23 грудня 2014 року Справа № 7524/14/876
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Качмара В.Я.,
суддів - Рибачука А.І., Мікули О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 липня 2014 року в справі за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Галицького відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції про визнання неправомірними дій та бездіяльності, визнання протиправними та скасування постанов,
В березні 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися до суду з позовом до Галицького відділу Державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - ВДВС), у якому просили: визнати незаконною бездіяльність старшого державного виконавця ВДВС Меленчук В.І. щодо невинесення постанови про відкладення виконавчих дій; визнати неправомірними дії ВДВС щодо винесення постанов про стягнення з боржника виконавчого збору та витрат пов'язаних із проведенням виконавчих дій від 16.09.2013 ВП №№39530993, 39531028, 39531076; визнати протиправними та скасувати зазначені постанови державного виконавця.
Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14 липня 2014 року в справі №813/2670/14 позовну заяву залишено без розгляду.
Не погодившись із постановленою ухвалою, її оскаржив ОСОБА_1, який покликаючись на порушення судом норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та прийняти нову ухвалу, якою направити справу для продовження розгляду.
Особи, що беруть участь у справі, в судове засідання для розгляду апеляційної скарги не прибули, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, клопотань від осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю не поступало, а тому апеляційний суд, у відповідності до ч.1 ст.197 КАС України, вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, оскільки таку може бути вирішено на основі наявних у ній доказів. Перевіривши матеріали справи, апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційну скаргу належить задовольнити.
Залишаючи без розгляду позовну заяву в справі, суд першої інстанції виходив із того, що позивач пропустив встановлений ст.181 КАС України строк для оскарження постанови державного виконавця, а тому застосуванню підлягає ст.100 КАС України.
Проте, такі висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи та є помилковими з таких міркувань.
Відповідно до п.5 ч.1 ст.107 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи подано адміністративний позов у строк, установлений законом (якщо адміністративний позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Так, згідно ч.1 ст.99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
В силу вимог ч.2 ст.99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з ч.3 цієї статті для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватись інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
З наведених вище приписів КАС України можна дійти висновку, що ч.2 ст.99 КАС України визначено загальний строк звернення до адміністративного суду та порядок його обчислення, за умови якщо цим Кодексом або іншими законами не визначено спеціальних строків та порядок їх обчислення.
У відповідності до ч.1 ст.181 КАС України учасник виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Частиною 2 цієї статті встановлено, що позовну заяву може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.
Аналогічна правова норма передбачена ч.1 ст.28 та ч.5 ст.41 «Про виконавче провадження», якими зокрема передбачено, що постанови державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій можуть бути оскаржені в десятиденний строк у порядку, встановленому цим Законом.
Із вищенаведеного слідує, що законодавець чітко передбачив можливість особи в десятиденний строк оскаржити рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, водночас зазначений строк обраховується з моменту, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення свої прав.
Слід зазначити, що суд, оцінюючи обставини, що перешкоджали особі здійсненню права на своєчасне оскарження відповідних дій, бездіяльності та рішень органів владних повноважень (або його посадових, службових осіб) у публічно-правових відносинах, повинен виходити з оцінки та аналізу всіх наведених та наявних доводів.
Як вбачається із матеріалів справи, оскаржувані постанови державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій прийнято відповідачем 16.09.2013, та оскаржені позивачем лише 27.03.2014 (здано на пошту (а.с.22).
Однак, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що пропуск позивачем строку звернення до суду не є і не може бути безумовною підставою для залишення адміністративного позову без розгляду якщо позивач навів поважні причини такого пропуску.
Більше того, суд першої інстанції прийшов до передчасного висновку про пропуск позивачами строку звернення до суду, оскільки поверхнево з'ясував істотні обставини справи, та належним чином не перевірив, коли саме позивачі дізналися про оскаржувані постанови, враховуючи при цьому, що в матеріалах справи немає жодного належного та допустимого доказу такої обставини.
Згідно ч.4 ст.11 КАС України, суд вживає передбаченні законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин справи, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
В силу ч.2 ст.100 КАС України, позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.
Так, апеляційним судом встановлено, що в матеріалах справи немає жодного доказу того, що позивачам до 18.03.2014 (коли представник останніх ознайомився із виконавчими провадженнями щодо своїх довірителів (а.с.20, 39, 103), було відомо про наявність постанов державного виконавця про стягнення з боржника виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій від 16.09.2013.
Покликання суду першої інстанції на те, що відповідно до квитанції про направлення поштового відправлення від 03.09.2013 ОСОБА_1 (а.с.81), останнє фактично підтверджує, що позивачам відомо про наявність, зокрема оскаржуваних постанов про стягнення з боржника виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій, на думку апеляційного суду є голослівними та не заслуговують на увагу, оскільки така квитанція може лише підтверджувати факт направлення (при цьому лише ОСОБА_1, а не усім позивачам) постанови про відкриття виконавчого провадження від 02.09.2013, та не може бути свідченням отримання такої та більше того обізнаності позивачів про оскаржувані ними постанови ВДВС щодо виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій.
Так, в силу ч.1 ст.31 Закону України «Про виконавче провадження» копія постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження надсилається рекомендованим листом із повідомленням про вручення.
Відтак, доказів отримання позивачами, зокрема постанови ВДВС про відкриття виконавчого провадження у встановленому чинним законодавством порядку суду апеляційної інстанції не надано.
Про обізнаність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із наявними виконавчими провадженнями може свідчити мирова угода укладена останніми із Публічним акціонерним товариством «Фольксбанк», однак така не може вважатися належним підтвердженням того, що позивачам було відомо, зокрема про стягнення з боржника виконавчого збору та витрат на проведення виконавчих дій.
Вказане свідчить, що висновки суду першої інстанції про обізнаність ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо наявності оскаржуваних постанов або про можливість дізнатися про такі ще у вересні 2013 року, здійснені лише на припущеннях які не можуть бути покладені в основу судового рішення, а відповідно не можуть бути причиною позбавлення позивачів права на доступ до суду.
Оцінюючи в сукупності вищевикладені обставини, апеляційний суд вважає, що в суду першої інстанції не було правових підстав для висновку про те, що позивачами пропущено без поважних причин встановлений ст.181 КАС України строк для звернення до адміністративного суду.
Більше того, слід зазначити, що відповідно до положень ст.55 Конституції України держава кожному гарантує право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної власності, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно до ч.4 ст.6 КАС України, ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.
Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», Європейська Конвенція «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) і практика Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) є джерелом права.
Частиною 1 ст.6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
У справі «Мушта проти України» ЄСПЛ нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби.
У рішенні по справі «Іліан проти Туреччини» ЄСПЛ зазначив, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.
Згідно висновків, викладених у п.п.23,25 Рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України», суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен з специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а також давати обґрунтування своїх рішень.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції належним чином не досліджено питання пропуску позивачами строку звернення до адміністративного суду з даним позовом у зв'язку із чим такий прийшов до передчасного висновку про залишення їх позовної заяви без розгляду, чим фактично позбавив їх можливості захистити свої права та інтереси, відповідно порушив їх права на захист прав, свобод та інтересів і розгляд справи в адміністративному суді, гарантовані ст.6 КАС України.
З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до переконання про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання. Відтак, оскаржувана ухвала підлягає скасуванню, а справа направленню до цього ж суду для продовження її розгляду по суті.
Керуючись ст.ст.195, 197, 199, 204, 205, 206, 254 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 липня 2014 року скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження її розгляду.
Ухвала є остаточною і касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя В.Я. Качмар
Суддя А.І. Рибачук
Суддя О.І. Мікула