ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
18 грудня 2014 року № 826/18151/14
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії:
головуючого судді - Добрівської Н.А., суддів: Гарника К.Ю., Шейко Т.І.,
при секретарі судового засідання - Шаповалової К.В.,
позивача - ОСОБА_1,
представника позивача - ОСОБА_2,
представника відповідачів - Молодницької І.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
з позовомОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві
провизнання неправомірними дій, визнання неправомірним та скасування рішення від 03 листопада 2014 року №573-14, зобов'язання вчинити певні дії -
20 листопада 2014 року ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі по тексту - відповідач-1, ДМС України), Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві (далі по тексту - відповідач-2, ГУ ДМС України в м. Києві) в якому просив:
- визнати неправомірними дії ГУ ДМС України в м. Києві, пов'язані із неналежним повідомленням позивача про прийняття ДМС України рішення №573-14 від 03 листопада 2014 року про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №573-14 від 03.11.2014 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України визнати ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що у країні свого походження він зазнав переслідування з боку співробітників спецслужб через свою правозахисну діяльність, а також відмову звільнити з роботи всіх «неруських» працівників. Крім того, посилаючись на переслідування його в рамках кримінального судочинства, зауважив на отримання погроз від правоохоронних органів щодо позбавлення його життя у місцях тримання під вартою. Наведене, а також проведення обшуку в помешканні позивача у березні 2014 року і зумовило, за його твердженням, виїзд з Російської Федерації.
В судовому засіданні позивач уточнив позовні вимоги в частині зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду та просив їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві. При цьому, позивач і його представник наполягали на наявності у ОСОБА_1 права на визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з огляду на переслідування його в країні походження, свідченням чого є загальнодоступна інформація про країну походження, а також копії документів, доданих до звернення позивача, яке було подано до органів міграційної служби.
Представник відповідачів в судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позову та надала письмово викладені заперечення, в яких наполягала на правомірності дій та прийнятого рішення суб'єкта владних повноважень зважаючи на відсутність правових підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Так, під час співбесід позивачем не було надано будь-яких документальних підтверджень його переслідування через політичні переконання, а названі ним причини виїзду з країни походження свідчать про те, що ОСОБА_1 є економічним мігрантом.
Заслухавши пояснення позивача і представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є громадянином Російської Федерації, уродженцем м. Москва, за національністю українець, за віросповіданням християнин, офіційно неодружений.
У квітні 2014 року позивач звернувся до державної міграційної служби із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду зазначеної заяви та проведених співбесід, 12 серпня 2014 року працівником Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві підготовлено висновок із рекомендацією відмовити іноземцю у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого рішенням Державної міграційної служби України від 03 листопада 2014 року №573-14 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи дії ГУ ДМС України в м. Києві в частині не зазначення конкретних причин, які призвели до прийняття рішення за результатами розгляду його заяви, неправомірними, а зазначене рішення - протиправним та таким, що підлягає скасуванню, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
При вирішенні питання щодо обґрунтованості вимог заявлених позивачем суд виходить з наступного.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011р. №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинні на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до статті 6 зазначеного Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина 6 статті 9 Закону №3671-VI).
Відповідно до частини 8 статті 9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина 11 статті 9 Закону №3671-VI).
Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини 5 статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, відсутні.
Аналізуючи документи, які стали підставою для такого висновку Державної міграційної служби України, колегія суддів приходить до наступного.
Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Перевіряючи відповідність заяви позивача зазначеним критеріям, суд зауважує на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, у тому числі з висновку Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, приводом виїзду з країни постійного проживання позивач зазначає його переслідування представниками Федеральної служби безпеки Російської Федерації через активну громадянську позицію та у зв'язку з відмовою співпрацювати з ними шляхом звільнення з роботи «неруських», які працювали на підприємстві, яким керував позивач.
На підтвердження факту такого переслідування ОСОБА_1 надав копії постанов про порушення кримінальних справ відносно нього, а також копії роздруківок з мережі інтернет щодо участі позивача у акціях протесту політичного спрямування.
Відповідно до підпункту «г» пункту 5.1 розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011р. № 649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011р. за № 1146/19884 (далі по тексту - Правила №649) у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів в установленому порядку уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) звертається із відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжності фактів стосовно особи, заява якої розглядається (додаток 19).
Проте, матеріали особової справи, оформленої органами державної міграційної служби, не містять будь-яких доказів на підтвердження вчинення посадовими особами суб'єктів владних повноважень дій з метою перевірки обставин, викладених у заяві ОСОБА_1 про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також зазначених під час проведення співбесід. Матеріали особової справи позивача не містять також вивчення відповідачами інформації по країні походження позивача.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що оскаржуване позивачем рішення ДМС України не відповідає наведеним вимогам, а тому підлягає скасуванню із зобов'язанням повторно розглянути заяву городянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства та міжнародних договорів.
Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Частиною 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Доказів, які б повністю спростовували доводи позивача щодо неналежного розгляду його заяви і додатних до неї документів відповідачі суду не надали.
Щодо вимог позивача визнати неправомірними дії ГУ ДМС України в м. Києві, пов'язані із неналежним повідомленням позивача про прийняття ДМС України рішення №573-14 від 03 листопада 2014 року про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів вважає за доцільне зазначити, що відповідно до положень частини 13 статті 10 Закону №3671-VI, на яку посилається позивач посилається в обґрунтування вказаної вимоги, у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Аналізуючи наведену правову норму, а також вивчивши повідомлення від 11 листопада 2014 року за №127, направлене позивачу, суд приходить до висновку про дотримання суб'єктом владних повноважень вимог законодавства щодо повідомлення причин прийняття оскаржуваного позивачем рішення та порядку його оскарження.
Враховуючи всі наведені обставини в їх сукупності та виходячи з того, що під час розгляду справи доводи позивача частково знайшли своє підтвердження, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Керуючись ст.ст.69-71, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №573-14 від 03 листопада 2014 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили у порядку, встановленому в ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя: Н.А. Добрівська
Судді: К.Ю. Гарник
Т.І. Шейко