іменем україни
17 грудня 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.
суддів: Леванчука А.О., Лесько А.О., Хопти С.Ф., Черненко В.А.
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення та за зустрічним позовом ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, до ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру за касаційною скаргою ОСОБА_1, поданою його представником ОСОБА_6, на рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 28 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 12 червня 2014 року
У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив виселити ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 у
смт. Крижопіль Вінницької області, без надання іншого житлового приміщення, усунувши таким чином перешкоди у користуванні його власністю.
Свої вимоги позивач мотивував тим, що 24 липня 1996 року
ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1 договором купівлі-продажу. В подальшому між ним та ОСОБА_7 також було укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, який був визнаний дійсним рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 29 лютого 2008 року. Вказував, що 20 травня 2011 року він зареєстрував у Тульчинському міському бюро технічної інвентаризації право власності на спірну квартиру і на даний час є єдиним її власником. Зазначав, що відповідачі по теперішній час проживають у квартирі, звільнити її у добровільному порядку не бажають.
У січні 2014 року ОСОБА_3, ОСОБА_5 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, звернулися до суду із зустрічним позовом, у якому просили визнати за ними право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Свої вимоги позивачі мотивували тим, що рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 24 грудня 2010 року договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 20 січня 1993 року між ДП «Крижопільські електричні мережі» та ОСОБА_8, визнаний недійсним. На їх думку, наступні правочини з відчуження квартири від 24 липня 1996 року ОСОБА_8 ОСОБА_7, а у 2008 році ОСОБА_7 ОСОБА_1, за наявності вказаного судового рішення, є нікчемними, оскільки на момент продажу спірної квартири були грубо порушені їх інтереси.
Рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від
28 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 12 червня 2014 року, у задоволенні позову
ОСОБА_1 відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3, ОСОБА_5 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Заслухавши доповідь судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що рішенням суду від 24 грудня 2010 року визнано недійсною угоду від 20 січня 1993 року купівлі-продажу спірної квартири між державним підприємством «Крижопільські районні електричні мережі» та ОСОБА_8, оскільки при її укладенні були порушені норми Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», права набуття власності на спірну квартиру інших осіб, які нею користувалися на законних підставах як члени сім'ї ОСОБА_8, які проживали разом з ним. Оспорений та визнаний недійсним договір відчуження квартири не відповідав вимогам закону, оскільки порушував права ОСОБА_2 та неповнолітнього ОСОБА_3 на безоплатну приватизацію помешкання.
Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції.
Проте повністю погодитись з таким висновком суду апеляційної інстанції не можна з наступних підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом установлено, що 20 січня 1993 року між "Державним підприємством Крижопільські районні електричні мережі" та ОСОБА_8 було укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1.
16 лютого 1993 року у вищевказаній квартирі був зареєстрований неповнолітній ОСОБА_3 разом зі своєю матір'ю - ОСОБА_2, яка рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 5 червня 2008 року була позбавлена батьківських прав.
24 липня 1996 року ОСОБА_7 придбав у ОСОБА_8 квартиру АДРЕСА_1.
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 18 серпня 2007 року було укладено договір купівлі-продажу зазначеної квартири, який був визнаний дійсним рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 29 лютого 2008 року, яке є чинним.
ОСОБА_1, на підставі рішення Крижопільського районного суду Вінницької області від 29 лютого 2008 року, зареєстрований власником квартири АДРЕСА_1 20 травня 2011 року, що підтверджується реєстром прав власності на нерухоме майно.
Рішенням Крижопільського районного суду Вінницької області від 24 грудня 2010 року, яке набрало законної сили, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений між "Державним підприємством Крижопільські районні електричні мережі" та ОСОБА_8, посвідчений державним нотаріусом Крижопільської державної нотаріальної контори 20 січня 1993 року за № 129; сторони угоди повернуто в той майновий стан, в якому вони перебували до її вчинення (а.с. 57-58).
ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_8 помер.
Зі змісту статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Власник житлового будинку, квартири, згідно ст. 383 ЦК України, має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім᾽ї, інших осіб.
Власник майна, згідно ст. 391 ЦК України, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
Аналогічна позиція викладена у Постанові Верховного Суду України № 6-158цс14 від 5 листопада 2014 року, яка є обов'язковою для всіх судів.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, дійшов висновку про те, що виселення без надання іншого житла неповнолітнього із спірного житла за тих фактичних обставин, що мають місце у даній цивільній справі, неможливе, оскільки суперечить Законам України «Про охорону дитинства», «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей», нормам ЖК України.
При цьому суд не врахував, що ОСОБА_3 був зареєстрований у 1993 році в спірній квартирі з дозволу ОСОБА_8, який, як власник квартири у 1996 році реалізував своє право та продав квартиру ОСОБА_7; не врахував, що права членів сім᾽ї власника квартири є похідними від права самого власника; закон не передбачає переходу прав і обов'язків в частині збереження права користування житлом членів сім᾽ї колишнього власника у випадку зміни власника квартири; не застосував норми матеріального права, що регулюють правовідносини, які склались між сторонами, а саме ст. 391 ЦК України.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд має сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, сприяти здійсненню особам, які беруть участь у справі, в реалізації їхніх прав. Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційної гарантією (ст. 129 Конституції України).
Апеляційний суд, в порушення вимог ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України, погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, на вищевказане уваги не звернув, не встановив належним чином фактичних обставин справи, доводів апеляційної скарги щодо обґрунтування позову нормами ЦК України стосовно права прав власника на користування і розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК України) до уваги не взяв, тобто не з'ясував характер та суть позовних вимог, не визначив норми права, на яких вони ґрунтуються, та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Висновок суду апеляційної інстанції ґрунтується на припущеннях, що відповідно до вимог ч. 4 ст. 60 ЦПК України є неприпустимим.
За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу ОСОБА_1, подану його представником ОСОБА_6, задовольнити частково.
Ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 12 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий: Д.Д. Луспеник
Судді: А.О. Леванчук
А.О. Лесько
С.Ф. Хопта
В.А. Черненко