 коп., ухвалено в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Змінено рішення суду в частині стягнення з ТОВ «ДК «ДАРЦ» на користь ОСОБА_6 моральної шкоди шляхом зменшення розміру моральної шкоди, що підлягає стягненню з 2 тис. грн до 300 грн.
Змінено рішення суду в частині стягнення з ТОВ «ДК «ДАРЦ» на користь Держави судового збору шляхом зменшення розміру судового збору, що підлягає стягненню з 427 грн 17 коп. до 243 грн 60 коп.
В іншій частині рішення районного суду залишено без змін.
У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Судом першої інстанції встановлено, що з 03 листопада 2008 року ОСОБА_6 перебувала у трудових відносинах з ТОВ «ДК «Дарц», обіймаючи посаду завідуючої складом.
Відповідачем складено акти про відсутність ОСОБА_6 на робочому місці 13 липня 2012 року, з 16 липня по 31 липня 2012 року та з 01 серпня по 07 серпня 2012 року.
Згідно пояснень позивача, 13 липня 2012 року вона була непрацездатною через тяжкий нервовий стан. Наведене підтверджується тим, що вже наступного дня, 14 липня 2012 року, позивача було госпіталізовано до неврологічного відділення лікарні (а. с. 21, 24).
В період часу з 14 липня по 06 серпня включно ОСОБА_6 була непрацездатною та перебувала на лікуванні (а. с. 21-22), 07 серпня та 08 серпня 2012 року, згідно наданих позивачем актів, директор ТОВ «ДК «Дарц» ОСОБА_7 не допускав до роботи ОСОБА_6 без будь-яких пояснень (а. с. 19-20). Зазначені акти відповідачем не спростовано.
Згідно наказу директора ТОВ «ДК «Дарц» від 17 вересня 2012 року позивача було звільнено із займаної посади 08 серпня 2012 року згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України за прогули, про що внесено відповідний запис до її трудової книжки. Підстава звільнення - акти про неявку на робоче місце (посилання на календарні дати прогулів відсутні).
Також судом першої інстанції встановлено, що, в порушення норм ст. 149 КЗпП України, відповідач не отримав від позивача письмових пояснень про поважність причин її невиходу на роботу, видав наказ про звільнення лише на підставі односторонньо складеного акту про відсутність працівника на роботі, при цьому не врахував ступінь тяжкості вчиненого проступку, обставини, за яких вчинено проступок.
Суд першої інстанції дійшов до висновків, що недотримання положень ст. 149 КЗпП України при звільненні позивача є підставою для визнання незаконним та скасування оскаржуваного наказу про звільнення від 17 вересня 2012 року.
Встановлено, що позивач неодноразово зверталася до відповідача із заявами, в яких просила звільнити її за власним бажанням. Згідно наданих позивачем копій листків непрацездатності, у періоди з 14 по 27 липня 2012 року, з 28 липня по 06 серпня 2012 року, з 09 серпня по 22 серпня 2012 року та з 23 серпня по 31 серпня 2012 року (включно) ОСОБА_6 перебувала на лікарняному. Відповідно до останнього листка непрацездатності, ОСОБА_6 повинна стати до роботи 01 вересня 2012 року, але, оскільки 01 та 02 вересня 2012 року були вихідними днями, то - 03 вересня 2012 року. Цю дату суд першої інстанції визначив як дату звільнення позивача за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням оскільки ОСОБА_6 не бажає бути поновленою на роботі.
З урахуванням положень ст. ст. 47, 116, 117 КЗпП України, вимоги про видачу працівникові належно оформленої трудової книжки і проведення з ним розрахунку при звільненні, а також виплату середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, є похідними і на думку суду першої інстанції також підлягають задоволенню у обраний судом спосіб. Кількість робочих днів за період затримки розрахунку становить - 298 робочих днів (з 03 вересня 2012 року - дата звільнення позивача за ст. 38 КЗпП України по 06 листопада 2013 року - дата ухвалення районним судом рішення у справі).
Також суд першої інстанції дійшов до висновку, що на відповідача покладається обов'язок по сплаті позивачеві невиплаченої допомогу у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності за період перебування ОСОБА_6 на лікуванні, а також покладається обов'язок по сплаті моральної шкоди, яка спричинена внаслідок порушення трудових прав позивача.
Ухвалюючи у справі нове рішення, апеляційний суд погодився з висновками районного суду про порушення вимог трудового законодавства відповідачем при оформленні оскаржуваного наказу про звільнення позивача від 17 вересня 2012 року, а також про наявність підстав для зміни правових підстав та дати звільнення позивача із займаної посади.
Разом з тим, апеляційний суд дійшов до висновків, що в даному випадку відсутні правові підстави для застосування положень ст. 117 КЗпП України при вирішенні питання щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки до правовідносин між сторонами підлягає застосуванню ст. 235 КЗпП України, так як позов пред'явлено про незаконність звільнення. Положення ст. 117 КЗпП України застосовуються виключно у випадку, якщо факт звільнення не оскаржується. Позов у цій частині подано на підставі ст. 117 КЗпП України, а не ст. 235 КЗпП України, тому такі вимоги, на думку суду апеляційної інстанції, задоволенню не підлягають.
Також апеляційним судом встановлено, що вимога про стягнення допомоги з тимчасової непрацездатності лише з відповідача є безпідставною, оскільки належними відповідачами по такій вимозі є відповідне Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування, до якого позов не пред'являвся, та ТОВ «ДК «ДАРЦ». Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові.
Щодо відшкодування моральних збитків, апеляційний суд дійшов до висновків, що історія хвороби ОСОБА_6 та встановлені у справі обставини не свідчать про обґрунтованість висновків районного суду щодо необхідності стягнення з відповідача 2 тис. грн моральної шкоди. Враховуючи положення ст. 237-1 КЗпП України, принципи розумності та справедливості, апеляційний суд дійшов до висновків про необхідність зменшення такої суми до 300 грн.
Висновки апеляційного суду щодо зміни рішення суду в частині розподілу судових витрат є похідними.
Повністю з такими висновками суду апеляційної інстанції погодитися неможна.
Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Положеннями ст. 235 КЗпП України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
У разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Встановивши, що судом першої інстанції невірно застосовано до спірних правовідносин ст. 117 КЗпП України в частині вирішення спору про стягнення середнього заробітку при незаконному звільненні позивача, апеляційний суд не перевірив належним чином доводи ОСОБА_6 щодо підстав позову в цій частині та не застосував закон, який підлягав застосуванню, унаслідок неправильної юридичної кваліфікації правовідносин судом першої інстанції. Порушення апеляційним судом вимог ст. ст. 214, 303 ЦПК України призвело до передчасних висновків про безпідставність позову в цій частині.
Захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (ст. ст. 3, 4, 11, 31 ЦПК України).
Кодекс законів про працю України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 2371 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
При розгляді справи судом першої інстанції надано правову оцінку негативним наслідкам (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких позивач зазнала у зв'язку з порушенням її трудових прав та інтересів з боку відповідача, та стягнуто 2 тис. грн моральної шкоди.
Апеляційним судом доводів суду першої інстанції в частині вирішення спору про стягнення моральних збитків не спростовано належним чином та безпідставно зменшено розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню до 300 грн.
У зв'язку з наведеним вище, колегія суддів дійшла до висновку, що оскаржуване в касаційному порядку рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. ст. 213-214 ЦПК України, а тому воно підлягає скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до апеляційного суду Харківської області (розпорядження голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про визначення територіальної підсудності справ» від 02 вересня 2014 № 27/10/38-14).
Керуючись статтями 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Луганської області від 25 березня 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до апеляційного суду Харківської області.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий О.С. Ткачук
Судді:М.К. Гримич В.М. Колодійчук О.В. Умнова І.М. Фаловська