17 грудня 2014 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Гвоздика П.О.,
суддів: Горелкіної Н.А., Євграфової Є.П.,
Євтушенко О.І., Журавель В.І.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 вересня 2014 року,
Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про звернення стягнення.
Позивач посилався на те, що ОСОБА_3 06 червня 2007 року уклала з банком кредитний договір № PLAWGA00000011 та отримала кредит у розмірі 30 тис. дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,04 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 06 червня 2017 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позивачем та відповідачами 06 червня 2007 року укладено договір іпотеки № PLAWGA00000011, відповідно до умов якого останні надали в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 45,3 кв. м, житловою площею 27,4 кв. м, яка належить ОСОБА_3, ОСОБА_4 на праві власності на підставі свідоцтва про право власності, свідоцтва про право на спадщину за законом.
Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмета іпотеки становить 192 тис. грн.
Відповідачі зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконують та мають прострочену заборгованість за кредитним договором в сумі 587 196 грн 70 коп.
Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 21 січня 2014 року позов задоволено.
У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 06 червня 2007 року № PLAWGA00000011 в сумі 73 491,45 дол. США, що еквівалентно 587 196 грн 70 коп., звернено стягнення на предмет іпотеки -квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_3 і ОСОБА_4, шляхом продажу ПАТ КБ «ПриватБанк».
Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, із квартири АДРЕСА_1 із зняттям з реєстраційного обліку.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 22 вересня 2014 року зазначене судове рішення скасовано. Ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.
У поданій касаційній скарзі ПАТ КБ «ПриватБанк» просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_3 належним чином взяті на себе зобов'язання за договором кредиту не виконала, внаслідок чого станом на 15 липня 2013 року у неї утворилася заборгованість на загальну суму 73 491,45 дол. США, що еквівалентно 587 196 грн 70 коп., та складається із: заборгованості за кредитом - 28 685,2 дол. США, заборгованості за процентами за користування кредитом - 18 108,62 дол. США, заборгованості за комісією за користування кредитом - 2 673,96 дол. США, пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 20 494,28 дол. США, штрафу (фіксована частина) - 31,29 дол. США, штрафу (процентна складова) - 3 498,1 дол. США, керуючись нормами ст. ст. 525, 536, 1049 ЦК України, ст. ст. 33, 40 Закону України «Про іпотеку» та ст. 149 ЖК Української РСР, дійшов висновку про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення всіх мешканців, які зареєстровані у спірній квартирі.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові, виходив із того, що 03 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі - Закон), відповідно до ст. 1 якого протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки.
Квартира, яка є предметом іпотеки, відповідає вимогам щодо нерухомого житлового майна, передбаченим Законом, оскільки її площа не перевищує 250 кв. м (квартира загальною площею 45,3 кв. м) і місце проживання відповідачів зареєстроване за даною адресою.
На вимогу апеляційного суду ОСОБА_3 надано довідку ПП «Полтавське БТІ «Інвентаризатор» від 10 вересня 2014 року № 7757, з якої вбачається, що станом на 31 грудня 2012 року за ОСОБА_4 зареєстровано 1/3 частини та за ОСОБА_3 - 1/3 частини квартири. Відомості про належність нерухомого майна на праві власності ОСОБА_5 у м. Полтаві в Полтавському БТІ «Інвентаризатор» відсутні. Згідно з повідомленням ПП «Полтавське БТІ «Інвентаризатор» від 10 вересня 2014 року № 7985, наданим на запит апеляційного суду, за матеріалами Полтавського БТІ «Інвентаризатор» станом на 31 грудня 2012 року реєстрація права власності квартири проведена за: ОСОБА_6 (помер) - на 1/3 частини; ОСОБА_4 - на 1/3 частини; ОСОБА_3 - 1/3 частини.
Беручи до уваги той факт, що боржником за кредитним договором не виконано належним чином зобов'язань з повернення кредитних коштів, а також враховуючи розмір заборгованості, апеляційний суд дійшов висновку про правомірність та обґрунтованість вимог позивача щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, однак неможливість їх задоволення, оскільки предметом позову є майно, яке підпадає під дію мораторію.
З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна з огляду на наступне.
Відповідно до змісту Закону протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
За своїм змістом Закон є процесуальним, оскільки встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться.
Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів в сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення у судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в задоволенні вимог.
Отже, встановивши сукупність обставин, що є підставою для задоволення вимог кредитора саме шляхом звернення стягнення на іпотечне або заставлене майно, суд, ухвалюючи відповідне судове рішення, має відповідно до ст. 217 ЦПК України вирішити питання про зупинення стягнення на час дії Закону, а не відмовляти у позові.
Погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в цілому, зокрема, з наявністю підстав для виселення відповідачів, апеляційний суд не врахував наступного.
Відповідно до ст. 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.
Такий порядок встановлюється ч. ч. 2, 3 ст. 40 цього Закону, згідно з якими після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщенні, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачено в ч. 3 ст. 109 ЖК Української РСР.
Ураховуючи зазначене, примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо добровільно мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника, або в інший погоджений сторонами строк.
Відповідна позиція викладена в п. 43 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин». Суд касаційної інстанції роз'яснив, що при розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке.
Згідно з ч. 4 ст. 9, ст. 109 ЖК Української РСР, ст. ст. 39, 40 Закону України «Про іпотеку» виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення.
При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.
Разом із тим на час ухвалення рішення банком не було надано доказів щодо письмового повідомлення відповідачів про необхідність виселення, отже, відсутнє виконання приписів, встановлених ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч. 3 ст. 109 ЖК Української РСР, отже, вимога про виселення є передчасною.
Оскільки апеляційний суд на порушення ст. ст. 214, 215, 316 ЦПК України наведеного не врахував, а допущені порушення у застосуванні норм матеріального та процесуального призвели до неправильного вирішення справи, рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з передачею справи на новий апеляційний розгляд.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до апеляційного суду Полтавської області.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий П.О. Гвоздик
Судді: Н.А. Горелкіна
Є.П. Євграфова
О.І. Євтушенко
В.І. Журавель